«Титанік» влади: коли почнуть тікати щури?

Подивимось разом.

1. Цугцванг почався, коли влада, усвідомлюючи всю небезпеку маневру, послала три військові судна з Чорного моря до Азовського крізь Керченську протоку. Військовий підсумок: кораблі пошкоджено й захоплено, трьох моряків поранено, на 23 українських військових у Росії чекає суд і тюрма. Економічний підсумок: азовські порти заблоковано, Бердянський порт планує звільнити третину персоналу, те саме чекає й Маріуполь.

Один невдалий хід «конем війни» різко погіршив позиції України на Азові. Варіантів виходу не запропоновано

2. Історія з введенням воєнного стану, коли президент кілька разів міняв думку і погоджувався на компроміси, неможливі у принципі, якби загроза війни справді існувала, мала неприємні для влади наслідки. Всередині країни президентові не вірять вже власні соратники і попутники. А назовні його хамелеонська поведінка посилає чіткий сигнал: військову загрозу перебільшено, інтерес був лише у тому, щоб скасувати демократичні вибори.
Світова спільнота цей сигнал чітко сприйняла.

3. І це спричинило парадокс.

У реакції на керченський інцидент міжнародне співтовариство в цілому продемонструвало підтримку України.

Світ погодився: де-юре Крим і територіальні води навколо нього – українські, міжнародне право і двосторонні угоди дають українським суднам право вільного проходу з одного моря в інше.

Картинка брутального тарану, обстрілу і захоплення кораблів не викликала, м’яко кажучи, симпатій до дій Росії.

Увесь світ вимагає звільнення українських моряків.

На цьому фоні мало хто звернув увагу на той факт, що українська сторона відійшла від правозастосовної практики, якої Київ насправді мовчазно і сумлінно дотримувався протягом усього часу анексії Криму (отримання дозволу на прохід від портових інстанцій, що де-факто діють у Керчі, замовлення лоцманських послуг), пов’язаної здебільшого не з політичними аспектами, а з природними особливостями безпечного проходу Керченською протокою.

Отже, формально – світ на нашому боці. А насправді – ні, оскільки спроба відтермінувати вибори підірвала довіру до офіційного Києва.

Звідси заклики до перевірки обставин інциденту – від МЗС Німеччини до президента США.

Звідси численні й наполегливі прохання одночасно до Києва і Москви – утриматися від ескалації та започаткувати прямий двосторонній діалог. І в нас багато хто не розуміє: як це так – агресора і жертву ставлять на одну дошку?

Київ просить Німеччину послати кораблі до Чорного моря, а в відповідь чує: ми домагаємось стриманості й деескалації від обох сторін.

Київ просить Туреччину закрити Босфор для російських суден. У відповідь чує: Ердоган може виступити посередником між Порошенком і Путіним.

Київ просить додаткових санкцій проти Росії. У відповідь чує: санкції не на часі.

Чому так? Світові лідери бояться Росії і «своя сорочка до тіла ближча»?
Ні. Просто українській владі у світі дійсно не вірять. І що б тут не казали про спікера парламенту Словаччини, він озвучив те, про що в Європі багато хто говорить непублічно, але цілком відверто.

А оскільки не вірять, то й підтримка обмежується фразами про занепокоєння. Захід, поза сумнівами, докладе зусиль, аби ця спроба скасувати вибори стала останньою.

Влада і тут дуже прорахувалася.

4. Воєнний стан зазвичай дає владі чудову нагоду роздмухати ура-патріотичні настрої. Але й це не спрацьовує. Воєнний стан викликає чимдалі більші розгубленість, страх і глухе роздратування людей. Все більше експертів сходяться на думці: воєнний стан в регіонах, ним охоплених, доб’є рештки рейтингу Порошенка і значно підвищить його антирейтинг.

5. Розпочавшись з однієї позиції, цугцванг охопив усю шахову дошку. З «армією» чи то пак флотом, який втрачає людей і бойові кораблі, все ясно. А що з «мовою»? Одне з останніх досліджень чітко каже: з усіх суспільних проблем українців найменше хвилюють мовні питання (2,4 %), у той час як війна на Сході хвилює 66,5 % людей, корупція – 40,4 %, безробіття – 30,7 %, зростання цін – 30,6 %.

Усе з точністю до навпаки.

6. А як у нас з «вірою»? Скільки єпископів УПЦ МП підписали навесні листа до Варфоломія з проханням про автокефалію? Кажуть, десять. А скільки з тих владик піде на об’єднавчий собор? Три? Два? Чи ні одного?

У поразці свого проекту влада має звинувачувати лише саму себе. Замість позиції невтручання у церковні справи, як це і належить за конституцією, можновладці вдалися до захоплень майна, рейдерства, карних справ і обшуків у священнослужителів. В умовах репресій і тиску майже всі в УПЦ МП – від єпископів до мирян – об’єдналися у захисті святинь і власної ідентичності, навіть і багато з тих, хто до того дозволяв собі критику і фрондерство.

Закономірно, що Варфоломій більше не вірить офіційному Києву. Закономірно, що замість обіцяного томоса з’являється проект статуту митрополії, яка не матиме права ні відкривати парафії за кордоном, ні навіть канонізувати власних святих.

Чому ця влада робить невгаразд усе, за що лише візьметься?

В одному з перших блогів на цьому сайті я вже писав про маніакальну прихильність наших політиків до карго-культів. Подібно до того, як жителі Океанії гадали шаманськими ритуалами викликати літаки білих людей з харчами й товарами, наші політики гадають, що повернуть собі владу, якщо створять бутафорські копії тих обставин, за яких вона владу отримали.

Порошенко став президентом у першому турі виборів через три місяці після анексії Криму, коли розгорталася війна на Сході і ніхто не знав, чи існуватиме країна наступного дня. Сьогодні йому здається, що досить штучно створити атмосферу крайньої невпевненості й небезпеки, подібну до 2014 року, і народ знову звернеться до нього як до «рятівника нації».

Невірно. Переплутано причинно-наслідковий зв’язок. Це і є класичний карго-культ.

І чотири роки тому, і сьогодні люди прагнули й прагнуть не війни, а миру. Якби це було не так, у 2014 році народ проголосував би за політика у камуфляжі типу Яроша, який насправді взяв тоді 0,7 %.

Соратники президента влаштували патронові «теплу ванну», самі ж силами орди порохоботів і шаманів-пропагандистів роздмухують з усіх екранів мілітаристський психоз.

Але нічого не стається. Літаки не прилітають. Рейтинги не ростуть. Ніби наврочено. Навіть «Бориспільський експрес» не витримує й ламається майже щодня.

Водночас роздування карго-культу війни є вкрай небезпечним.

По-перше, обмеження владою конституційних прав і свобод громадян в «неправильних» регіонах є надто спокусливим. Українців знову розділили навпіл: на тих, в кого свободу і права забрали під вигаданим приводом, і тих, кому ці свободи поки що формально дозволили. І ніяких немає гарантій того, що у грудні не з’явиться спокуса знову це повторити.

По-друге, провокуючи воєнну істерію, дуже важко втримати віжки в руках і не поставити Європу на межу справжньої війни. Тим більше, що й з того боку «яструбів» не бракує. «Війна з Україною запланована і вона буде» - сказав два дні тому пан Жириновський. І це те, чого найбільше бояться на Заході, і чому бажають запобігти усіма засобами.

Попереду – найважчі дні і тижні. Уся країна рухається ніби тонкою кригою.
Треба пережити ці дні й дочекатися миті, коли з «Титаніка» влади почнуть масово тікати щури. Лише тоді можна буде говорити про перспективи повернення миру і демократії.

Найтемніша ніч завжди перед світанком.