Ландшафтний дизайн українців: рослини біля огорожі (продовження)

12 июля 2014, 18:32
Публіцист. Блог про культуру, історію України та інше
0
658

Огорожа двору чи обійстя — предмет особливої старанності українських господарів, цим Україна відрізняється від Росії, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі

Продовження. Початок читайте тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3391546/

І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391558/

 Український антрополог, заборонений в СРСР, Хведір Вовк писав: «Огорожа двору чи обійстя — предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв’язок із західноєвропейським значенням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від Великоросії, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі, — можливо, також у зв’язку з пануючим так званим «общинним» ладом. Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві.» [13, с.458]

 Огорожа служила перешкодою для диких звірів, чужої худоби, а також мала роль магічного оберега — це було замкнене коло, куди не могла проникнути зла сила. У ХІХ ст. огорожа здебільшого була не вище 1 метра, таку ж висоту мають і сьогодні огорожі на Гуцульщині в Карпатах. [13, с.458]

 Не існує якогось усталеного одного типу української огорожі. Тут є великий простір для фантазії дизайнерів. Це можуть бути жердини, прикріплені до стовпів; плетений тин з гілок осики, верболозу, ліщини чи смереки; традиційний для Півдня України й над річкою Дністром  кам’яний мур, що робить обійстя подібним до фортеці [13, с.458]; а може бути й будь-яка сучасна огорожа.

 Особливого значення надавали воротам і хвіртці, бо через них до обійстя входили чужі люди. Ворота ставили навіть на в’їзді до села чи хутора — їх називали «коворотом». Про такі ворота згадував Тарас Шевченко в поемі «Сова».

 На Полтавщині, Поділлі та Поліссі над ворітьми й хвірткою робили дах. [13, с.459] Цікавий опис воріт подає Т.Шевченко в повісті «Наймичка»: «Ворота не з дощок, як це буває в заїжджих російських подвір’їв, а звичайні, прості; по боках у них дубові масивні стовпи та по кілька кілків.» [17, с.20] На Чернігівщині в селах можна побачити ворота й хвіртку, а то й паркан, пофарбовані в червоний колір.

Біля воріт на вулиці саджали в якості оберега вербу, як свідчить Тарас Шевченко в повісті «Наймичка»: «Та біля глухого кінця воріт стара широкогілляста верба, що ніби затуляє від недоброго ока благодатний хутір.» [17, с.20, 54] А в повісті «Музика» він подає опис воріт з двома вербами по боках. [17, с.96]

 Традицію саджати вербу біля воріт засвідчив не лише Т.Шевченко (не плутати з вербою плакучою – Salix babylonica). Михайло Носаль теж зафіксував, що верба ламка (Salix fragilis) росте біля осель і доріг. [15, с.101] Існує народна приказка: «Верба коло брами — Господь з вами». [13, с.367]

 Проїдьтеся по селах Чернігівщини — там ще збереглися подекуди старі верби коло воріт старих садиб. Мені здається, що тут саджали не лише вербу ламку, як писав М.Носаль, але й вербу білу (Salix alba).

 На Гуцульщині на свято Водохреща робили із верби невеликі хрестики, освячували і прибивали їх як обереги від злих сил і людей саме над дверима хати, стайні та інших господарських будівель. [14, с.172]

 Український поет Микола Зеров, убитий комуністичною владою в 1937 р., писав у вірші «Оглавський сад»:

 «Столітні верби над низьким парканом.

У сливняку солом’яний курінь;

Сто кроків вглиб і сто у широчінь —

Красоти, знані всім передміщанам.»

 Таким чином, коли кожен господар саджав біля брами одне дерево чи кілька, виходило, що верби росли вздовж сільських вулиць (як і вздовж річок — водних доріг).

 Ось як це описав письменник Іван Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря»: «Усі вулиці в Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами…»

 Більше того, є свідчення, що ними обсаджували важливі шляхи поза селами з таких давніх часів, що багатьом це буде навіть важко усвідомити. Мова йде про тисячі років цієї традиції.

 У ІІІ ст. до нашої ери індійський цар Ашоки домовився з кількома державами, а серед них і з державами Причорномор’я, про впорядкування міждержавних шляхів, обсадження їх деревами й облаштування вздовж них колодязів із «журавлями». Було домовлено й про обмін деякими садовими й городніми рослинами. Факти свідчать, що Скіфія (так називали греки територію України в ті часи) брала участь у цих грандіозних за масштабами роботах. Ці легендарні шляхи були обсаджені вербами. [9, с.100]

 Зв’язок верби з дорогами пояснюється її символікою в давній язичницькій міфології наших пращурів як символу Чумацького шляху — нашої зоряної Галактики, що водночас уявлявся Прадеревом світу, Деревом життя. [9, с.100] В українських міфах трапляється образ верби, яка верхівкою сягає неба і ніби сполучає небо та землю, тобто світ богів, померлих і світ живих людей. [14, с.173]

 

Фото. Верба коло воріт. Північна Чернігівщина. 2013 р.

 По периметру огорожі обійстя, своєї приватної власності українці ще насаджували рослинну «живу» огорожу.

 Тарас Шевченко у повісті «Наймичка» дає такий опис: «Весь хутір з фруктовим садом і гаєм… обкопаний глибоким і широким ровом. А рів обсаджений навколо всього хутора аґрусом.» [17, с.20] У повісті «Музика» він подає схожий опис обійстя українського шляхтича, де над ровом уздовж усього периметру тягнуться рядком тополі й зарості аґрусу. [17, с.95]

 Мушу зазначити, що знаю одне село на Чернігівщині, де колишнє панське обійстя (невеличке) по периметру також мало залишки рову й ряд старезних височенних сокорів (тополь), які можливо було охопити руками тільки вдвох.

 Отже, це не випадкове спостереження Т.Шевченка. Імовірно, ця традиція тягнеться ще з часів Давньої Греції, де було прийнято обсаджувати сокоринами периметр майдану, на якому збиралися народні збори. [10, с.45]

 Стосовно ж захисної смуги кущів аґрусу (Ribes grossularia), то відомо, що в XVII ст. українські та європейські фортеці обсаджували понад ровом (яром) кущами рослин з колючками: терном, шипшиною та іншими. Білоруська Вікіпедія повідомляє, що аґрус був відомий слов’янам ще в ХІ столітті [2].

 Селяни ж свої малі за площею садки обсаджували по межах із сусідами не тополями, а всілякими кущами. Межі неогороджених городів-ланів позначали, саджаючи по кутах і на межах поодинокі дерева або багаторічні кущі. Така розмітка території була більш надійною, ніж просто вкопування стовпчика, який нечесний сусід міг уночі переставити на інше місце.

 З декоративною метою та для економії простору саджали поодинокі кущі на вулиці за огорожею. Щоправда, сьогодні такі посаджені на вулиці з автомобільним рухом рослини категорично не можна вживати в їжу чи як ліки.

 Олександр Довженко в повісті «Зачарована Десна» свідчить: «А вздовж тину за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. … Причаївшись у малині за смородиною…» [8, с.23, 28] Так само вздовж меж із сусідами насаджені плодові кущі і в моєї бабусі на Чернігівщині.

 Дослідник української фітотерапії ХІХ ст. Михайло Носаль, описуючи терен (Prunus spinosa L.) як дуже популярну лікувальну й харчову рослину, зазначав: «У північних областях (України – авт.) терен розводять. …Росте на крутих схилах ярів, при дорогах, на межах.» Із ягід терну виготовляли повидло, настойки на червоному вині, на горілці. [15, с.92] Цю рослину з любов’ю оспівано в багатьох українських піснях. Чай із листя терну радили пити людям, що ведуть сидячий спосіб життя, оскільки він покращує перистальтику кишок.

 Про глід (Crataegus L.) він писав, що українці його саджають як декоративний і в живих огорожах. [15, с.197] Встановлено, що в магічних уявленнях українців глід мав таку ж символіку, як і терен. Їх вважали оберегами від нечистої сили, а вогонь з їхніх гілок — очисним і захисним. [14, с.178] Як бачимо, це пов’язано і з практичним їх застосуванням в обороні від ворожого війська. Квітами глоду лікували хвороби серця.

 Про шипшину собачу, або дику троянду-рожу (Rosa canina L.) М.Носаль також свідчив, що її вирощують на межах, придорожних ровах, ярах, серед інших кущів, біля парканів, а також біля могил. В Україні зустрічається повсюдно. [15, с.96] Селяни саджали її і з декоративною, і з лікувальною метою. Мені доводилось бачити шипшину на півночі Чернігівщини.

 Цікаво, що кілька століть тому на території Московії дика троянда не росла. Її багаті на вітамін С плоди там коштували дуже дорого, їх вимінювали на оксамит, атлас, шкури соболя. Було навіть таке: щоб купити ягоди шипшини в аптекаря, потрібно було мати дозвіл від царя! [6, с.27] Вочевидь, це був імпорт з України.

 

Фото. Дика троянда. Джерело - Вікіпедія. Автор – Luc Viatour.

 Далі буде…

 Використана література:

1. Борисенко В.К. Така житка…: Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся (за матеріалами етнографічної експедиції 1994 р.). – К.: ВД «Стилос», 2011. – 224 с.

2.      Вікіпедія білоруською мовою. Стаття «Агрэ́ст».

3.      Вікіпедія сербською мовою. Стаття «Липа».

4.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.

5.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

6.      Газета «Моя прекрасная дача». – Спецвыпуск «Целебные грядки». – 2010. - № 8-с (33).

7.      Газета «День». Додаток «Маршрут № 1». Український сад. - № 92-93 (3973-3974).

8.      Довженко О.П. Зачарована Десна. Кіноповісті. Оповідання. – К.: Дніпро, 1969. – 584 с.

9.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

10.  Івченко С.І. Зелений світ. – К.: Веселка, 1986. – 102 с.

11.  Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

12.  Лавренова Г.В. Целебные грядки. – Книжная серия газеты «Моя прекрасная дача». – К.: ИД «Пресс-Курьер Украина», 2013. – 158 с.

13.  Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

14.  Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.

15.  Носаль М.А., Носаль И.М. Лекарственные растения и способы их применения в народе. – Ленинград: Научный центр проблем диалога, 1991. – 240 с. ISBN 5-8100-0001-0

16.  Рощин А.Н. Сам себе синоптик. – К.: Рад. школа, 1983. – 206 с.: ил.

17.  Шевченко Т.Г. Повести. – К.: Веселка, 1984. – 359 с.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Lifestyle&Fashion
ТЕГИ: ландшафтный дизайн,екологічні традиції українців
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.