Екологічні традиції українців: ландшафтний дизайн

12 июля 2014, 00:01
Публіцист. Блог про культуру, історію України та інше
0
727

якщо ви бачите біля будинку липу й вишневий садок, біля воріт вербу, біля колодязя калину, квітник у дворі та бузину в найдальшому кутку, то можете бути певними — тут жили чи живуть етнічні українці

Це дослідження я хочу присвятити пам’яті незнайомої мені особисто людини з «Небесної сотні» — ландшафтному дизайнеру ВАСИЛЬЦОВУ Віталію, 1977 р.н., жителю Київської області. Загинув 19 лютого 2014 р. у Києві на вулиці В.Житомирській від прицільного пострілу з автоматичної зброї. Дружина залишилася сама з двома дітьми.

 Про якесь генетично запрограмоване прагнення українців до озеленення простору навколо себе відомо давно.

 «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало», — передає слова своєї матері в повісті «Зачарована Десна» письменник і кінорежисер Олександр Довженко, який і сам насадив цілий сад біля Київської кіностудії. [8, с.15] Ці слова можна вважати гаслом цілого нашого народу.

 Але мені вдалося виявити, що в українців існували чіткі правила, що і де саджати. Говорячи сучасними поняттями, існували закономірності ландшафтного дизайну й стилю.

 Ці закономірності вироблялися протягом століть і навіть тисячоліть. На їх формування впливали практичні потреби людей і язичницькі вірування, адже велика кількість рослин були чітко класифіковані як символи того чи іншого язичницького бога слов’ян, своєрідні аналоги православних ікон і римо-католицьких статуй.

 Вивчення ландшафтного дизайну українців може також допомогти етнологам і релігієзнавцям розібратися з язичництвом праукраїнців і слов’ян, інформацію про яке було дуже спотворено християнами-літописцями й християнами-проповідниками.

 Те, що українці саджали у своєму обійсті, мало п’ять функцій водночас:

1)      господарська — для харчування й господарських потреб;

2)      лікувальна — рослини для лікування людей і худоби, нинішні ландшафтні дизайнери називають це «аптекарський сад»;

3)      естетична — квіти для краси й пахучі рослини;

4)      економія часу на догляд і грошей — люди брали рослини з лісів, луків, які їх оточували, велика частина з них є багаторічними, кущів не обстригали;

5)      для язичницьких обрядів і священнодій з піснями — як сказав український філософ XVIII сторіччя Григорій Сковорода, «сад божественних пісень».

 Про священну функцію садка ми поговоримо пізніше, а поки що перейдемо до тих самих правил українського дизайну. Забігаючи наперед, сформулюю спрощено: якщо ви бачите біля будинку липу й вишневий садок, біля воріт вербу, біля колодязя калину, квітник у дворі та бузину в найдальшому кутку, то можете бути певними — тут жили чи живуть етнічні українці.

 Навколо хати

 Біля хати на відстані близько 4 метрів українці обов’язково саджали дерево липу (Tilia L.).

 Цю традицію описав Тарас Шевченко у кількох своїх російськомовних повістях. Ось цитата з твору «Наймичка»: «…А в самому кінці двору, під липами, біліє хата…» [Шевченко, с.20]. А ось повість «Музика»: «У саду… була ще невелика хатка з навісом і замість призьби стояли довкола… дерев’яні лавки, а перед хаткою — стара липа, теж з лавкою довкола, але не дерев’яною, а дерновою.» [17, с.103]

 Зауважте, що тут він описує побут не простих селян, а української шляхти ХІХ сторіччя, що шанує національні традиції і стиль життя.

 Наявність липи біля хати підтверджують мої інформатори родом з м. Шпола Черкаської області,  з с. Катеринівка Льговського району Курської області РФ (етнічні землі українців — нащадків племені сіверян).

 Засвідчує цю традицію і стародавня весільна пісня:

 «Над морем глибоким

Стоїть терем високий

Ладо! Ладо!

Ой там стоїть липа

Золотом обвита,

А шовком перевита.

А в тім теремі дівчинонька

Русу косу чеше…» [13, с.360].

 Старі липи й зараз ростуть біля хати мого діда і біля хати мого прадіда в селі на півночі Чернігівщини. Кажуть, прадід посадив ту липу за порадою старих людей після того, як на їхньому кутку села блискавка вдарила в чиюсь хату й запалила пожежу.

 Серби теж вірять, що гілка липи, устромлена під стріху хати, оберігає від блискавки. [3]

 Цікаво, що це вірування слов’ян цілком відповідає даним сучасних науковців: зі 100 ударів блискавки 54 попадає в дуб, у тополю – 24, ялину – 10, сосну – 6, бук – 3, липу – 2, акацію – 1. Досить часто блискавка влучає в березу. [16, с.90]

 Імовірно, саме тому дуба, сокора (тополю) і березу українці ніколи не саджали дуже близько до хати, а лише на безпечній відстані, де вони могли відігравати роль громовідводу.

 Однак віра в захисну силу липи спиралася не лише на спостереження за природою, але й пов’язана з язичницькою вірою слов’ян. Адже липа — це священне дерево-символ богині землі, яку вважали дружиною верховного бога Перуна, що керує і грозами. Можливо, вірили, що вона як його дружина і як будь-яка мати, може захистити від його гніву.

 Саме посвятою липи цій богині можна пояснити вірування і українців [14, с.197], і сербів [3] у те, що це дерево захищає від усякого зла і поробів, злих чарів. А ще воно здійснює бажання, як свідчить українська казка «Про липку і зажерливу бабу». [11, с.484]

 На липу біля хати натякають і рядки українського поета Павла Тичини:

 «Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.»

 Оскільки липа є щедрим медоносом, то бджолярі цими деревами обсаджували пасіку, якщо вона була розташована не поблизу хати. Тарас Шевченко свідчить про це в повісті «Близнюки»: «У липовому гаю і леваді, що біля самого хутора, він вирішив поновити батьківську пасіку; …а тепер лише оберіть для пасіки місце та обсадіть його якимись деревами, хоч липами, наприклад.» [17, с.158, 188]


Фото. Липа біля хати. Північна Чернігівщина.

 Для захисту від блискавки біля хати також саджали кущ ліщини (Corylus).

 На чорноземах Чернігівщини ця рослина росте вищою за дах одноповерхової хати. Саме такого розміру ліщина росте біля будинку мого діда поруч із липою. Кущ ліщини росте також і в саду сусідів діда, і біля хати наших родичів у тому ж селі на північно-східній Чернігівщині.

 Цю традицію підтверджує й українська казка: «У вашому саду є ліщина. А на тій ліщині три прутики-однолітки.»  Цю рослину вважали чарівною і українці, і серби. [14, с.196]

 Дослідниця Лілія Мусіхіна наводить вірування українців у те, що в ліщину ніколи не вдаряє блискавка, а тому під неї найкраще ховатися під час бурі. З цією ж метою гілки ліщини встромляли в стріху (мабуть, забувши з часом, що важливіше її посадити біля хати). [14, с.196] Те, що в ліщину не б’є блискавка, підтверджує і природознавча наука. [16, с.90]

 

Фото. Вишняк біля сучасної української хати.

 З іншого боку хати, де починався вже фруктовий сад, попід вікнами мав бути розташований вишняк — так, за спогадами моєї бабусі, називали цю частину саду, в якій ростуть кілька вишень (Prunus subgen. Cerasus), можливо, й черешень. Тарас Шевченко вжив у повісті «Наймичка» назву «вишник». [17, с.77]

 Старші люди кажуть, що вишня плодоносить лише в парі, має рости в парі, тому традиційно завжди саджають дві і більше вишень.

 Розташування вишняка одразу за хатою підтверджує й Олександр Довженко у повісті «Зачарована Десна»: «…За хатою, проти сінешніх дверей, коло вишень, — поросла полином стара погребня…» [8, с.24]

Це засвідчив з етнографічною точністю і прозаїк ХІХ ст. Іван Нечуй-Левицький.

Ось описи садиб на Черкащині з його повісті «Кайдашева сім’я»: «Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.»  «Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулиці було видко тільки край білої стіни з сінешніми дверима. Густі високі вишні зовсім закривали од вулиці вікна й стіни, наче густий ліс.»

 Ось описи знову ж таки Черкащини з його повісті «Старосвітські батюшки та матушки»: «На причілку, в холодку, під високими черешнями, були понакривані столи для духовенства…» «Зараз за домом ріс старий розкішний сад. Старі яблуні, груші та черешні густо вкривали терасу, як старий ліс.»

 Тому оте відоме Шевченкове «садок вишневий коло хати…» слід розуміти буквально: попід вікнами вишняк, а яблуні, груші та інше — далі.

 Вишня й черешня мають однакову символіку в українській культурі, що засвідчують народні пісні («Ой під вишнею, під черешнею…») та поезія Лесі Українки: «Ой вишеньки-черешеньки, червонії, спілі…» Просто черешня має набагато слабшу морозостійкість, аніж вишня. Тому в північних регіонах України ще кілька десятиліть тому, коли клімат був холоднішим, черешень не вирощували.

 Символіка цих дерев пов’язана з язичницькою богинею води Марою-Мореною в її іпостасі заміжньої жінки («в парі») і з померлими.

 На Чернігівщині й на Черкащині старі люди, говорячи про те, що скоро вже час їм лягти в землю на кладовищі, кажуть: «Скоро вже мені туди, у вишеньки». При цьому можуть ще й рукою махнути в бік могилок.

 Дослідник Олекса Воропай засвідчив, що на Херсонщині на могилах саджали вишні. [5, с.19] Підтверджує цю дуже давню традицію і Тарас Шевченко в повісті «Близнюки», де один з персонажів, пасічник, заповідає, щоб над його могилою посадили липу в головах, а черешню в ногах. [17, с.236]

Вишні на старих могилах мені вдалося віднайти на кладовищах у селах Броварського району Київської області та в селі моїх предків на північно-східній Чернігівщині. Причому ростуть ті вишні не біля могил, а прямо з могильних горбів.

Кисіль з вишень був обов’язковою поминальною стравою на Поліссі. [1, с.212, 42, 86]

 Поет Богдан-Ігор Антонич, уродженець Лемківщини в Карпатах, назвав вишні «морелями» у вірші «Зелена Євангелія» (назву «марелька» мені доводилось чути й на Київщині, і вона явно пов’язана з іменем богині Мари):

 «Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.»

 Скажемо кілька слів і про горобину (Sorbus). Етнолог Галина Лозко пише, що ніби-то це дерево саджали біля хати як оберіг від злих духів і блискавки. [13, с.370] Однак, скоріше за все, це традиція росіян фіно-угорського походження, а не українців.

 Дослідник української фітотерапії Михайло Носаль зауважив, що в російських народних піснях і фольклорі оспівуються береза і горобина, подібно як українці оспівують калину, явір і любисток. [15, с.157] Пишучи так, він ніби наголошував, що росіяни шанують березу й горобину значно більше, ніж українці.

 Мені також не доводилось бачити, щоб в Україні десь у сільських обійстях росла горобина,  тут це дика лісова рослина.

 Крім того, оскільки це дерево дослідники вважають пов’язаним із богом Перуном [14, с.178], було б нелогічно саджати його поряд із хатою. Як уже зазначалося вище, «перунове дерево» [16, с.90] дуб українці ніколи близько до хати не саджали.

 Далі буде…

Використана література:

1.      Борисенко В.К. Така житка…: Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся (за матеріалами етнографічної експедиції 1994 р.). – К.: ВД «Стилос», 2011. – 224 с.

2.      Вікіпедія білоруською мовою. Стаття «Агрэ́ст».

3.      Вікіпедія сербською мовою. Стаття «Липа».

4.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.

5.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

6.      Газета «Моя прекрасная дача». – Спецвыпуск «Целебные грядки». – 2010. - № 8-с (33).

7.      Газета «День». Додаток «Маршрут № 1». Український сад. - № 92-93 (3973-3974).

8.      Довженко О.П. Зачарована Десна. Кіноповісті. Оповідання. – К.: Дніпро, 1969. – 584 с.

9.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

10.  Івченко С.І. Зелений світ. – К.: Веселка, 1986. – 102 с.

11.  Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

12.  Лавренова Г.В. Целебные грядки. – Книжная серия газеты «Моя прекрасная дача». – К.: ИД «Пресс-Курьер Украина», 2013. – 158 с.

13.  Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

14.  Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.

15.  Носаль М.А., Носаль И.М. Лекарственные растения и способы их применения в народе. – Ленинград: Научный центр проблем диалога, 1991. – 240 с. ISBN 5-8100-0001-0

16.  Рощин А.Н. Сам себе синоптик. – К.: Рад. школа, 1983. – 206 с.: ил.

17.  Шевченко Т.Г. Повести. – К.: Веселка, 1984. – 359 с.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
ТЕГИ: ландшафтный дизайн,екологічні традиції українців
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.