Ландшафтний дизайн українців: сад (продовження)

10 сентября 2014, 15:49
Публіцист. Блог про культуру, історію України та інше
0
440

Український сад починається одразу біля хати, кущі садять вздовж меж

Продовження. Початок читайте тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3391546/

І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391558/

І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391720/

І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3393654/

 Український сад починається одразу біля хати — обов’язково вишняком, про який вже розповідалося.

 У садку вирощують плодово-ягідні дерева і кущі [18, c.519], а також цілющі трави і квіти, що добре ростуть у затінку. Зазвичай в українському саду в категорії дерев кількісно переважають яблуні, на Півдні України конкуренцію їм складають абрикоси. [7]

 Білі хати, що потопають у зелені фруктових садів — це ознака українського села, що суттєво відрізняє його від села етнічних росіян. На цьому наголошували багато мандрівників і засланих у Сибір українців, хто мав можливість подорожувати вглиб Росії, це можна зауважити на картинах художників ХІХ століття, і навіть тепер побачити на власні очі. Неодноразово підкреслював це і Тарас Шевченко у своїх російськомовних повістях.

 Ось що писав він у повісті «Наймичка»: «Вздовж берега Сули простягнулося велике село, закрите темними зеленими садами. Лише де-не-де з густої зелені прорізається біла плямка — це біла хата із солом’яною стріхою. Такий вигляд у всіх майже сіл у Малоросії, з більшою або меншою кількістю вітряків». [17, с.17]

Фото. Український садок біля хати. Північна Чернігівщина. 2014 р.

А в повісті «Близнюки» Т.Шевченко з ностальгією порівнював поселення етнічних українців біля російського міста Оренбурга на Уралі з поселеннями татар і фіно-угрів, які, власне, разом і складають етнічну основу російського народу.

 Ось що писав він у цій повісті про українців: «Під’їжджаючи до Острівної (станиці — Д.В.), він замість сірої оголеної станції побачив село, покрите зеленню, і машинально запитав візника: «Тут теж оренбурзькі казаки живуть?» «Теж, ваше благородіє, але хохли». Він легенько здригнувся. …Під’їжджаючи ближче до села, йому, справді, явилася малоросійська слобода: ті ж верби зелені, і ті ж біленькі в зелені хати, і та ж дівчинка в плахті й польових квітах жене корову. Він заплакав при погляді на картину, що так живо нагадувала йому його прекрасну батьківщину». [17, с.223]

А ось опис татарського поселення: «Якось він від нудьги відвідав Каргалу. «Все ж таки, — думав він, — село, значить, не без зелені». І уявіть собі його розчарування: будинки, ворота й мечеті. А зелені тільки і є, що кропиви кущики під огорожею».

 Далі герой повісті «Близнюки» поїхав подивитися на фіно-угорське село: «Поїхав він до Нєженки. Це буде на Орському шляху. Що ж? І там будинки та ворота, тільки мечетей не видно. Але не видно й церкви. Та оскільки день був липневий, спекотний, то… Постукав він у тесові ворота… У дворі розміститися було зовсім ніде. Звелів він своєму візнику розстелити повсть під возом на вулиці й приліг…». [17, с.221]

Фото. Сучасне російське (фіно-угорське) містечко Кулєбакі Нижньогородської області Російської Федерації.

 Традиції присадибного садівництва в українців налічують тисячі років. Ось що писала історик Наталія Полонська-Василенко (1884-1973 рр.) про традиції Київської Русі-України в X-XIV століттях: «В садах плекали яблуні, груші, сливи, черешні, вишні. Розводили виноград, при чому значно далі на північ, ніж за наших часів, — на Волині, Київщині, Чернігівщині». [20, с.225]

Тут варто сказати, що й нині на Київщині, і навіть на півночі Чернігівщини селяни вирощують винний виноград з дрібними синіми ягодами (Vitis vinifera). І хоча вино з нього на Півночі мало хто зараз виготовляє, але традицію саджати його зберігають і часто пускають його плестися по накриттю гульбища або частини подвір’я від хвіртки до хати.

 Однак ті, хто серйозно ставився до вирощування винограду, саджали його рядами у сонячному місці, для захисту від вітру оточували з боків плодово-ягідними деревами. Часто розташовували виноградник з південного боку саду, як у народній пісні «Ти до мене не ходи»: 

«Понад сад виноград,

А у саду грушка.

Вийди, вийди ти до мене,

Моя щебетушка».

 Внаслідок цього в українській поезії виникло навіть стійке словосполучення «сад-виноград». [18, c.520]

 

Фото. Винний виноград над гульбищем у старому дворі. Північна Чернігівщина. 2014 р.

 Прозаїк ХІХ ст. Іван Нечуй-Левицький дав опис садка на Черкащині у повісті «Старосвітські батюшки та матушки»: «Зараз за домом ріс старий розкішний сад. Старі яблуні, груші та черешні густо вкривали терасу, як старий ліс. Під густими гілками по чистій, як оксамит, траві була протоптана стежка до пасіки. Од тераси гора круто спускалась до самої Росі, а по горі, неначе випадком причеплені, стриміли старі груші та яблуні. … В одному місці на краю тераси розрослись густі сливи, як молодий ліс.»

 Опис типового садка міститься в повісті Тараса Шевченка «Наймичка»: «За хатою йде вже сад з різними породами яблунь, груш, слив, вишень, черешень і навіть три старих дерева волоських горіхів, вивезених з Криму ще дідом Якима Гирла. Посередині саду колодязь із колесом і навісом.» [17, с.20]

Фото. Старий український сад. Північна Чернігівщина. 2014 р.

 У степовій Україні традиції ландшафтного дизайну були майже такі самі, як і в Центральній, Північній та Західній Україні.

 Подаю опис українського села на Одещині з повісті Івана Нечуй-Левицького «Микола Джеря»: «Село було українське. В йому, як і в самому Акермані, що став уже зовсім українським городом, були люди з усіх українських губерній. Усе село було залите абрикосовими та черешневими садками і зеленіло, як гай. Поза хатами тяглися виноградники на всі боки, скільки можна було скинуть оком.»

 І ще звідти ж: «Отаманова хата стояла за посадом, на хуторі. … Кругом хати зеленів здоровий виноградник; поміж виноградом по межах довгими рядками росли абрикоси та черешні. Кругом хати росли старі велетенські волоські горіхиАкації стояли саме в цвіту, заквітчані безліччю білих китиць. Вони були схожі на здорові срібні канделябри. Гаряче повітря було повне гострих пахощів акацій і розливало якусь розкіш на ввесь двір.»

 Щодо акації білої (Robinia pseudoacacia) варто зауважити, що це дерево було привезене на європейський континент з Північної Америки лише в 1610 році, а на території України воно з’явилося вперше лише близько 200 років тому в саду гетьмана Кирила Розумовського під Одесою. Звідти акація потрапила до Одеського ботанічного саду і до селянських садиб. На півдні України її полюбили за те, що вона не боїться посухи і за те, що вона є таким щедрим медоносом, що склала конкуренцію нашим липі й вербі. [10, с.66]

 Горіх волоський (Juglans regia) — це ще одна рослина, яка, як і шипшина, була в попередні століття поширеною на території України, але не в Московії. Дослідник української народної фітотерапії Михайло Носаль писав про нього: «Дерево, що розводять у садках та обійстях переважно на Україні, і взагалі на півдні нашої країни (СРСР – Д.В.).» [15, с.63]

 Власні горіхові сади мали Видубицький і Межигірський монастирі біля м. Києва, Мотронинський монастир поблизу м. Чигирина на Черкащині. [10, с.53]

 Батьківщиною волоського горіха є не Волощина (історична назва регіону Румунії) і не Греція, а Середня Азія та Закавказзя. У горах Південної Киргизії і нині ростуть природні горіхові ліси. [10, с.53]

 Українці встигли добре вивчити лікувальні властивості волоського горіха. Відвар із листя вживали для зниження цукру в крові діабетиків, вигнання круглих глистів, при хворобах шкіри, у тому числі венеричних (також ванни); ним мили голову, щоб надати волоссю темного кольору. З недозрілих плодів виготовляли горілчану настоянку та смачну наливку з цукром, їх вважали ліками при катарах шлунково-кишкового тракту. [15, с.63]

Фото. Ягідні кущі вздовж межі із сусідами. Київщина. 2013 р.

 Ягідні кущі в садках прийнято було саджати рядами вздовж меж із сусідами — така собі додаткова зелена огорожа. Здавна в Русі-Україні вирощують смородину (чорну смородину), порічки (червону смородину), малину, калину, бузину, аґрус, терен, шипшину, глід.

 А Тарас Шевченко згадує в повісті «Наймичка» роменську горілку-«кизлярку», виготовлену в місті Ромни (нині в Сумській області України). [17, с.49] Отже, у ХІХ столітті українці знали й вирощували і дерен — священну для сербів, болгар і македонців кущову рослину (російська назва «кизил»). [13, с.362]

 Олександр Довженко в повісті «Зачарована Десна» свідчить: «А вздовж тину за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. … Причаївшись у малині за смородиною…» [8, с.23, 28]

 Так само вздовж меж із сусідами насаджені ягідні кущі і в садку моєї бабусі на півночі Чернігівщини. А ще малиною і кущами порічок (так називають червону смородину) обсаджено дідову пасіку в саду, щоб захистити бджолині вулики від вітру.

 З декоративною метою та для економії простору саджали поодинокі кущі на вулиці за огорожею або у дворі біля хати, але для цього служили не ягідні, а лише квітуючі рослини: бузок, черемха, жасмин (чубушник).

 До речі, у ХХ ст., коли плетені тини вийшли з моди, вимиті гладишки й скляні банки стали сушити на спеціально зрізаних гілках кущів, дерев у дворі чи садку.

Фото. Старий кущ бузку у дворі має не лише декоративну, а й господарську функцію. Північна Чернігівщина. 2014 р.

 Використана література:

1.      Борисенко В.К. Така житка…: Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся (за матеріалами етнографічної експедиції 1994 р.). – К.: ВД «Стилос», 2011. – 224 с.

2.      Вікіпедія білоруською мовою. Стаття «Агрэ́ст».

3.      Вікіпедія сербською мовою. Стаття «Липа».

4.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.

5.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

6.      Газета «Моя прекрасная дача». – Спецвыпуск «Целебные грядки». – 2010. - № 8-с (33).

7.      Газета «День». Додаток «Маршрут № 1». Український сад. - № 92-93 (3973-3974).

8.      Довженко О.П. Зачарована Десна. Кіноповісті. Оповідання. – К.: Дніпро, 1969. – 584 с.

9.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

10.  Івченко С.І. Зелений світ. – К.: Веселка, 1986. – 102 с.

11.  Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

12.  Лавренова Г.В. Целебные грядки. – Книжная серия газеты «Моя прекрасная дача». – К.: ИД «Пресс-Курьер Украина», 2013. – 158 с.

13.  Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

14.  Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.

15.  Носаль М.А., Носаль И.М. Лекарственные растения и способы их применения в народе.– Репринт издания К.: Государственное медицинское издательство УССР, 1959.– Ленинград: Научный центр проблем диалога, 1991. – 240с. ISBN 5-8100-0001-0

16.  Рощин А.Н. Сам себе синоптик. – К.: Рад. школа, 1983. – 206 с.: ил.

17.  Шевченко Т.Г. Повести. – К.: Веселка, 1984. – 359 с.

18.  Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.

19.  Кіндратенко А.  Матеріали до історії Скитії-України IV-V ст. Походження та дії гунів. Кн.2. – Х.: Просвіта, 2002.

20.  Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – К.: Либідь, 1992. – 640 с.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
ТЕГИ: ландшафтный дизайн
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.