Яких економічних реформ потребує Україна?

Відповідь на це питання залежить від того, яким ми бачимо наше майбутнє. Тож насамперед потрібно визначитись, куди ми йдемо, якої держави та економічних відносин прагнемо.

І, відповідно, яку економічну модель будуємо.

За останні 26 років жоден склад керівництва держави не спромігся чітко відповісти на базове питання: якою має бути українська економіка. У підсумку ж маємо «диктатуру сильніших» – олігархічну державу з домінуючими лівими ідеями. Економіст Володимир Лановий назвав цей уклад «олігархономікою».

При цьому олігархи часто влаштовують «монопольки» під виглядом держави: беруть під контроль підприємства або й цілі галузі, отримують суперпільгові умови чи лобіюють різке підвищення тарифів. І заробляють навіть тоді, коли вся країна бідніє.

Із цим неподобством не бореться практично ніхто. Як і з рештою беззаконня, яке у нас твориться останнім часом. Але ж тотальна безвідповідальність веде просто до вседозволеності, а часом і до відвертого беззаконня. З цим, на жаль, доводиться зустрічатись усе частіше.

Влада тим часом робить вигляд, що й надалі займається реформами. Так, президент України на початку року анонсував черговий набір «невідкладних реформ»: і щодо приватизації держмайна, і про Нацбюро фінбезпеки, про податок на виведений капітал, про валюту тощо. Однак, як показує практика, в нашій країні чимало хороших законів, у яких є лише один мінус – вони не виконуються! Тож скільки б «невідкладних реформ» у нас не ухвалювали, краще жити ми навряд чи будемо. Зрештою, наслідки попередніх т.зв. «реформ» відчув на собі кожен українець – завдяки співвідношенню зарплат і цін/тарифів.

Ситуацію потрібно змінити кардинально. Тож я пропоную альтернативний перелік найактуальніших економічних реформ, без яких наша країна ризикує вже невдовзі просто розвалитися.

Антимонопольна реформа. Вона має бути спрямована проти засилля олігархів у захоплених ними (та монополізованих) сферах, а також проти цінових змов крупних учасників ринків – зокрема, мереж АЗС, перевізників, виробників певних товарів тощо. Більшість розвинутих країн вирішували питання демонополізації ще у XIX – на початку XX ст.: так перший антитрестовий закон Шермана у США ухвалили ще в 1890 році. Монополізм багато де вважається злочином проти цілого суспільства, ретельно розслідується і жорстко карається. Тим часом український Антимонопольний комітет доволі неповороткий та, як і багато регуляторних органів останнім часом, працює більше на владу й олігархів, а не в інтересах громади. У нинішніх умовах АМКУ потрібно кардинально оновити і зробити одним з головних органів для наведення ладу в українській економіці, передбачивши в законодавстві для цього достатні повноваження і важелі впливу.

Реформа ринку праці і трудових відносин. Ще трохи, і в нас просто нікому буде працювати: при катастрофічно низькому рівні зарплат українці масово виїжджають на роботу (а дехто й на постійне проживання, разом із сім’ями) за кордон. Наша статистика не відображає реальної картини, приховане безробіття в Україні дуже високе. А чимало підприємств пропонують роботу із невисокими зарплатами. У більшості країн ЄС за мінімальну зарплату можна сяк-так прожити, тоді як в Україні це зробити нереально.

Потрібна кардинальна зміна держполітики у сфері зайнятості, спрямована на максимально ефективне використання трудових ресурсів та створення стимулів для залучення безробітних до праці (перекваліфікація, громадські роботи, сприяння малому і середньому бізнесу, соціальні гарантії).

Прозорість і зрозумілість податків. 40% українців (!) ще в 2016 році не знали, скільки вони сплачували податків, і за останній рік картина сильно не змінилася. Зважаючи на загальний низький рівень економічної культури та пофігізм щодо бюджетних витрат, є ідея – заохочувати усіх ставати приватними підприємцями. Це спонукає до вивчення фінансової грамотності, зробить більш відповідальними при роботі з держорганами і сплаті податків. А також виховуватиме ретельність і вимогливість у громадян при вимаганні звіту державних органів щодо витрачання сплачених податків (з’явиться відчуття власності і приналежності).

У США кожна людина самостійно декларує сплату податків, і це має чудовий виховний ефект: громадяни потім дуже цікавляться, як і на що витрачають їхні податки (бюджет) органи влади. Можна запровадити й іншу американську фішку – вказувати ціни в магазинах без урахування податків, щоб при кожній покупці бачити, скільки грошей ти сплачуєш у скарбницю. Такі речі змушують задуматися і змінити своє ставлення і до себе, і до країни, в якій живеш.

Реформа фінансового і фондового ринку. Після кризи 2008-09 рр. Україна втратила зародки фондового ринку. Зараз акціями продовжують оперувати хіба що інвестбанкіри, корпорації та крупні бізнесмени (ті ж олігархи). Ланцюжок банкрутств фінустанов та стрибки курсу на тлі величезних валютних кредитів у населення практично поховали кредитні інструменти для українців. Хоча усім зрозуміло, що без доступного кредитування про розвиток економіки можна забути.

Звісно, Уолл-стріт чи Токійську біржу відразу ми у себе не збудуємо. Але запустити ці механізми (таким чином надавши і бізнесу, і недержавним пенсійним фондам, і громадянам нові фінансові інструменти) вкрай необхідно. Щоб у нас нарешті запрацювало довгострокове (у т.ч. й приватне) інвестування. А валютний ринок нарешті можна було стабілізувати.

Потрібна й реальна пенсійна реформа. Українці покоління 30+ вже з жахом усвідомлюють, що завдяки зусиллям уряду пенсії в них фактично не буде. Одразу вирішити ситуацію, коли 1 працівник фінансує 1,5 (а незабаром буде 2) пенсіонери, не вдасться. Потрібно залучати іноземні пенсійні фонди та страхові компанії з пенсійними програмами до роботи з українцями в середині нашої країни, виписавши для них законодавче поле. Також можна скористатись досвідом інших країн (зокрема, Сінгапуру), комплексно вирішивши питання пенсійних, медичних відрахувань та пільгової іпотечної програми.

Земельна реформа. Десятки років земельного мораторію перетворили землю на дуже специфічний товар, яким в Україні все одно торгують. І не лише аграрії, але й політики. Тут необхідно створити набір механізмів, який би дозволив і надати ресурс агрогосподарствам, і не відбирати у людей їхні земельні ділянки (державний земельний банк, довгострокова оренда, агрокредити тощо).

У поводженні з землею варто звернути увагу на досвід країн Скандинавії (Данія, Фінляндія, Швеція): для них характерні значні екологічні податки та масштабна державна підтримка с/г виробників. В основі земельної політики є принцип, що фермер має жити на своїй землі та самостійно управляти господарством. Попри відсутність абсолютних обмежень на придбання землі як для іноземців, так і для громадян цих країн, на практиці отримати право власності досить важко через ряд вимог щодо освіти фермера, місця проживання та дуже високих екологічних стандартів.

Реформа «технічної справності». Радянський «запас міцності» на інфраструктуру і різноманітні механізми добігає кінця. Натомість  переважно безвідповідальне ставлення (бажання вкрасти, заощадити, нестача відповідних фахівців для обрахунків) до усього новоствореного (будівлі, мости, механізми та ін.) може спровокувати в недалекому майбутньому ланцюжки техногенних аварій: починаючи від обриву ліфтів до «складання» цілих кварталів «хрущівок».

Приміром, у Польщі існує спеціальна служба технічного нагляду із дуже жорсткими умовами та ретельним контролем. Без її дозволу не буде працювати жоден ліфт. Подібну службу технічного нагляду, яка контролюватиме технічний стан і дотримання техумов експлуатації усіх механізмів необхідно створити і в Україні. Це дозволить ідентифікувати власників та відповідальних осіб, підвищить безпеку життєдіяльності.

Окрім власне реформ, необхідно запровадити на рівні держави тотальне і ретельне дотримання низки базових принципів. Аби зазначені вище кроки справді були ефективними.

Головний принцип – невідворотності покарання, без жодних винятків. Інакше порядок в Україні не буде наведено ніколи. Також ми не побачимо й іноземних інвесторів чи навіть просто легального і чесного бізнесу.

Принцип паритетності в оплаті праці. Різниця між найвищою і найнижчою зарплатою (не більше 20 разів). Щоб не було таких кричущих цифр, як 1-2 млн. грн. в місяць у в.о. гендиректора «Укрзалізниці» чи глави «Нафтогазу» та 3500 грн у працівника низової ланки цих структур. А реальна купівельна спроможність мінімальної зарплати була принаймні на рівні небагатих країн ЄС.

Принцип пріоритетів на майбутнє. Відсталість та катастрофічна енергоємність української економіки свідчить про повну відсутність прогнозування. Якщо ми не хочемо залишатися в ніші (куди нас намагаються заштовхнути) сировинної, низькотехнологічної та аграрної країни, потрібно розробити і втілити державну політику пріоритетів. Визначати точки росту на найближчі роки (середньо- та довгострокову перспективу), прогнозувати потреби економіки та шляхи їх задоволення. Відповідно, розвивати ті чи інші сфери, готувати відповідних фахівців, трансформувати науку, промисловість тощо.

Загалом, я не виключаю і варіант перезаснування країни. При цьому в підвалини нової української держави потрібно закласти базові принципи справедливості та поваги до людини, можливості її розвитку та реальне верховенство закону. Найкращий час нарешті творити те, що потрібно всім українцям, а не йти у рабство до купки олігархів!