Ландшафтний дизайн українців: рослини біля огорожі (продовження, ч.2)

17 июля 2014, 12:30
Публіцист. Блог про культуру, історію України та інше
0
461

Мальви на вулиці, полинь біля хвірток, хміль плететься по огорожі

Продовження. Початок читайте тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3391546/

І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391558/

І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391720/

Як декоративну прикрасу огорожі поблизу хвіртки і як оберег саджали рядком багаторічні мальви, інші народні назви — калачики, рожа (Althea rosea L. або ще Malva silvestris L.). За народними повір’ями, добрі душі предків люблять спочивати на мальві та охороняють своїх нащадків. [7, с.34]

Про лісову мальву-проскурник, або калачики (Malva silvestris L.) Михайло Носаль зазначив: «Росте біля огорож, біля доріг, біля житла і будівель, в городах.» [15, с.170]

Про мальву, або алтей рожевий (Althea rosea L.) він писав: «Ця рослина є дуже популярною в народі й часто використовується для лікування тих же хвороб, що й алтей лікарський (Althaea officinalis L.), і мальва лісова (Malva silvestris L.). Мальву розводять у квітниках у селах поблизу хат. Високе — до 2,5 м — стебло, обсипане квітами, здалеку видно в садках.» [15, с.24]

Оскільки для лікування беруть від мальв не лише квіти й листя, а й коріння [15, с.24], то, вочевидь, тому їх і розводили не лише біля огорожі, а й у квітниках, і на городі, подібно як це робили з любистком і дивосилом.

Григорій Квітка-Основ’яненко в повісті «Конотопська відьма» подає опис міста Конотопа на Чернігівщині, де калачики ростуть на вулицях уздовж тинів: «Воли, поївши свою соломку і бачачи, що ніхто їх не напува і не запряга, позринали і пішли собі по вулицям і де не вздрять калачики або ромен і усякий бур’янець, то там і пасуться…»

На картині народного художника Чорнобривця з с. Тимченки Чорнобаївського району Черкаської обл., намальованій у 1920-ті роки, до геноциду-Голодомору, також зображено рядок мальв на вулиці вздовж тину.

Картина. Художник Чорнобривець з с. Тимченки Чорнобаївського району Черкаської обл., 1920-ті роки. Перед тином на вулиці зображено рядок мальв. За тином живою стіною заплетені на тичинах якісь квіти. Ілюстрація з каталогу "Традиційний одяг Черкащини" - Черкаси: Родовід, 1993.

З інших народних назв мальв — калачики, проскурник, просвирник — зрозуміло, що цю рослину колись пов’язували з язичницьким богом Сонця, символом і жертвою якому був хліб-колач (за формою схожий на плетену косу). Проскурка — це маленька кругла прісна булочка, що використовується в літургійному богослужінні Православної Церкви для поминання душ померлих і живих. На проскурці завжди є зображення Богородиці або хреста, що в давнину був і язичницьким символом бога Сонця. Культ бога Сонця в християнстві було замінено культом Ісуса Христа.

Всупереч стереотипам деяких сучасних дослідників, М. Носаль зазначав, що мальви того чи іншого виду в дикому вигляді ростуть на всій території України і на півдні Білорусі. [15, с.24] За його описом, наші місцеві мальви цвітуть яскраво-рожевими, світло-рожевими, іноді майже білими квітами.

За часів СРСР традицію вирощувати мальви було дещо забуто (чи не було це наслідком політики етноциду відносно українців, чіткої асоціації мальв з українцями і неофіційного висміювання їх як пережитку минулого?), але сільські бабусі в Україні полюбили гладіолуси, квіти яких візуально подібні до мальв.

Така підсвідома візуальна пам’ять щодо традиційних для українців рослин збереглася не лише відносно мальв, але, на мою думку, і відносно мильнянки, яку замінили флоксами, відносно пахучих уночі ятришників (нічної фіалки), які замінили пахучою матіолою, відносно дивосилу, який замінили жовтими айстрами, хризантемами.

 Нині традиція саджати мальви знову відродилася в Україні.


Фото. Мальви біля огорожі. Місто Київ, 2014 р.

На межах іноді робили перелаз, щоб ходити до сусіда або ще кудись: тут тин робили нижчим, щоб легше було через нього ноги перекидати, і прибивали внизу дошку, яка мала служити допоміжною сходинкою. [13, с.459]

Біля перелазу, а також біля хвіртки знаючі люди плекали в якості оберегу кущ відворотного зілля, як співається в народній пісні «Ой не цвіти буйним цвітом»:

«Єсть у мене таке зілля

Біля перелазу,

Як дам тобі напитися —

Забудеш одразу.»

Найпоширенішим відворотним зіллям була трава чорнобиль (Artemisia vulgaris) — один з видів полину. Вважали, що за допомогою такого зілля можна вилікувати людину від небажаної закоханості, відвадити небажаного залицяльника. У легенді, яку наводить Лілія Мусіхіна, чорнобиль називається також «забудьками» і говориться, що це така трава з чорним биллям, що росте на межах. [14, с.229]

Михайло Носаль також зафіксував, що чорнобиль росте на межах, на городах, клумбах. [15, с.29]

Іван Нечуй-Левицький у повісті «Старосвітські батюшки та матушки» писав про цю рослину попід тином в садку на Черкащині: «За клумбами квіток, між вишнями та черешнями ріс такий бур’ян, що в йому трохи не вили вовки.  Високий, на сажень, чорнобіль, розкішний лопух та бузина аж закривали густою масою тини, набігали всередину садка.» Зазначимо, що чорнобиль міг розростися саме внаслідок того, що був посаджений господинею як оберег і як лікувальне зілля.

В принципі, білий полин (Artemisia absinthium) так само вважали оберегом від злих сил і відворотним зіллям. На таку властивість вказують традиції Зелених свят, коли для захисту від русалок треба було не лише мати полин при собі, але й знати замовляння: «Мавко, мавко, на тобі полинь, а мене покинь!» [14, с.213]

Пригадую, кущ білого полину сидів у моєї бабусі на півночі Чернігівщини у дворі біля стовпа, на якому трималась хвіртка (бабуся дечого навчилась у своєї свекрухи, яка була знахаркою — лікувала травами й молитвами худобу). На жаль, під час ремонту й заміни стовпа той кущ викорчували, тому фотопідтвердження я надати не можу.

Варто звернути увагу на те, що білим полином і чорнобилем виганяли з організму круглих глистів і глистів-остриць, намагалися вилікувати алкоголізм [15, с.29, 30],  тож, можливо, їхня магічна відворотна функція випливала з лікувальної. Загалом полин усіх видів був дуже популярним цілющим зіллям і його обов’язково вирощували в українському обійсті. Про це додатково буде сказано в розділі про рослини на подвір’ї.

Картина. Микола Пимоненко. Українська ніч. 1905 р. Побачення відбувається біля перелазу.

З метою економії простору тин використовували як опору для рослин, які плетуться. Найчастіше це був хміль (Humulus lupulus).

Хміль (Humulus lupulus) є багаторічною рослиною і не потребує особливого догляду, окрім обрізки пагонів, які лізуть не туди, куди хоче господар.

Письменник Іван Нечуй-Левицький  у повісті «Старосвітські батюшки та матушки» згадує хміль у описі садка на Черкащині: «Берізка та хміль оплутували тини та бур’яни.»

Також існує народна приказка: «Якби на хміль не мороз, то він би і тин перерос.» [18, с.620]

Раніше це була дуже необхідна в господарстві й водночас лікувальна рослина. Саме з шишок хмелю виготовляли дріжджі для тіста й пиво.

Причому, пиво як напій з ячменю зафіксовано в нашого народу ще в V ст. Тогочасний мандрівник Пріск Панійський в описі своєї подорожі разом з царем скіфів Аттілою до його країни скіфів (це сучасні науковці назвали Аттілу царем гунів) писав: «При в’їзді в столицю його (царя) зустрів хор дівчат, що співали йому славу, а жона першого сановника піднесла йому хліб. Такий звичай у них вважається знаком високої шани. Замість пшениці нам давали (їсти) просо, а замість вина — «мед». Саме так його й називали в цих місцях. А ті, що супроводжували нас, одержували напій з ячменю.» [19, с.64]

Дослідник Олекса Воропай писав про традиції ХІХ ст. таке: «Варити пиво на Миколи (6/19 грудня) — звичай дуже старий. В одній колядці це пивоварення представляється як один з тих сакральних звичаїв, якими «держиться світ»:

 «Чому так нема, як було давно,

Як було давно, а з первовіку:

Святим Миколам пива не варять…» [4, с.35]

 Ну а хліборобство існує на землях України безперервно з часів Трипільської археологічної культури (5-7 тисяч років тому). Як мінімум. Українці в ХІХ столітті до кожної народної обрядодії, до різних свят випікали різні види хліба, що мали свої окремі назви.

Поет ХХ ст. Іван Драч, «Етюд про хліб»:

 «На хмелі замішаний, видме груди,

Зарум’янілий, круглий на вид.

Скоринка засмалена жаром буде,

Аж розіграється апетит.»

 Михайло Носаль перераховує безліч лікувальних якостей шишок хмелю. Найбільш цікаві, мабуть, такі: заспокійливе при нервовому безсонні, знеболююче в компресах на виразки та забиття, протиглистний засіб, при водянці, для заспокоєння статевої похоті в некастрованих свиней, мити голову напаром чи відваром при випадінні волосся (від облисіння). [15, с.156]

 У народній культурі українців хміль оспівано в багатьох піснях, він є символом молодого хлопця, залицяння до дівчат; за традицією, його шишками мати перед вінчанням обсипала молоду.[18, с.620] М. Носаль зазначав, що згідно з магічними віруваннями українців, хміль є також приворотним зіллям, що використовується для любовних чарів. [15, с.62]

Фото. Хміль на сучасні огорожі. Джерело – Вікіпедія. Автор – Matt Lavin.

 Далі буде…

 Використана література:

1.      Борисенко В.К. Така житка…: Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся (за матеріалами етнографічної експедиції 1994 р.). – К.: ВД «Стилос», 2011. – 224 с.

2.      Вікіпедія білоруською мовою. Стаття «Агрэ́ст».

3.      Вікіпедія сербською мовою. Стаття «Липа».

4.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.

5.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

6.      Газета «Моя прекрасная дача». – Спецвыпуск «Целебные грядки». – 2010. - № 8-с (33).

7.      Газета «День». Додаток «Маршрут № 1». Український сад. - № 92-93 (3973-3974).

8.      Довженко О.П. Зачарована Десна. Кіноповісті. Оповідання. – К.: Дніпро, 1969. – 584 с.

9.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

10.  Івченко С.І. Зелений світ. – К.: Веселка, 1986. – 102 с.

11.  Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

12.  Лавренова Г.В. Целебные грядки. – Книжная серия газеты «Моя прекрасная дача». – К.: ИД «Пресс-Курьер Украина», 2013. – 158 с.

13.  Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

14.  Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.

15.  Носаль М.А., Носаль И.М. Лекарственные растения и способы их применения в народе.– Репринт издания К.: Государственное медицинское издательство УССР, 1959.– Ленинград: Научный центр проблем диалога, 1991. – 240с. ISBN 5-8100-0001-0

16.  Рощин А.Н. Сам себе синоптик. – К.: Рад. школа, 1983. – 206 с.: ил.

17.  Шевченко Т.Г. Повести. – К.: Веселка, 1984. – 359 с.

18.  Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.

19.  Кіндратенко А.  Матеріали до історії Скитії-України IV-V ст. Походження та дії гунів. Кн.2. – Х.: Просвіта, 2002.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
ТЕГИ: ландшафтный дизайн,екологічні традиції українців
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.