А давайте нарешті розпочнемо справжню боротьбу з корупцією!

Презумпція винуватості: чиновники повинні пояснити, звідки у них мільйонні статки

Рік тому усіх приголомшили багатства українських чиновників, які їм вперше довелося «засвітити» для загалу в електронних деклараціях. Але жодних наслідків у вигляді гучних розслідувань чи арештів Україна так і не побачила. Невже тут немає порушення законів, а наші держслужбовці – чесні мільйонери, які заробили свої карколомні багатства власними потом і мозолями? Ви у це вірите?

Для тих, хто встиг призабути, нагадаю, що торік за підсумками декларування у родинах народних депутатів виявився запас готівки на суму 7,5 млрд гривень! А ще народні обранці та інші державні мужі виявились колекціонерами дорогих годинників та ювелірних виробів, автомобілів і квартир, земельних ділянок і хутра (про екзотику на кшталт мощів чи церкви навіть згадувати не хочеться).

Зауважте, що йдеться не про великий чи середній бізнес, де скільки заробив – стільки й витрачаєш, а про людей на державних посадах, робота яких оплачується з бюджету. Тобто, законним шляхом накопичити грошей на усі ці забаганки в принципі неможливо!

Але що ми маємо за рік, який минув з моменту отого «вау-ефекту», який вперше справили е-декларації? Останній звіт НАБУ по темі датований липнем цього року: 66 кримінальних проваджень, інфографіка у вигляді павутини, в яку, очевидно, мали б потрапляти корупціонери. Проте повідомлення про підозру, схоже, що було винесено лише одне – за увесь цей час.

Загалом, із гучних справ можна згадати і справу «діамантових прокурорів», і низки колишніх міністрів уряду Азарова, і картату ковдру голови ДФС Насірова, а також величезну кількість справ про хабарі, фігуранти яких були випущені під заставу. Чимало з них після цього банально накивали п’ятами, інші розгулюють на волі після «успішного» розвалу їх справ у судах. 

Створення новітніх антикорупційних органів (НАБУ, САП, НАЗК), і навіть кураторство з боку американців наразі видимого результату не дало. Більше того, ці спеціальні органи замість боротьби з корупцією затято воюють один з одним та з іншими силовими структурами.

Результат їх роботи наразі нульовий. Схоже, що корупція довела усім свою непереможність в нашій окремо взятій країні. Думаю, що так і буде тривати надалі, якщо ситуацію не переламати буквально через коліно.

Велосипед тут винаходити не потрібно, достатньо хоча б поглянути на досвід інших країн, особливо лідерів у боротьбі з цим злом.

За підсумками 2016 року найменш корумпованою країною міжнародна організація Transparency International назвала Данію. Тут практично відсутні як адміністративна, так і економічна корупція. Більшість компаній декларують абсолютну нетерпимість до хабарів. Навіть бездоказова підозра у хабарництві назавжди знищить кар'єру данського чиновника. Несплата податків у цій країні – один з найсерйозніших злочинів, також відслідковується відповідність доходів і витрат – їх неспівпадіння у цьому інформаційно відкритому суспільстві приховати неможливо.

Після «срібної» Нової Зеландії на ІІІ місці – фіни (а кілька років тому вони були лідерами). Хабарництво тут вважається тяжким злочином (за нього «світить» до чотирьох років в’язниці). Корупційні скандали одразу стають надбанням громадськості: так, фінські медіа широко висвітлювали гучний скандал із прем’єр-міністром Матті Ванханеном, який у 2010 році нібито отримав у подарунок кілька кубів дощок для ремонту свого будинку. Дощок так і не знайшли, проте прем’єр все одно пішов у відставку.

Далі в «некорупційному рейтингу» інші скандинави – Швеція та Норвегія, які можуть похвалитись ефективним антикорупційним законодавством та дієвими відповідними органами. А вже за ними йде Сінгапур. 

Ознайомившись із методами, які застосовують у світі, можна виділити найефективніші з них.

Отже, щоб черговий корупціонер не вислизнув із тенет відповідних органів, потрібно для початку запровадити принцип «презумпції винуватості» чиновника. І нехай не САП чи НАБУ доводять, що його статки отримані нечесним шляхом, а навпаки – щоб підозрюваний сам довів законність походження свого багатства.

Сінгапурські чиновники, яких звинуватили у порушенні закону (наприклад, у наданні безпідставної персональної пільги чи майнового права) аби їх життя не завершилося смертною карою та ганьбою для усієї сім’ї, повинні добряче попотіти, щоб довести у суді свою невинуватість.

Звісно, окрім цього в місті-країні давно створено незалежне Бюро по боротьбі з корупцією із надзвичайними повноваженнями (аж до несанкціонованих судом обшуків і арештів). Парламентарі та міністри позбавлені недоторканності, найвищі чиновники щопівроку декларують статки своїх сімей, у кримінальному кодексі є стаття «за накопичення багатства, яке не відповідає службовому становищу», а суд може конфіскувати усі кошти, походження яких підозрюваний у корупції довести не зміг. При цьому існує штраф за відмову від участі в антикорупційному розслідуванні. А за неправдиве обвинувачення в корупції запроторюють до в’язниці.

У сусідньому Гонконзі губернатор Мюррей Маклехоуз ще в 70-х роках минулого століття запровадив у держапараті  принцип «доведи, що купив майно не за хабарі». Спеціальна Незалежна комісія боротьби із корупцією, яка перевіряла дотримання цього принципу, діяла фактично як військовий трибунал. Спрацювало дуже результативно.

Ну і ще один висновок напрошується зі свіжого «спецагентського» скандалу: в українських умовах варто не агентів під прикриттям використовувати, а оголосити винагороду (з певним відсотком від конфіскованого) за кожного «зданого» корупціонера. І тоді тільки встигайте їх приймати. 

Слід зазначити, що положення про презумпцію винуватості стало нормою в законодавстві багатьох країн світу, включаючи Євросоюз. Для України, де рівень корупції є одним з найбільших в світі такий закон стає не просто бажаним, а необхідним.

Наостанок хочу ще раз наголосити: боротьба з корупцією в нас точиться виключно на словах. Потрібно застосувати нарешті комбінацію найефективніших методів інших країн, і почати з впровадження принципу – нехай підозрюваний у корупції сам доведе, що свої мільйони він отримав чесним шляхом! У такому випадку «злити» в суді справу «за браком доказів» буде значно складніше, аніж це (при чому, регулярно) робиться зараз.