А де ж томос?

Учора Константинопольський патріархат прийняв важливі рішення. Але мало хто побачив, що за сенсаційними новинами про зняття анафем та канонічні території ховається чергове відкладення томосу про українську автокефалію.

Як політик, утримаюсь від коментування церковних наслідків рішень Фанару. Хоча, звичайно, маю власну думку. Проте, нехай про це говорять компетентні релігієзнавці.
Хочу поговорити про інше.

Церковне об’єднання – велика й шляхетна справа сама по собі. Але об’єднання не має сенсу, якщо до єдиної церкви людей заганятимуть насильно, як це робилося у середньовіччі.

Розумію вірян, які бажають молитися українською у церкві з духовним центром у Києві. Після багатьох років невизнання вони радіють тому, що визнання нарешті прийшло – навіть якщо тільки від однієї з Помісних церков.

Розумію тих небайдужих людей, які не задоволені жодною з наявних церковних структур і вважають помісну церкву шансом на оновлення і демократизацію церковного життя.

Але разом з тим серед громадян України є мільйони віруючих східного обряду, які не бажають нічого змінювати. Вони хочуть зберігати власну ідентичність у підпорядкуванні або Риму, як греко-католики, або Москві, як вірні УПЦ МП.

Як би до цього не ставитися, вони мають на це право згідно з Конституцією. І держава повинна гарантувати їм це право, захистити їхню релігійну свободу, так само, як і свободу інших конфесій.

І от саме тут вже давно почалися серйозні проблеми.

Стаття 35 Конституції України чітко говорить: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави». «Відокремлені» означає те, що президент, представляючи українців усіх віросповідань, не може втручатися у суто церковні справи, діяти на користь однієї або кількох церковних організацій всупереч інтересам інших.

Питання автокефалії відносяться до питань суто внутрішнього устрою церков, їхньої організації та церковного підпорядкування. У сучасній, демократичній та світській країні такі речі просто за визначенням не можуть відноситися до компетенції держави.

Починаючи з весни цього року, ми бачимо майже щоденне порушення цього принципу діючою владою. Дії президента, народних депутатів, інших чиновників щодо церковної автокефалії є перевищенням ними владних повноважень, втручанням у справи, що відносяться безпосередньо і виключно до церковної компетенції.

Дійсно, більшість церковних автокефалій здобувалися у минулому за підтримки влади. Але Конституція прямо забороняє президенту копіювати вчинки московських царів доби середньовіччя чи грецьких королів ХІХ століття. Україна – не монархія, і жодна церква в ній не має статусу державної.

Кажуть, що томос про автокефалію є нібито важливим питанням державної безпеки. З правової точки зору це безглуздя. Не може багатомільйонна конфесія становити загрозу державній безпеці. Так, у світі екстремісти всіх кольорів зловживають релігійною свободою, але сучасні демократії виробили дієві засоби їхньої нейтралізації. Церковна автокефалія до таких засобів точно не відноситься.

Найнебезпечнішим є те, що з керівництва держави беруть приклад чиновники меншого ґатунку. А також справжні, невигадані екстремісти.

На думку Порошенко, про захоплення храмів може говорити в Україні тільки «московська агентура». Але ось читаю на одному з інформаційних сайтів пряму мову від представника однієї з націоналістичних партій: «Якщо дадуть томос, настане час націоналістів. Адже саме ми станемо головною силою, яка братиме храми під контроль і передаватиме їх помісній церкві».

Чи націоналісти вже стали московською агентурою?

Проте їм є з кого брати приклад. Бо ж представники місцевої влади вже беруть безпосередню участь у захопленні церковного майна і побитті вірян та священиків, як це сталося у Богородчанах на Івано-Франківщині.

Один з керівників мінкульту прямим текстом говорить про те, що держава може відібрати в церкви три Лаври, якщо «буде зрозуміло, що при передачі Лавр в оренду існували порушення». У тому, що порушення при потребі знайдуть, ні в кого сумнівів немає: «була б людина, а стаття знайдеться».

А вчора очільник МЗС договорився до того, що «УПЦ МП... заснована на порушенні канону і є результатом узурпації». Навіть якщо такий висновок зроблено на основі документів авторства Константинопольського патріархату, ці документи призначені виключно для церковного вжитку і відображають лише точку зору одного з патріархатів, не підтриману офіційно іншими помісними церквами. Міністр забув про статтю 19 Конституції, за якою «Органи державної влади..., їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Жоден закон не уповноважує члена уряду на дискримінаційні по відношенню до мільйонів громадян заяви з питань, які жодною мірою не входять до сфери компетенції цього конкретного чиновника.

На цьому тлі вже ніби й «дрібницями» здаються рясне продукування фейків від імені єпископів УПЦ МП, мова ненависті до цієї конфесії, що бурхливими потоками ллється зі ЗМІ і соцмереж...

Неконституційні заяви і вчинки вищих посадових осіб держави не можуть не провокувати чиновників на місцях до упередженого ставлення до церков, а радикалів – до нападів, побиття вірних, захоплення майна. Якщо півкраїни обговорює, чи захоплять Києво-Печерську лавру на свято Покрови, це вже діагноз бездіяльності влади, її фактичного потурання праворадикалам.

Константинопольський патріарх як досвідчений церковний дипломат не може цього не розуміти. Варфоломій бачить, що ризикує не отримати бажаних церковно-політичних дивідендів, оскільки започатковані ним процеси почали викликати геть не той ефект, на який він сподівався. В епоху соцмереж радикали захоплюватимуть храми і битимуть вірян та духовних осіб на очах усього світу. Якщо так піде далі, то замість церковного об’єднання увесь світ побачить в репортажах з України картини, схожі на давно забуті в Європі релігійні війни.

А це не в інтересах Варфоломія. Тому і томос відкладається – місяць за місяцем, і схоже на те, що так триватиме й надалі. Тому й Фанар учора лише вкотре підтвердив попередні обіцянки. А за неписаним правилом, найважливіші речі завжди згадуються останніми, тож заява навмисно завершується закликом до усіх причетних сторін (а українська влада, на жаль, теж є такою стороною) утриматися від захоплення церков і монастирів, від будь-яких актів насильства і помсти. Прикметно, що занепокоєння негайно висловили і США в особі Курта Волкера, який попередив про те, що насильство після вчорашнього рішення «було б трагедією».

Тільки от чи почують ці заклики в Україні? Чи не стануть вони запізнілим попередженням? Чи не сприймуть наші радикали й екстремісти рішення Фанара як індульгенцію, попри прямий заклик утриматися від насильства?

На жаль, різке підвищення градусу міжцерковного протистояння і релігійної нетолерантності свідчить про те, що українці, а насамперед ті, що вважають себе християнами, ще дуже далекі від євангельських ідеалів любові і поваги до ближнього. За таких умов до справжнього об’єднання церков шлях неблизький. А якщо об’єднання буде насильницьким, примусовим, недобровільним, годі від нього очікувати правдивих духовних плодів.

В нашій історії вже був випадок такого «об’єднання». Подібно до того, як зараз УПЦ МП оголошують «військовою базою РФ на території України» (це не жарт, а точка зору одного з горе-«релігієзнавців»), так само і в 1946 році Українську греко-католицьку церкву звинуватили у «співпраці з окупантами», а вірних репресіями примусили до прийняття православ’я. Минув час, і наприкінці 1980-их, ще за СРСР, УГКЦ відродилася з попелу буквально за кілька місяців, РПЦ ж втратила величезну кількість вірян і храмів на Західній Україні.

Тож закликаю керівництво України добре пам’ятати уроки минулого.