Про плюси і мінуси співпраці України з головним світовим кредитором уже писано і говорено багато. Тож спробуємо просто змоделювати можливі варіанти розвитку подій та спрогнозувати результат.
Отже, варіант 1: припиняємо позичати гроші у МВФ.
Самому Фонду зараз ми винні лише трохи більше $12 млрд. Та й у минулому році, між іншим, Україна більше виплатила Фонду попередніх боргів ($1,26 млрд.), аніж отримала від нього нових кредитів ($1 млрд.). Однак позичали ми не лише у МВФ…
Лише протягом 2018-2020 років Україні потрібно загалом виплати понад $20 млрд. валютних боргів. При цьому в нас дефіцит у зовнішній торгівлі (ми більше купуємо імпорту, витрачаючи валюту, аніж експортуємо, заробляючи) та мізерний притік іноземних інвестицій. А після прощання з МВФ інвесторів стане ще менше, як і інших міжнародних фінансових інституцій чи кредиторів, готових дати нам гроші. Бо для них співпраця з Фондом – це сигнал, що країну не залишили наодинці з її проблемами.
У Нацбанку кажуть, що цьогорічні виплати ще можуть забезпечити (золотовалютні резерви нещодавно досягали $18,8 млрд.), однак це серйозно послабить можливості НБУ щодо стримування курсу долара в Україні.
Надалі ж ситуація може суттєво погіршитись, позичити ще десь у світі грошей нашій країні (принаймні, під якісь реальні відсотки) уже не вдасться. Тож одним з вірогідних наслідків буде дефолт та гіперінфляція на тлі жорстокої економічної кризи.
Варіант 2. Українська влада виконує вимоги МВФ.
У цьому випадку доведеться підвищити ціни на газ для людей та створити незалежний Антикорупційний суд – саме на цьому і наполягає зараз МВФ. Українські можновладці намагаються максимально відтягнути виконання цих вимог – газ мав би подорожчати ще восени, але з ним чекатимуть хоча б до закінчення опалювального сезону. Ну а Антикорупційний суд подібний на недосяжну fata morgana (міраж), оскільки може стати бомбою під нинішньою владою – вона гарно імітує боротьбу з корупцією без жодних реальних результатів (оскільки сама фактично цю корупцію й очолює).
У цьому випадку через затягування з виконанням вимог черговий транш буде надано (в кращому випадку) зі значним запізненням, у другій половині року. Тож закривати цьогорічні амбразури Україні все одно доведеться власним ресурсом. До речі, нинішня кредитна програма EFF запланована лише до 2019 року, тож фактично її можна уже вважати завершеною (незалежно від того, надійде черговий транш, чи ні). І варто думати, що буде далі.
Загалом, зрозуміло, як би хотіла вирішити ситуацію з кредиторами українська верхівка: окремі політики активно пропонують, аби Фонд… списав Україні борги. Мовляв і прецеденти є: колись Польщі списали половину боргів (близько $25 млрд.), «пробачали» чималі суми й Греції, Аргентині та ін.
Однак списання допомогло не усім: Варшаві дійсно вдалося пережити період шокової терапії, а нещодавно поляки взагалі заявили, що їх економіка стала достатньо міцною, аби відмовитись від позик МВФ. Натомість Греції та Аргентині списання абсолютно не допомогло: вони так і не подолали кризу, набравши натомість нових кредитів.
Ще кілька країн (такі як Угорщина, Португалія) зібрали волю та економіку в кулак, повернули (чи завершують виплати) позик МВФ достроково (здобувши реноме сумлінних позичальників) і надалі будують своє майбутнє самотужки. Як думаєте, у нас бодай якісь шанси не повторити долю Аргентини (бо Грецію ще трохи тягне ЄС)?
Наша нинішня ситуація ускладнюється не лише відсутністю чіткого плану «лікування» країни (урізання видатків та підвищення цін до рівня ринку – це боротьба з наслідками, а не системна зміна причин). Наближаються вибори, напередодні яких (зрештою, як і завжди) влада побоїться робити рішучі та непопулярні кроки. А під таке «ні вашим, ні нашим» ані борги не спишуть, ані більше нових позик не дадуть.
Тут напрошується кілька висновків.
Нові позики, найвірогідніше, підуть на оплату попередніх. При цьому умови МВФ у чистому вигляді (як ними керується українська влада) призводять не до розвитку країни, а до сильнішого згортання її економіки і роблять ще сильнішою залежність від зовнішнього фінансування. Це зачароване коло потрібно розірвати.
Необхідна злагоджена робота в кількох напрямках: реструктуризація накопичених боргів; продовжений графік виплат та спроби домовитись про списання частини боргу під нову програму «шокової терапії» (коротку, швидку і максимально ефективну – без неї ми вже більше 26 років не розуміємо, яка в нас країна).
Протягом найкоротшого часу потрібно розрахуватися за найдорожчими в обслуговуванні зовнішніми кредитами та повернути усі борги МВФ – щоб вийти з-під диктату Фонду і зняти боргове навантаження з держбюджету (у цьому році на обслуговування зовнішніх боргів піде понад 11% видатків!).
Зрозуміло, що Україна найбільше позичала гроші у найскрутніші часи, коли фактично не мала іншого вибору. Але ефективність використання цих кредитів викликає занадто багато питань: кошти виводять, віддають попередні борги, проїдають.
Тут напрошується ще один висновок: якби у нас не було олігархату, можливо, не довелося б… позичати гроші у МВФ! Адже олігархи заробляють переважно на експортних (сировинних) галузях - АПК, металургії, хімпромі, тоді як потреби внутрішнього ринку доводиться значною мірою закривати імпортною продукцією і витрачати на це дорогоцінну валюту. Також олігархи через підконтрольні банки та за допомогою різноманітних схем успішно виводять валюту з країни (не сплачуючи податки і т.ін.). Врешті-решт, саме олігархи не зацікавлені у будь-яких змінах та реальних реформах, оскільки це може унеможливити подальше «доїння» ними нашої країни. А без цього із боргової ями Україні не вибратися.
Підсумовуючи, варто наголосити, що зараз головним завданням має стати зміна підходів: не країна повинна працювати на повернення кредитів, а спершу зробити так, щоб кредити працювали на Україну та її розвиток. Інакше наш шлях буде лише в один кінець.