Благими намірами вистелена дорога до пекла

У своєму останньому пості на Facebook я спрогнозував, що допоки цей політичний клас залишається при владі, в Україні не буде міжцерковного миру. Так і сталося.

Закон 5309 про примусову зміну назви УПЦ МП збурив православну громадськість.

Будь-який сумлінний юрист не матиме сумніву в тому, що цей закон суперечить Конституції, яка має найвищу силу і чиї норми є нормами прямої дії, а також чинним положенням Закону про свободу совісті та релігійні організації.

Окремо зверну увагу на те, що цей Закон є грубим порушенням міжнародних зобов’язань України, які містяться у таких основоположних документах, що давно стали невід’ємною частиною українського законодавства:

·        Загальна декларація прав людини (ст. 18);

·        Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 18);

·        Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії чи переконань.

     Ось що каже з цього приводу стаття 3 останньої Декларації:

«Дискримінація людей на підставі релігії або переконань є образою для людської гідності та запереченням принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, і засуджується як порушення прав людини й основних свобод, проголошених у Загальній декларації прав людини і конкретно викладених у міжнародних пактах про права людини, та як перешкода для дружніх і мирних стосунків між державами».

Це – вичерпна міжнародно-правова оцінка того беззаконня, яке вчинила учора Верховна Рада.

Народні депутати обґрунтовують запроваджене обмеження прав віруючих конкретної конфесії тим, що (цитую пояснювальну записку) «існує пряма загроза поширення деструктивної пропаганди з використанням релігійного чинника з боку держави-агресора, що нестиме реальні наслідки для національних інтересів, територіальній цілісності та національній безпеці України».

Проте міжнародне право і міжнародні зобов’язання України не передбачають можливості обмеження прав релігійних громад у зв’язку з зовнішніми чинниками, такими як війна, агресія тощо.

У ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права є вичерпний перелік підстав для обмежень по відношенню до релігійних структур:

«Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає  лише обмеженням,  які встановлено  законом  і  які  є  необхідними  для охорони суспільної безпеки,  порядку,  здоров'я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».

Суспільна безпека, про яку йдеться у Пакті, і державна безпека, про яку говорять автори закону, є абсолютно різними речами.

Наприклад, коли секта «Аум Сінрікьо» влаштувала заринову атаку в токійському метро, релігійні права її членів підлягали негайному обмеженню в цілях охорони суспільної безпеки, як це й передбачено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.

Але коли США оголосили війну терористичній структурі «Аль-Каїда», або, пізніше, ІДІЛ, це не давало й не дає ніяких підстав для обмеження релігійних прав мусульман, що мешкають в цій країні.

Навіть якби було доведено конкретні факти загрози державній безпеці з боку окремих церков або священнослужителів, чинне законодавство містить достатню кількість правових засобів протидії (притягнення до кримінальної відповідальності конкретних осіб, припинення діяльності релігійних організацій за рішенням суду) без загального обмеження релігійних прав цілих конфесій.

На тлі цих подій тільки наївні люди можуть думати, що владі перед виборами потрібні Томос чи церковна автокефалія. Ні, на печерських пагорбах чудово знають, що пересічний виборець забуде про Томос наступного дня після його отримання. Владі потрібна не автокефалія, якою вона не переймалася аж до цієї весни,  їй потрібні саме релігійні зіткнення у гострій формі. Полювання за відсотками рейтингу йде на конкретному полі ультраправого електорату, якому байдуже законність чи права людини.

І якраз це є дуже й дуже небезпечним.