Це такий же знаковий символ української культури, як і калина, але сучасні українці про це майже забули
Продовження. Початок читайте тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3391546/
І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391558/
І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391720/
І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3393654/
І тут:
http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3416951/
І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3417064/
![](http://kor.ill.in.ua/m/610x0/1703844.jpg?v=635815562042916217)
Фото. Бузина
чорна. Київщина. Червень 2014 р.
Дуже
популярною і священною рослиною в українців була бузина чорна (Sambucus nigra). Квітує в червні.
Це
такий же знаковий символ української культури, як і калина, але сучасні
українці про це майже забули. Письменниця ХІХ століття Марко Вовчок писала: «Дід
насадив і калину, і бузину, і рожу гожу». [21, с. 250]
Саджали
її в такому місці, де нечасто ходять і не копають землю, що пов’язано з
релігійно-побутовим використанням і символікою цієї рослини.
Таке
місце для куща бузини старалися знайти десь впритул до господарської споруди, у
якій зберігали зерно, продукти харчування (але ні в якому разі не близько до
хати), оскільки здавна вважається, що специфічного запаху гілок бузини не
люблять миші.
У
селах Чернігівщини, Київщини і зараз ще можна побачити багато обійсть, де кущі
бузини ростуть саме впритул до господарських будівель, хлівів, де тримали і
худобу, і зерно, але десь біля межі, огорожі, де ніхто не ходить і не копає.
Таке
розміщення бузини на Чернігівщині підтверджує Олександр Довженко у повісті
«Зачарована Десна»: «А вдовж тину за старою повіткою, росли великі кущі
смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. …Туди ми рідко лазили. Там
було темно навіть удень, і ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинстві не боявся
гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде?» [8, с.23]
Михайло
Носаль, який жив на Волині, також свідчив: «Росте бузина… у садках, на
сільських кладовищах, поблизу житла.» [15, с.104] Вже на початку ХХ століття цей
дослідник фітомедицини бив тривогу: «Є на Україні дві рослини, які повільно,
але вперто знищуються населенням. Це терен і бузина чорна… Їх необхідно
зберегти не лише як корисні лікарські рослини, але і як народні господарські
(українського народу – Д.В.).» [15, с. 92]
З
ягід бузини робили киселі [15, с. 105], пекли пиріжки; її квіти, молоде листя, кора гілок
широко застосовувалися в українській народній медицині. Кисіль з чорних
ягід, як і кисіль з вишень, був подекуди поминальною стравою на київському й
чернігівському Поліссі. [1, с. 86]
Тарас Шевченко у повісті «Музика» подав опис садка біля
хати, у якому біля огорожі розташовано було повітку з дощок, що правила
господарю за літній робочий кабінет. Біля неї ріс квітучий кущ бузини, під яким
стояв стіл, за яким господарі пили чай. [17, с. 127]
Мій
прадід у селі на північно-східній Чернігівщині посадив бузину саме біля хліва з
боку огорожі, далеко від хати.
А
інший прадід у тому ж селі посадив
колись кущ бузини аж на останній межі своїх земельних володінь: за городом
тягнулася ще смугою левада для заготівлі сіна, і впиралась вона в болото,
позначене рядком верб. Ото коло тих верб наприкінці левади й посадив прадід
бузину. Ніхто не може пояснити, навіщо.
Дідусь
мій у тому ж селі на Чернігівщині посадив бузину біля погребні «для охорони від
мишей», ближче до паркану із сусідами, де ніхто не ходив без особливої потреби.
Під тим кущем бузини з протилежного від погреба боку, фактично в садку, дід
закопував здохлих від хвороб невеликих свійських тварин: кролів, курчат, собак
тощо.
Цікаво,
що такі дії дідуся співпадають з уявленнями про бузину на Дніпропетровщині, де
воду після омивання мерця можна виливати тільки під бузину. [14, с. 169] Загалом
українці вважали, що бузину краще взагалі не викопувати, у бузинники без особливої
потреби не ходити, не будувати на місці бузини ані нову хату, ані хлів (бо люди
чи худоба будуть хворіти і вмирати), а корчувати цю рослину можна лише
знаряддям, змащеним салом [18, с. 58]. До того ж, застереження не чіпати кущів
бузини є загальнослов’янським. [14, с. 52]
Все
це дозволяє мені висунути гіпотезу, що в попередні століття бузину саджали на
місцях масових поховань тварин або людей, загиблих від інфекційних хвороб. Адже
й сучасні лікарі радять змащувати жиром ніс для того, щоб на ньому осідали
частинки пилу з вірусами та інфекціями. Ось чому радили корчувати бузину знаряддям,
змащеним салом.
Можливо,
і масові поховання загиблих під час геноциду-Голодомору українців 1933 року
також ховаються під бузинниками на сільських кладовищах. Зокрема, у моєму
родовому селі на Чернігівщині на «новому» цвинтарі, започаткованому за часів
СРСР, є великий бузинник уздовж огорожі, і хто зна, що під ним заховано.
Вважаю,
що бузина, як і липа, була священною рослиною богині землі в дохристиянській
релігії українців. Назва «бузина» («бозина») і означає дослівно «богиня».
Саме
цим можна пояснити існування замовлянь до куща бузини «від напасті», «щоб суд
не засудив», «для сміливості», «для позбавлення від усякої біди»; як і те, що її
використовували при дівочих гаданнях: «Трясу, трясу бузину, відгукнися, пес, з
тієї сторони, де живе мій милий» [18, с. 58]. Але тематика цього дослідження не
дозволяє зупинитися на більш розлогому обґрунтуванні.
Використана література:
1.
Борисенко
В.К. Така житка…: Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся (за
матеріалами етнографічної експедиції 1994 р.). – К.: ВД «Стилос», 2011. – 224
с.
2.
Вікіпедія
білоруською мовою. Стаття «Агрэ́ст».
3.
Вікіпедія
сербською мовою. Стаття «Липа».
4.
Воропай О.
Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.
5.
Воропай О.
Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.
6.
Газета «Моя
прекрасная дача». – Спецвыпуск «Целебные грядки». – 2010. - № 8-с (33).
7.
Газета
«День». Додаток «Маршрут № 1». Український сад. - № 92-93 (3973-3974).
8.
Довженко
О.П. Зачарована Десна. Кіноповісті. Оповідання. – К.: Дніпро, 1969. – 584 с.
9.
Знойко О.П.
Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
10.
Івченко С.І.
Зелений світ. – К.: Веселка, 1986. – 102 с.
11.
Казки про
тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.:
Наукова думка, 1979. — 575 с.
12.
Лавренова
Г.В. Целебные грядки. – Книжная серия газеты «Моя прекрасная дача». – К.: ИД «Пресс-Курьер Украина», 2013. – 158 с.
13.
Лозко Г.С.
Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.
14.
Мусіхіна Л.
Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.
15.
Носаль М.А.,
Носаль И.М. Лекарственные растения и способы их применения в народе.– Репринт
издания К.: Государственное медицинское издательство УССР, 1959.– Ленинград:
Научный центр проблем диалога, 1991. – 240с. ISBN 5-8100-0001-0
16.
Рощин А.Н.
Сам себе синоптик. – К.: Рад. школа, 1983. – 206 с.: ил.
17.
Шевченко Т.Г. Повести. – К.:
Веселка, 1984. – 359 с.
18.
Жайворонок
В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
19.
Кіндратенко
А. Матеріали до історії Скитії-України
IV-V ст. Походження та дії гунів. Кн.2. – Х.: Просвіта, 2002.
20.
Полонська-Василенко
Н. Історія України. Т. 1. – К.: Либідь, 1992. – 640 с.
21.
Словник
української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К.
Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.