Спекотна політична осінь України, або кому вірити представникам нацменшин?

15 июля 2018, 12:40
0
38

Незважаючи на період відпусток, у політичному повітрі України відчувається наближення чергових виборів. Осінній політичний сезон обіцяє бути виснажливо спекотним. І як у цю спеку буде національним меншинам, хто з політиків вважатиме на факт того, що Україна є багатонаціональною державою, кому довіряти захист конституційних прав, свобод та інтересів – питання під час, риторичне

Незважаючи на період відпусток, у політичному повітрі України відчувається наближення чергових виборів. Осінній політичний сезон обіцяє бути виснажливо спекотним.

І як у цю спеку буде національним меншинам, хто з політиків вважатиме на факт того, що Україна є багатонаціональною державою, кому довіряти захист конституційних прав, свобод та інтересів – питання під час, риторичне

На сьогоднішній момент усі політичні сили країни розділилися на три анклави:

1.    Президент, його БПП та нечисленні прихильники. Метою Петра Порошенко є втримання влади за всяку ціну, тому що ії втрата ознаменується для Порошенка дуже серйозними наслідками. Але вже зараз можна спостерігати, як із цього табору відбувається, поки ще неспішний, але відтік в анклав парламентської опозиції, який традиційно для України очолює «Батьківщина» на чолі з Юлією Тимошенко. Саме при владі цих людей прийнято сумнозвісний закон про освіту, який обуриює Євросоюз та утискає мовні права нацменшин. Саме при цих людях Меджліс очолюють ділки з кримінальним минулим, інтерес кишень котрих ставиться вище інтересів кримських татар, які і без того понесли чималих втрат завдяки аннексіі Криму Росією.

2.    Так звана парламентська опозиція, яка вже більш ніж півтора років сурмить про дострокові вибори, а зараз почала просувати ідею й дострокових президентських, розраховує на серйозне поліпшення своїх позицій  у новому парламенті. І, треба сказати, як це ні дивно, але Юлія Тимошенко продовжує користуватися значною електоральною підтримкою й тепер випереджає за рейтингом усіх діючих в Україні политиків.

До парламентської опозиції примикає й «Оппоблок», створений після подій 2014 року з осколків «Партії Регіонів». Надій виборців він не виправдав, оскільки протягом усієї каденції активно прислужував Петру Порошенко, а зараз, відчуваючи ослаблення президентської влади, початків підігравати Юлії Володимирівні й блокуючимся з нею політичним силам. Гравці із цієї політсили сподіваються на прийдешніх виборах серйозно збільшити своє представництво у владі. Бездіяльність та недалекоглядність цих людей – спиряла приходу до влади таких сил, руками котрих зараз – розв’язано війну, розруху прямий геноцид усіх не згодних

3.    Третій анклав містить у собі всілякі праворадикальні партії й рухи, такі, як «Правий Сектор», «Воля», «С-14» і т.д. Усі вони перебувають під контролем силових структур Авакова або Турчинова. І, призиваючи на словах до деолигархізації, на ділі служать інтересам олігархів і зацікавлені в подальшій дестабілізації й хаотизації ситуації в країні, тому що тільки на хвилі хаосу можуть силовим, тобто непарламентським, методом самі прорватися до влади. Ці нелюди – по лікоть в крові невинних! Обстріли посольства Польщі з гранатомета, підпал представництва Угорщини в Ужгороді, криваві вбивства ромів в Києві та Львові, неприкрита нацистська символіка та риторика – у разі приходу до влади цих сил лише «титульна нація» буде мати право на існування, та захист інтересів

Лівий же фланг, ґрунтовно зачищений після так званої революції гідності, фактично пустує. Соціалістична партія, яку на рівні керівництва роздирають міжусобні війни, по суті, не має перспективи створити скільки-небудь значиму парламентську фракцію і є розмінною монетою в чужих і далеких їй ідеологічно передвиборних іграх.

 

Особливість прийдешніх парламентських, а потім і президентських виборів полягає в тому, що проходити вони будуть в умовах війни, яка з більшим або меншим ступенем інтенсивності триває на сході країни вже чотири роки. Ця війна згубна для економіки України, позбавляючи її можливості стабілізації й розвитку. Ця війна сприяє поглибленню зубожіння українського населення, посиленню міграційного потоку із країни й спричиняє чималі людські жертви, як у ході безпосередніх бойових дій, так і на мирній території за рахунок величезної кількості зброї, що наводнла Україну в останні роки. Здавалося б, чим скоріше закінчиться цей конфлікт, тем буде краще для всіх, тому що цього вимагає розвиток країни в цілому. Але не отут-те було! Практично у всіх політичних сил є своя шкурна зацікавленість у продовженні конфлікту. І, проте, майже всі безсоромно роблять собі піар на темі установлення миру.

Праворадикали у всьому своєму різноманітті вимагають війни до переможного кінця й усіляко сприяють продовженню й подальшому розпаленню конфлікту, призиваючи до зачищення й силовому захопленню непідконтрольних територій. Дивного в такій їхній позиції мало. Жодна націоналістичне угруповання або партія не зацікавлена у мирі. Кожна з них мало того, що живе грабежем прифронтових територій і торгівлею зброєю, так ще й підсилює свої політичні позиції завдяки конфлікту, що кровоточить, у якому з української сторони за чотири роки за офіційним даними загинуло більш 10 тисяч людей, а по неофіційним – у кілька раз більше. А скільки залишилося інвалідів, вдів і сиріт – навіть представити страшно!

Президент країни Порошенко і його БПП, з однієї, чисто економічної, сторони, так само зацікавлені в продовження цього конфлікту, тому що для них це - спосіб особистого збагачення. З іншої, політичної, змушені чисто риторично шукати нібито компромісні шляхи мирного врегулювання ситуації на сході. А із третьої, практичної – безумно бояться озброєного бунту праворадикалів, як у центрі, так і по регіонах у випадку врегулювання східного конфлікту, тому, у підсумку, у всіх випадках ідуть у них на поводу. Так, наприклад, з початку 2018 року Петро Порошенко із усіх міжнародних трибун став повторювати про необхідність введення миротворчого контингенту на Донбас. Однак без врахування інтересів невизнаних республік ця ініціатива ніколи не зможе стати реальністю. Таким чином, призиваючи до миру, президент країни продовжує війну, у тому числі й за рахунок переформатування АТО в ООС (операцію об'єднаних сил), після чого на лінії розмежування знову загострився конфлікт.

Остання заява командуючого ООС Сергія Наєва так само вражає своєю подвійністю: «Президент підкреслив, що звільнення тимчасово окупованих територій відбудеться політико-дипломатичним шляхом.

Моє завдання — зробити об'єднані сили вагомим аргументом у цих переговорах, тоді й ворог буде по-іншому поводитися за столом переговорів», — заявив Наєв в інтерв'ю одному з українських видань.  Так само він повідомив, що командування «ООС» займається «їдеологичною деоккупацїєю регіону». На практиці це означає повний контроль за місцевими ЗМІ й блокування телеканалівв з Донбасу.

Прем'єр-міністр України Гройсман під час спілкування з іноземними журналістами недавно заявив, що «Україна на східному кордоні захищає демократичні цінності». Однак демократичні цінності й війна не сумісні. Захищати «демократичні цінності» гарматами, значить – потоптати їх.

Голова МВС Арсен Аваков (нагадаємо, що саме під його контролем перебуває частина праворадикальних бойовиків, які ратують за війну) висунув план «дрібних кроків», який нібито покликано поліпшити життя простих громадян і показати їм, що бути з Україною вигідніше, чим без неї. Однак, як він буде реалізовувати цей план в умовах бойових дій зовсім не ясно, тому весь план у цілому схожий на звичайну демагогію.

Юлія Тимошенко, яка відмінно розуміє, що тема установлення миру на Донбасі, може суттєво підвищити їй рейтинг, самовпевнене заявляє, що «знає з ким треба вести переговори», і що їй у справі установлення миру на сході країни не зможе перешкодити чийсь бізнес на крові. Але при цьому навіть не турбується втілювати свої слова в якісь конкретні плани й ініціативи.

Партія «Самопоміч» навіть не прагне завоювати симпатії жителів регіону, обмежившись риторикою про неприпустимість контрабанди й небажаності миротворців.

«Опозиційний Блок» призиває до «миру за всяку ціну» і намагається захистити права переселенців і потерпілих від бойових дій людей. Ця ініціатива була б ефективною, якби її підтримувала достатня кількість людей. А так, в умовах нагнітання мілітаристської істерії її, як показують останні опитування, підтримують ледве більше, аніж 18% виборців.

Гасло припинення війни й установлення миру знаходить відгук у Соціалістичній партії, але, повторюся, вона практично не має шансів створити в парламенті значиму фракцію.

Ідею миру на Донбасі просувають деякі регіональні суспільні рухи. Наприклад, правозахисний союз «Закон і честь» у Дніпрові. Зрозуміло, що ні на які парламентські перспективи рух не розраховує, але їх ініціатива по установленню миру на Донбасі, можливо, заслуговує на увагу й осмислення.

«Закон і честь» пропонує добитися установлення миру на сході країни за допомогою народної дипломатії.  Там, де неспроможні політики, іноді кращий розв'язок знаходять рядові громадяни. Наприклад, ще в 2015 році правозахисний союз висунув ідею проведення Маршу Миру по маршруту Дніпропетровськ (тоді ще назва міста звучала саме так) – Донецьк. Цю ідею підтримало більш 40% громадян міста, про що свідчать зібрані активістами-правозахисниками підписи. Рух звернувся по допомогу й підтримкою до всіх політичних сил країни. Але на заклик, на жаль,  відгукнулися тільки соціалісти. Усі інші дану ініціативу попросту проігнорували, ті ж «оппоблоківці», які нібито ратують « за мир за всяку ціну». Більше того, на активістів почалося тиск із боку деяких політичних сил і представників місцевої влади. І благий намір тоді так і не був реалізований.

З тих пір пройшло більше трьох років. Кількість жертв збройного протистояння продовжує рости, а криза в країні - поглиблюватися, але ефективних методів вирішення проблеми, як ми бачимо, так дотепер і не знайшлося. Усі плани й наміру провідних політиків країни на цей рахунок далі публічних заяв і голосних обіцянок не йдуть. А конфлікт продовжує жевріти, що, як показує історична практика в інших регіонах планети, ні до чого доброго не приведе. Тривалі військові протистояння викликають звикання до війни, перетворюють її в спосіб життя суспільства. Північна Ірландія, Балкани, Близький Схід, Лівія – жодному із цих регіонів війна не принесла зміцнення державності й розвитку економіки – напроти лише хаос і глибинний розкол суспільства на багато десятиліть уперед. Тому що, чим довше тягнуться війни, тем менше шансів покласти їм кінець.

Будемо сподіватися, що провідні українські політики, нарешті, це усвідомлюють, тим більше, що реальні кроки по установленню миру в країні можуть стрімко підвищити їхній передвиборний рейтинг.

Народ стомився жити на бівуаках.

 

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.