На наших очах розсипаються рештки європейської системи безпеки. Вихід США і Росії з Договору про РСМД вибиває одну з її останніх підпорок. Європа розгубилася, Україна взагалі мовчить.
У 70-80-х роках минулого століття серед усіх континентів і регіонів світу Європа мала найкращу систему регіональної безпеки.
Її підґрунтя становив Гельсінкський заключний акт 1975 року, який кардинально зменшив напругу в Європі, заклав основи для поступового згортання «холодної війни» і посилення довіри між двома блоками. Паризька хартія нової Європи 1990 року урочисто проголосила нові принципи європейського життя: демократію, засновану на правах людини і основних свободах; розвиток через економічну свободу та соціальну справедливість; однакову безпеку для всіх. Нарада з безпеки і співробітництва в Європі перетворилася на міжнародну організацію, відому під назвою ОБСЄ.
У військово-політичній сфері основою європейської безпеки були два міжнародні договори у сфері роззброєння: Договір про ракети середньої і меншої дальності (ДРСМД) та Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).
Завдяки цілісній системі договорів, міжнародних документів і механізмів співробітництва Європа змогла подолати жорсткі розподільчі лінії «холодної війни». І коли розпалися спочатку радянський блок, а потім і СРСР, здавалося, що ця система забезпечить мир і процвітання в Європі на багато років.
Проте так не сталося. Після розпаду СРСР стали тріскатися і розсипатися усі колони, які підтримували будівлю європейської безпеки. Гельсінкський заключний акт і Паризька хартія поступово перетворилися на порожні декларації. ОБСЄ, на яку свого часу покладалися величезні надії, демонструє крайню неефективність і, по суті, так і залишилася «недо-організацією» без власних статутних зобов’язань.
З двох договорів у галузі роззброєння першим «помер» Договір про звичайні збройні сили в Європі. Через якихось 10 років після його підписання та після прийняття політичного рішення про розширення НАТО, від ратифікації та виконання ДЗЗСЄ відмовилися спочатку країни Заходу, а ще через 7 років – Росія.
І ось на початку лютого США і Росія «поховали» останню угоду, що гарантувала безпеку і роззброєння в Європі – Договір про ракети середньої і меншої дальності (ДРСМД).
ДРСМД забороняв США і СРСР володіти ракетами радіусом дії від 500 до 5500 км наземного базування. Він захистив союзників США в Європі від радянських ракет СС-20 і позбавив їх необхідності тримати на своїй території американські ракети «Першинг-2» та «Томагавк» наземного базування.
Проте останніми роками і США, і Росія – правонаступниця СРСР, на жаль, почали сприймати ДРСМД як тягар, що обмежує розвиток їхніх збройних сил. Стрімке падіння довіри між колишніми наддержавами вилилося в серію взаємних звинувачень у порушенні Договору. Врешті решт Штати звинуватили Росію у створенні та розгортанні ракети 9М729, на думку Вашингтона, забороненої ДРСМД. Це стало приводом для США в односторонньому порядку вийти з Договору, і Росія відповіла дзеркальним чином.
Напевно, через брак інформації ніхто не може з упевненістю довести, чи справді з боку Росії мало місце суттєве порушення Договору і наскільки серйозним воно було. Ясно одне: якби сторони бажали зберегти ДРСМД, вони б пішли на компроміси, домовилися про інспекції і відповідну верифікацію.
А от бажання якраз немає.
Чимало світових аналітиків вважають: справжня причина виходу США з ДРСМД полягає в тому, що Договір перешкоджає стримувати військову потугу Китаю.
За час, що минув з підписання Договору у 1987 році, нові ядерні держави – Китай, Індія, Пакистан, Ізраїль та Північна Корея – розробили і поставили на озброєння власні ракети середньої дальності.
Саме Китай розглядається у Вашингтоні як ключова загроза власним стратегічним інтересам. Проте Вашингтон не в змозі ефективно стримувати китайський ядерно-ракетний потенціал, будучи зв’язаним Договором про РСМД, а Китай – ні. Ідеальним рішенням було б приєднання до ДРСМД усіх ядерних держав, але всі розуміють: наразі це – утопія.
Китай розмістив уздовж морського узбережжя систему балістичних ракет класу «Дунфен», які США вважають загрозою власним військовим базам і кораблям в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Після виходу з ДРСМД Вашингтон зможе не лише стримувати їх за допомогою флоту та авіації, а й розміщувати наземні балістичні ракети в таких регіонах як Японія, Гуам, Філіппіни або північ Австралії.
Визначення Вашингтоном Китаю як ключового глобального противника збіглося з кардинальною зміною його ставлення до Росії. Ця країна більше не розглядається як загроза американській безпеці, співставна з радянською. Британська «Гардіан» в одному з останніх матеріалів так охарактеризувала ставлення до Росії з боку США: «Американський безпековий істеблішмент, навіть і нажаханий свідоцтвами втручання у президентські вибори 2016 року, не вбачає у Росії рівню. Він дивиться на Путіна як на мстивого троля, що нападає внаслідок відчаю з причини занепаду власної країни».
Зі свого боку, Дональд Трамп міг не рахуватися з позицією істеблішменту допоки, згідно з притаманним йому жорстким бізнес-підходом, міг вичавити конкретні дивіденди від діалогу з Москвою. Путін неодноразово допомагав Трампові на міжнародній арені – згадати хоча б співучасть Росії у розгромі ІДІЛ у Сирії або сприяння в організації зустрічі Трамп – Кім Чен Ин. Але у Москви вичерпалися пропозиції, цікаві Трампові, і тому, в умовах «Рашагейту», що не вщухає, вважає подальші поступки Москві невиправданими. Діалог останнім часом припинився не лише на рівні Трамп-Путін, а й Помпео-Лавров.
Крім того, як ми добре знаємо, Трамп досі робить усе всупереч підходам «слабака» Обами, який кілька років поспіль звинувачував Росію у порушенні ДРСМД, але не вживав конкретних заходів. Там, де Обама виявляв «слабкість», Трамп зазвичай мусить виявляти «силу» - і тому вимоги до Росії формулювалися в ультимативному тоні, а погрози були справжніми.
Логіка Росії щодо виходу з ДРСМД цілком відповідає її підходам останніх років до інших безпекових питань. Договір так само обмежував Москву у розробці нових видів озброєнь, як і Вашингтон. До того ж, довгі роки Москва, стиснувши зуби, намагалася грати за міжнародними правилами, але вважала їх нав’язаними Заходом і прагнула повернутися до біполярного світу часів СРСР. А відтоді, коли Росія перегорнула усю шахівницю догори дригом і створила перший у повоєнній Європі прецедент анексії території сусідньої держави, в Москві більше не бачать сенсу триматися за уламки системи міжнародних угод часів «холодної війни».
І Росія, і США виявили вкрай зневажливе ставлення до європейської безпеки, поставивши пріоритетом власні егоїстичні інтереси. Найбільшою ж мірою від «вбивства» ДРСМД постраждали країни Європи, і серед них – Україна.
Новий виток гонки ядерних озброєнь в Європі відкине континент на десятиліття назад. Будь-яке колективне рішення НАТО з розміщення в Європі ядерних ракет середньої дальності автоматично зробить ключові європейські столиці мішенню російських ударів. Якщо ж про «ядерну парасольку» домовлятимуться зі США окремі країни НАТО, такі як Польща й Румунія, це викличе серйозний розкол всередині Альянсу.
Однак нова гонка ядерних озброєнь в Європі буде набагато небезпечнішою за попередню. Тому не може не дивувати млява й непослідовна реакція Європи на похорон Договору про ракети середньої і меншої дальності.
Європа, очевидно, програла. Але у своїй більшості європейські лідери поспішили висловити солідарність з аргументами США, не доклавши зусиль для збереження Договору, і тим сприяли власній поразці. Окремі політики і експерти роблять відчайдушні спроби повернути ситуацію назад.
Висловлюються, наприклад, пропозиції до Росії – обмежити розміщення ракет 9М729 територіями за Уралом, а до США – надати російській стороні доступ до комплексу протиракетної оборони «Иджис Эшор» на території Румунії.
Однак, час для запобігання остаточній смерті Договору, здається, втрачено. Європа не має єдиної позиції. Найбільше занепокоєння висловлює Німеччина, адже ця країна ніколи не грала самостійної ролі у забезпеченні військової безпеки в Європі. Проте, якщо економічна й інтеграційна вісь ЄС завжди пролягала між Берліном і Парижем, то військово-політична вісь Євросоюзу традиційно проходила між Парижем і Лондоном. Брексіт її зруйнував, і Берлін з Парижем не мають політичної ваги, щоб переконати в необхідності повернення до ДРСМД ані Вашингтон, ані Москву.
На жаль, якщо голос Європи хоч і мляво, але звучить, то з вуст Києва світ не почув ані звуку. Це не може не хвилювати. Київ знаходиться в якихось 800 кілометрах від окупованого Севастополя, який сьогодні активно мілітаризується. Україна – єдина країна, що виконала свого часу Договір про звичайні збройні сили в Європі, але до цього часу не має гарантій безпеки ані від НАТО, ані на двосторонньому рівні. За цих умов наша держава мала б на всіх рівнях голосно доводити необхідність збереження основ європейської безпеки і зокрема, ДРСМД. Натомість офіційний Київ мовчить.
На наших очах руйнуються останні елементи європейської безпеки, стабільності і довіри. Якщо ми хочемо зберегти і Україну, і Європу, потрібен новий всеохопний договір про колективну європейську безпеку. Необхідно радикально оновити і зміцнити європейські безпекові структури, насамперед, ОБСЄ. Необхідно повернути повагу до міжнародного права, яке переживає занепад. Україна, що пережила ядерний вибух в Чорнобилі, страшний конфлікт на Сході і втрату територій, має нарешті стати в авангарді боротьби за європейську безпеку.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.