Президентські змагання героїв антирейтингу

Червоний маркер цієї кампанії – втома виборців від еліт. Виборець бачить: ця влада веде країну не туди, але й міняти її на пропахлі нафталіном привиди з минулого йому теж не хочеться.

Соцопитування фіксують цю втому в показниках антирейтингу кандидатів. У діючого президента антирейтинг б’є рекорди, але ж і його суперники, за винятком хіба Зеленського, так само мало чим можуть похизуватися. Беремо, наприклад, результати опитування групи «Рейтинг», опубліковані три дні тому, й дивимось: у Порошенка антирейтинг у 3,8 рази перевищує рейтинг підтримки (серед тих, хто голосуватиме), у Тимошенко – у 2,4 рази, у Бойка – в 1,9 рази, у Ляшка – в 3,7 рази.

Схоже, у народу уривається терпець. А еліти виявилися до цього неготовими.
Як так сталося?

Аксіомою є те, що український політикум є за своєю сутністю обслугою олігархату. Президент Кучма породив цей клас, намагаючись створити сяку-таку систему управління промисловими активами колишнього СРСР. Олігархат впорався з цим завданням на трійку з мінусом. Україна вбудувалася в міжнародні виробничо-торгові ланцюги як трет’єсортна аграрно-сировинна країна.

І з самого початку перед українським олігархатом час від часу поставали дві загрози.

Перша з’являлася, коли якийсь із кланів намагався здобути перевагу над іншими. Зброєю «ображених» ставали майдани – «мільйонерів проти мільярдерів», як їх названо в народі.

Друга загроза олігархатові полягає в невдоволенні цією системою населення, яке розуміє: наскрізь корумпована суміш дикого капіталізму з неофеодалізмом є абсолютно нездатною забезпечити модернізацію країни і добробут людей.

Спочатку каналами «випуску пари» були партії, що експлуатували ностальгію за СРСР. Але з появою і зміцненням середнього класу з’явилися політики, що заявляли про себе як про «третю силу».

Першим таким політиком став у 2010 році Тігіпко. І вже на тих виборах закалатали дзвони народного невдоволення: ані Тимошенко, ані Янукович не змогли зібрати більшості голосів виборців (Янукович отримав 48,95 %). Розчарування людей як «помаранчевими», так і «біло-блакитними» елітами набирало обертів.

Найкмітливіші з олігархів збагнули це і вже незабаром почали просувати інше «нове обличчя» - боксера Віталія Кличка.

Проте майдан, Крим і Донбас сплутали усі карти.

Анексія Криму і початок війни на Донбасі змусили більшість населення на певний час примиритися з корумпованою олігархічною владою. Петро Порошенко – класичний представник української еліти, що часто змінював політичний табір – не мав би за нормальних умов жодних шансів на президентство.

Новий тимчасовий консенсус передбачав єднання народу навколо «патріотичної», «правильної» частини еліти, що імітувала реформи, з одночасним пробаченням владі усіх її гріхів.

Президент не збагнув головного: цей консенсус випарувався, як тільки ситуація на фронтах стабілізувалася. Повторити взимку 2019 року унікальні умови року 2014 не вдалося. Карго-культ війни не діяв. Люди не повірили у реальність військової загрози і відмовилися пробачати владі її гріхи.

Попит на зміну старих еліт і на нові обличчя набув небачених масштабів.

Порошенко міг би уникнути останніх скандалів, від яких струсило усю країну, якби бодай трішки замислився над тим, чим живуть люди в Україні і чого вони прагнуть. Йому нічого не вартувало хоча б заради власного політичного виживання привітати MARUV з законною перемогою на національному конкурсі Євробачення, дати команду на арешт «любих друзів», чиє мародерство у ВПК розтрощило на друзки гасло про «армію», не «кидати» як останніх лохів МВФ з ЄС скасуванням статті про «незаконне збагачення»...

Однак, він усе вперто зробив навпаки, не зрозумівши, що часи змінилися.

Замислимося на хвилинку: що буде з усією країною, якщо Порошенко, попри все, буде оголошений переможцем цих виборів (а в загальних рисах це відноситься і до решти кандидатів, чий антирейтинг в рази переважає виборчу підтримку).

Новий президент, маючи шалений антирейтинг, спиратиметься на невелику меншість населення. Порахуємо – якщо до держреєстру внесено близько 30 млн. виборців, а рейтинг Порошенка становить 11,3 % (серед усіх опитаних), то на сьогодні його підтримують лише 3,4 млн. українців (і то без урахування мільйонів, що виїхали на заробітки за кордон). Це менше, ніж кількість громадян України на непідконтрольних територіях Криму і Донбасу!

Постає питання: як може керувати країною політик з такою мізерною підтримкою? Якими засобами компенсуватиме нестачу народної довіри, а відтак і легітимності? Спиратиметься на силовиків, як це робив і до того? Куплятиме голоси депутатів-мажоритарників у наступній каденції Ради? Як такий президент вирішуватиме питання миру, Донбасу, Криму, не говорячи вже про модернізацію країни і боротьбу з корупцією?

Брак легітимності підштовхуватиме слабкого президента до перевищення повноважень та гри без правил. За Конституцією Президент фактично має значну частину повноважень глави виконавчої влади. Ми бачили, як легко Порошенко підминав під себе Кабмін – згадаймо, наприклад, розроблену його адміністрацією «Стратегію 2020» з питань, що аж ніяк не відносилися до компетенції глави держави.

Отже, якщо на виборах переможе представник старих еліт з великим антирейтингом, матимемо в країні тривалу політичну і конституційну кризу. А в умовах кризи ключові для розвитку країни питання вирішуватимуться, як і раніше, не в парламенті, а на «сходняках» олігархів.

Великі запитання постануть і в разі перемоги єдиного кандидата без великого антирейтингу – Володимира Зеленського. Чи буде цей новоспечений політик намагатися стати альтернативою старій еліті, як він це сам проголошує, чи стане знаряддям перемоги одного олігархічного клану над іншими, як цього багато хто побоюється?

Зеленському вдалося «зламати код» українського виборчого процесу за допомогою соціальних мереж і дуже нетрадиційних підходів до кампанії і реклами. Але «зламати код» української політичної системи буде набагато складніше. У всіх перед очима досвід Трампа з його здобутками й помилками – і ми бачимо, як важко плисти проти течії навіть такій вольовій людині як американський президент. При цьому Трамп справді виконує передвиборчі обіцянки. Зеленський здобуде визнання, якщо наслідуватиме приклад Трампа, якщо ж ні, дуже швидко побачимо описану вище картину – слабкого президента, що не має важелів впливу на ситуацію в країні.

Ситуацію ускладнює й заплутує те, що навколишній світ робить ставку в Києві на старі, хоча й прогнилі та корумповані, але знайомі й передбачувані еліти. Слабкий президент у слабкій, неконкурентній українській державі відповідає інтересам інших країн, як на Заході, так і на Сході. Політикові, який насмілиться стати криголамом у руйнуванні олігархічного консенсусу та відстороненні старих еліт, доведеться зіштовхнутися з недовірою і несприйняттям з боку зовнішніх гравців.

Знаковим у цьому плані став виступ посла США Марі Йованович в Українському кризовому медіа-центрі. «Американський обком» нарешті почав усвідомлювати ризики від переобрання Порошенка, але й досі намагається утримати при владі «правильну» частину старої еліти. Виступ містить низку конкретних і відвертих вимог до нового українського лідера, які можна стисло охарактеризувати так: він повинен утримуватися від грубих помилок нинішнього президента, але діяти має у союзі з ліберальною частиною політикуму, орієнтованою на США.

Слідування рецептам, викладеним у виступі Йованович, можливо, й убереже наступного президента від прорахунків діючого, але не принесе радикальних змін в Україну, не виведе країну на шлях прискореного зростання, не закладе основи її модернізації. І так само не зможе стримати невдоволення і гнів народу, обуреного черговим олігархічним договірняком, прихованим за перефарбованим ліберальним фасадом позірних реформ.

Для зламу олігархічної моделі і перезапуску країни насправді потрібні кілька речей.

• зміна виборчої системи на парламентських виборах з нинішньої змішаної на пропорційну, що зменшить тиск на депутатів з боку як олігархів, так і президентської влади.

• зміни до Конституції, які перетворять країну на «канцлерську», парламентську республіку, унеможливлять зловживання владними повноваженнями з боку президента.


• нова партія, яка поєднуватиме прихильність демократії і справжнім реформам з соціально-орієнтованою економікою та курсом на прискорений технологічний розвиток України та розвиток її людського капіталу.

Лише в цьому разі виборчий рік зможе закласти підвалини для економічного зростання України, виходу з-під зовнішнього управління, відновлення її територіальної цілісності. А якщо ситуація не зміниться, Україна як єдина держава може й не дожити до наступних президентських виборів.