у саду біля колодязя саджали калину
Продовження. Початок читайте тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3391546/
І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391558/
І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/lifestyle/3391720/
І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3393654/
І тут: http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3416951/
Поширеною
практикою було облаштування в садку колодязя.
Про
це свідчить опис обійстя заможного селянина-чумака в повісті Тараса Шевченка
«Наймичка»: «Посередині саду колодязь із колесом і навісом.» [17, с.20]
Звісно,
це було доступно більш заможним селянам, шляхті, а бідніші користувалися
громадськими колодязями на вулицях сіл і міст. Деякі домовлялися з сусідами і
копали спільний для двох родин колодязь на межі. [18, с.440]
Про
колодязь у садку йдеться і в пісні «Розпрягайте, хлопці, коні» авторства Івана
Негребецького, що стала народною:
«Копав,
копав криниченьку
У
вишневому саду.
Чи
не вийде дівчинонька
Рано-вранці
по воду?»
Біля
колодязя традиційно саджали кущ калини
звичайної (Viburnum opulus).
Фото. Калина
звичайна. Травень 2014 р. Київщина.
З
одного боку, це мало чисто практичний сенс, оскільки калина потребує добре
зволоженого ґрунту, а з іншого боку, у давній язичницькій релігії праукраїнців
калина була символом богині води й Місяця Мари-Морени в її іпостасі молодої
незаміжньої дівчини, дочки богині землі.
Зв’язок
калини і води, калини і колодязя, криниці, дівочих імен Марина, Маруся
простежується в багатьох українських народних піснях.
Те
саме бачимо і в поезії знищеного в сибірських таборах СРСР українського поета з
Донбасу Василя Стуса (1938-1985) «Ярій, душе. Ярій, а не ридай»:
«Ярій,
душе. Ярій, а не ридай.
У
білій стужі сонце України.
А
ти шукай — червону тінь калини
на
чорних водах — тінь її шукай,
де
жменька нас…»
Ще
за часів СРСР дослідник Сергій Івченко писав: «Здавна калину люблять і вирощують
по всій Україні. Досить часто її можна зустріти як декоративну рослину в садах…
Існував навіть гарний звичай: кожної весни та осені садити калину біля криниць,
річок, на узліссях, на схилах ярів та балок.
Вона
здавна вважалася однією з найцінніших лікарських рослин. У коморі завжди висіли
пучечки її пагонів з ягодами… Недарма ще й зараз можна почути вислів, що
«червона калина від ста хвороб рятує». Ягоди її й зараз з успіхом
використовуються в народній медицині. Цілющі властивості має кора калини та
відвар її сушених квіток. …Ягоди калини використовують при виготовленні
кондитерських виробів та прохолодних напоїв». [10, с.59]
Саджання
калини біля річок, ярів, на узліссях можна пояснити тим, що це робилося в місцях
витоків джерел (де земля народжувала воду). Там облаштовували криниці з цямринами
і мітили місце, саджаючи верби і калину. Слід зауважити, що у давнину слово
«криниця» стосувалося лише природних джерел, адже походить воно від
давньослов’янського «крин», що означає паросток, те, що проростає, пробивається
із землі.
Ще
й сьогодні калину біля громадського чи приватного колодязя можна побачити в
населених пунктах Чернігівщини (наприклад, у с. Березна Менського району),
Київщини, Черкащини (наприклад, у м. Шпола).
Фото. Калина
біля громадського колодязя на автодорозі Чернігів — Новгород-Сіверський. На
в’їзді до с. Березна Менського району Чернігівської області. Серпень 2014 р.
Біля
колодязя зазвичай облаштовували невеличку лавку для того, щоб на неї ставити відра.
А вечорами тут у затишку куща калини могли сісти закохані.
Як
співається в українській народній пісні на слова Михайла Старицького «Ніч яка
місячна»:
«Сядем
укупочці тут під калиною,
І
над панами я пан!
Глянь,
моя рибонько, — срібною хвилею
Стелиться
в полі туман».
Тарас
Шевченко у своїх повістях «Наймичка», «Близнюки» свідчить про типовість такої
ситуації: «А втомлені подруги її всю ніч простояли зі своїми чорнобровими
косарями під вербами й під калинами». [17, с.19, 78, 209]
Верби,
нагадаю, саджали біля воріт і по берегах річок, біля криниць, де нерідко також
облаштовували лавки. Про це йшлося і в повісті Григорія Квітки-Основ’яненка «Конотопська
відьма»: «Не один вечір він з нею до півночі просидів під вербою біля криниці».
Фото. Громадський
колодязь із лавкою для відер. Північна Чернігівщина. 2014 р.
Але
калину часто можна побачити в тих українських обійстях, де нема власного
колодязя, і росте вона окремо в садку чи у дворі біля огорожі. З одного боку,
це можна пояснити популярністю цієї рослини як лікувальної та обрядової.
Але,
можливо, це спричинено давнім звичаєм саджати при народженні дитини якесь
дерево, відповідно до статі дитини і згідно з язичницькою символікою рослин. [14,
с.224] [13, с.361] [17, с.203]
При
народженні дівчинки можна було посадити калину, а оскільки народжуваність в
Україні до радянських часів була дуже високою, то в кожній родині була хоч одна
дитина-дівчинка. Ось і виходило, що в кожному селянському обійсті ріс кущ
калини. Звідси й приказка: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте». [13, с.370] На Гуцульщині й нині існує жіноче ім’я «Калина».
Калина
оспівана в українських народних піснях як символ дівочої вроди, честі, незайманості.
В українській обрядовості ХІХ ст. калина є символом жіночих «місячних» і крові,
що проливається під час дефлорації дівчини в першу шлюбну ніч. Велике місце
відведено калині у весільних обрядах першого шлюбу і в обрядах
поховання померлої незаміжньої дівчини.
З
часом ця символіка калини-крові набувала більш загального значення, і калину
стали саджати на могилах не лише незаміжніх дівчат, але й парубків-козаків,
загиблих у битвах, як символ крові, пролитої за кохану дівчину, за Україну. У
такий спосіб калина поступово стала і символом самої України, чому сприяло і її
широке застосування в побуті й обрядах. Недарма ж існує приказка: «Без верби й
калини нема України».
Фото. Водна колонка
1980-тих років у дворі й калина біля неї. Київщина. Серпень 2013 р.
Використана
література:
1.
Борисенко
В.К. Така житка…: Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся (за
матеріалами етнографічної експедиції 1994 р.). – К.: ВД «Стилос», 2011. – 224
с.
2.
Вікіпедія
білоруською мовою. Стаття «Агрэ́ст».
3.
Вікіпедія
сербською мовою. Стаття «Липа».
4.
Воропай О.
Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.
5.
Воропай О.
Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.
6.
Газета «Моя
прекрасная дача». – Спецвыпуск «Целебные грядки». – 2010. - № 8-с (33).
7.
Газета
«День». Додаток «Маршрут № 1». Український сад. - № 92-93 (3973-3974).
8.
Довженко
О.П. Зачарована Десна. Кіноповісті. Оповідання. – К.: Дніпро, 1969. – 584 с.
9.
Знойко О.П.
Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
10.
Івченко С.І.
Зелений світ. – К.: Веселка, 1986. – 102 с.
11.
Казки про
тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.:
Наукова думка, 1979. — 575 с.
12.
Лавренова
Г.В. Целебные грядки. – Книжная серия газеты «Моя прекрасная дача». – К.: ИД «Пресс-Курьер Украина», 2013. – 158 с.
13.
Лозко Г.С.
Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.
14.
Мусіхіна Л.
Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.
15.
Носаль М.А.,
Носаль И.М. Лекарственные растения и способы их применения в народе.– Репринт
издания К.: Государственное медицинское издательство УССР, 1959.– Ленинград:
Научный центр проблем диалога, 1991. – 240с. ISBN 5-8100-0001-0
16.
Рощин А.Н.
Сам себе синоптик. – К.: Рад. школа, 1983. – 206 с.: ил.
17.
Шевченко Т.Г. Повести. – К.:
Веселка, 1984. – 359 с.
18.
Жайворонок
В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
19.
Кіндратенко
А. Матеріали до історії Скитії-України
IV-V ст. Походження та дії гунів. Кн.2. – Х.: Просвіта, 2002.
20.
Полонська-Василенко
Н. Історія України. Т. 1. – К.: Либідь, 1992. – 640 с.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.