Кому вигідна була відсутність українців на міжнародних стартах? - ворогу!

Війна йде на різних рівнях. Інформаційний фронт є однією з найважливіших складових кампанії. Спорт був, є та буде частиною державної політики. Нехтувати цим не помилка, а злочин!

Закінчились міжнародні змагання, але ситуація, через яку наша олімпійська чемпіонка та сучасний український д'Артан'ян - Ольга Харлан, набула подальшого розвитку...

Раптом, за кілька годин після публікації, зник у вирії із сайту Інтерфакс-Україна блог мого друга Самборський Тарас щодо проблеми із блокуванням з боку наших чиновників участі українських спортсменов в міжнародних турнірах:

Починають потроху стихати емоції навколо Чемпіонату світу з фехтування, який проходив у минулі вихідні у Мілані. Ми свідомо не публікували свій аналіз до закінчення турніру, щоб не впливати ніяким чином на спортсменів, які продовжували змагатися у командних змаганнях. Дуже багато функціонерів за цей час висловилися і навіть по кілька разів змінили свою думку з приводу того, перемога чи зрада відбулася підчас та після поєдинку української спортсменки та росіянки. Так все ж таки перемога чи зрада?

Почнемо з початку. З чого почалася історія із неучастю наших спортсменів у міжнародних змаганнях? У самий розпал кваліфікаційних турнірів до Олімпійських ігор 2024, у квітні 2023 року, Міністерство молоді і спорту видає наказ, яким фактично забороняє українським спортсменам приймати участь у змаганнях, де представлені росіяни чи білоруси. У цей час Міжнародний олімпійський комітет рекомендує міжнародним спортивним федераціям допускати росіян і білорусів під нейтральним прапором, без гімну і участі у загальному турнірному заліку. Для чого це було зроблено? Для того, щоб росіяни і білоруси могли кваліфікуватися на ОІ під нейтральними прапорами, а десь перед самими іграми тихенько просунути рішення, до якого МОК почав готувати увесь світ – спорт поза політикою, нехай нормально собі приймають участь, адже це не суперечить Олімпійській хартії, дискримінація, спортсмени не несуть відповідальності за уряди своїх країн... Чи було це прогнозовано? Абсолютно. Сам МОК залежить від спонсорських контрактів, у яких контрагентами виступають або російські державні монополії, або контрольовані російським олігархатом компанії. Дуже багато міжнародних федерацій із найрозповсюдженіших видів спорту очолюють росіяни, або підконтрольні ним люди. Очевидно, що спорт у росії віднесений до важливої категорії пропаганди і стільки років намагаючись встановити свій вплив на міжнародній організації у цій сфері, ерефія робила це саме для того, щоб у необхідний момент скористатися цим. Повертаємось до України. Спортсмени тихо сприйняли звістку про те, що участь у кваліфікаціях ускладнюється. Усі розуміють, що війна, з усіма витікаючими подробицями. Тому ніхто особливо не обурюється, але усі розуміють, що все не так просто. Дехто з експертів висловився, що такий метод боротьби із допуском ворогів до змагань є не дуже ефективним, оскільки при цьому не досягаються основні цілі. Які мали бути цілі так званого «бойкоту»? Їх усього чотири: 

1. змусити МОК не допускати ворогів навіть під нейтральним прапором та не рекомендувати міжнародним федераціям допускати росіян з білорусами; 

2. примусити міжнародні федерації не виконувати рекомендацію МОК та не допускати ворогів до змагань; 

3. якщо перших два варіанта досягти не вдасться, то змусити допускати ворогів за умови виконання певних дій (наприклад складання декларації про засудження війни проти України);

4. не давати роспропаганді використовувати факти «братання» українських і російських спортсменів під час зустрічей на змаганнях. 

І тут багато хто зрозумів, що досягнути таких цілей просто абстрагувавшись від усього буде неможливо. Тут потрібно було іще щось зробити. Наприклад: створити спільну робочу групу з МЗС і спробувати роз᾽яснити усе урядам країн, у яких знаходяться штаб-квартири міжнародних федерацій, спонукати їх висловити у дипломатичному ключі (оскільки пряме втручання у справи МОК або інших організацій, які управляють спортом, заборонені Олімпійською хартією) позицію щодо недопуску росіян і білорусів; активно «бомбити» самі міжнародні федерації, як з позиції Мінмолодьспорту, НОК, так і з позиції національних федерацій, застосовувати при цьому відповідних лобістів, світові ЗМІ, стейкхолдерів із числа зірок спорту… Але це робота, багато роботи! Простіше просто заборонити участь своїх спортсменів і не напрягатися – інформприводів немає, все тихо… Але ж спортсмени зараз потрібні для чого? Вони потрібні для того, щоб доносити усьому світу про те, що у нас відбувається. Це солдати інформаційної війни. А ми їх відкликали з цієї війни. А можливо все ж таки усе, перелічене вище було зроблено? Теоретично це можливо, але ми про це не дізнаємося. 

Проблема №1. Відсутність публічної комунікації у державних спортивних функціонерів із громадськістю. 

МИ не знаємо, що в дійсності робилося для того, щоб виконалися цілі «бойкоту», оскільки ні Мінмолодьспорт, ні НОК, ні більшість національних федерацій не повідомляють у доступному вигляді ні про плани, ні про їх виконання, ні про конкретні кроки, які були зроблені на шляху до чогось важливого. У зазначених організаціях безліч колективних органів (комісій, груп, рад, комітетів, зборів, конференцій), вони постійно приймають якісь рішення, тільки ніхто ніколи не бачив, як вони оформлені – ні протоколів, ні службових висновків ніхто ніяких не публікує, усе відбувається тихо і усі дізнаються про все якимись незрозумілими способами. Ситуація з «бойкотом» накалялася, але окрім одного невеликого інтерв᾽ю, у якому міністр-президент НОК-член виконкому міжнародної федерації висловився, що такий стан справ – це «державницька позиція», натякаючи на те, що вона нав᾽язана кимось «зверху» або «компетентними органами» «збоку», ніхто нічого більше не чув. 

Міф №1. Спортивні функціонери не приймали рішення про «бойкот» 

Ми вам розповімо про те, як формується державна політика з того чи іншого питання. Є центральний орган виконавчої влади. У нашому випадку Мінмолодьспорт. У нього або запитують, або воно самостійно піднімає питання про певну проблему, отримує доручення на опрацювання і доповідає для прийняття рішення (готує аналіз і надає пропозиції, яке саме рішення потрібно прийняти). Цей процес врегульований чітко на законодавчому рівні Регламентом КМУ. Керівники держави і уряду не можуть знати усіх нюансів усіх питань в усіх сферах, для цього є керівники центральних органів виконавчої влади, які володіють проблематикою і формують позицію у керівництва держави і уряду. Це також підтверджується тим фактом, що міністерство у нашому випадку запитувало у деяких федерацій їх думку з приводу «бойкоту» і ніби спортсмени якісь висловлювалися. Знову ж таки по чуткам, оскільки ніхто ніяких документально оформлених рішень або голосувань не бачив. І ініціатива саме такого методу боротьби із допуском росіян з білорусами пішла від спортивного керівництва держави. Оскільки якби ініціаторами були національні федерації, міністерство, мабуть, оприлюднило якісь протоколи засідань і голосувань. Окрім того, якщо мислити глобально, національні федерації вправі самостійно вирішити питання про заборону (нерекомендування) участі своїм спортсменам, якби вони дійсно вважали це ефективним методом. Керівництво держави також не зрозуміло було навіщо це робити, оскільки, якби розуміло, у цьому випадку Мінмолодьспорт отримало б доручення на розробку відповідного указу президента або постанови КМУ. А так міністерство посилається у наказі на «рішення КМУ», хоча рішення КМУ оформлюються виключно дорученнями, розпорядженнями і постановами (як це зазначено у Регламенті КМУ, затвердженого відповідним законом). Іншими словами – хочете щось комусь забороняти, видавайте наказ і не морочте нам голову. 

Висновок №1. Ініціатива прийняття наказу про «бойкот» йшла виключно від спортивних функціонерів вищої ланки. 

Після усіх подій (скасування «бойкоту», шалений інформуспіх після першого ж конфлікту з росіянами, негайна реакція і лоялізація відношення до проблеми з боку МОК) уже ні у кого немає сумніву, що видання цього наказу було хибним шляхом. Громадськість і спортсмени про це попереджали міністерство і керівництво НОК з моменту його прийняття. Але постає питання – навіщо було це свідомо робити? Відповідь проста: або щоб нічого не робити і не напружуватися, або абсолютне нерозуміння процесів і на що вони можуть впливати (що є непрофесіоналізмом), або свідома робота в інтересах ворога (що в свою чергу є державною зрадою). Давайте зупинимося на останньому варіанті. Кому вигідна була відсутність українців на міжнародних стартах? Відповідь проста – тільки ворогу. Росія впливає на МОК і багато міжнародних федерацій, українців немає на турнірах, а відтак немає конфліктів, інформприводів для обговорення і необхідності прийняття рішень, а відтак повна інформаційна тиша. Для російських спортсменів зменшена конкуренція. Мінімум наших спортсменів кваліфікуються на ОІ і взагалі – пропускаючи турніри, ми втрачаємо трибуну для донесення наших месседжів світу, що на сьогодні є головним завданням спортсменів на міжнародній арені. На неактивні і непублічні звернення від національних федерацій і НОК (скоріше усього так і було, інакше функціонерам набридло б вислуховувати критику і вони б вже усім давно розповіли скільки вони усього зробили для цього, але чомусь досі тихо) ігноруються, МОК вже кілька разів переносить прийняття остаточного рішення щодо допуску і умов участі росіян з білорусами і вже заявив, що це внутрішньослужбове рішення і воно коли буде, тоді буде. Навіщо це зроблено – очевидно, щоб побільше «нейтральних» спортсменів кваліфікувалися. Історія з ненаправленням запрошення росії з білорусією несерйозна, оскільки все можна швидко виправити і усе до цього йшло… Далі висновки робіть самі, або нехай все ж таки їх зроблять фахівці органів, які покликані були карати спортсменів за участь у змаганнях, на яких заявлені вороги.

Факт №1. З моменту прийняття зазначений вище наказ про «бойкот» мав виключно негативний вплив на ситуацію.

Буквально через кілька днів після набрання чинності наказом, усі зрозуміли, що він має вибіркове коло застосування. І де ж це проявилося? Так, у тих видах, які не залежать від фінансування міністерством. Наша організація давно наголошує на тому, що національні федерації мають стати розпорядниками бюджетних коштів без посередництва міністерства. Міністерство давно з центрального органу виконавчої влади, який має займатися розвитком, перетворилося на велику бухгалтерію, яка затверджує і відміняє склад збірних на збори, відрядження, добові, купує білети і бронює хостели… Займається усім, тільки не тим, що дійсно потрібно. У нашому випадку великий тенніс і футбол. У теннісі учасники світого туру ATP взагалі не зрозуміли, як їх це стосується, футболісти заявили, що вони з ворогами грають у різних підгрупах… Інші види спорту справедливо обурилися – якщо обмеження для усіх, то для усіх. Довелося вносити зміни до наказу… Але такий хід подій проблему не вирішував: спортсмени пропускали відповідальні старти, недобирали необхідні бали для кваліфікації на ОІ, продовжували обурюватися тільки вже голосніше. Функціонери із страхом у очах і тремтячим голосом чекали рішення МОК, яке мали ось-ось оголосити щодо недопуску/допуску росіян і білорусів і риторика МОК була для українців дуже загрозливою… Пік кипіння суспільної думки прийшовся на переддень чемпіонату світу з фехтування у Мілані. У декого з учасників і членів національної збірної це був останній шанс отримати залікові бали та кваліфікуватися на ОІ з огляду на те, що багато стартів було пропущено через участь у них ворожих спортсменів і заборону через це змагатися нашим, але міжнародна федерація фехтування знову допустила росіян під нейтральним прапором… Настала загроза того, що деякі зірки українського спорту не попадуть на ОІ, для декого вони в силу вікового фактору могли бути останніми… Під дією громадськості та спортсменів міністерство змінює наказ і відміняє «бойкот». Фехтувальники їдуть на турнір, але дивним чином проведене жеребкування у перших же раундах зводить лідерів жіночої і чоловічої команд із росіянами. При цьому регламент турніру містить норму, згідно із якою поєдинок розпочинається і закінчується рукостисканням. Усі про це знали заздалегідь. Змінити це за день до проведення змагання неможливо. Це потрібно було робити раніше, набагато раніше. Зв᾽язуватися з міжнародними федераціями, пояснювати ситуацію і позицію, вимагати через спортивний арбітраж у Лозанні (CAS) зміни правил і регламентів, створювати інформприводи у світових ЗМІ, прогнозувати, що зазначені організації, які знаходяться під впливом росіян, будуть чинити перешкоди і створювати складнощі для наших спортсменів і делегацій. Але керманичі українського спорту, щоб це усе не робити, зробили простіше – просто заблокували участь українців. А коли під тиском розблокували, усі зрозуміли, що цього недостатньо і замало. Втрачений час призвів до того, що у разі потрапляння у турнірній сітці на ворожих спортсменів і наявності правил про обов᾽язкові привітання чи рукостискання, наші спортсмени або стають об᾽єктом роспропаганди і попадають на перші шпальти росзмі із контекстом «все ок, українці тиснуть нам руки, вони не вважають нас ворогами, ми воюємо проти їх нацистського уряду», або все одно отримують дискваліфікацію. Вітчизняні функціонери мали б видумати якись план дій на такий випадок, але знову ж таки – це мало бути продумано ще задовго до ситуації. Що у ній було зроблено функціонерами ми також не знаємо через відсутність належної публічної комунікації, але можемо здогадатися і зробити висновки. Першим проти росіянина повинен був виходити Ігор Рейзлін. І він просто не вийшов…Опонент нашого фехтувальника вийшов на сутичку, і виглядало усе так, що Ігор не повідомляв організаторів про свою неучасть, оскільки росіянин готувався до протистояння (деякі джерела потім повідомляли, що український спортсмен ніби повідомив організаторів про неможливість участі через хворобу, але виглядало і звучало це якось не дуже…). Можемо зробити висновок, чому це сталося. Ймовірніше усього Ігорю або рекомендували наші функціонери не виходити на сутичку, або просто переклали на нього відповідальність за усе, що могло відбутися під час очної зустрічі з російським опонентом і людина просто не змогла зорієнтуватися, що ж йому робити. І у першому та другому випадку спортивне керівництво продовжило логічний ряд своїх рішень і продовжувало діяти по принципу «як би чого не відбулося» і активно допомагало проросійським МОК та міжнародній федерації по-тихому замовчувати проблему, не створюючи жодних інформаційних приводів. Наперед скажу, дуже хотілося б почути позицію Рейзліна і взнати, що ж у дійсності передувало його непояві на сутичці з росіянином. На наступний день змагатися з росіянкою випало вже Ользі Харлан. І наша відважна шпажистка зробила те, що перевернуло повністю обставини навколо допуску/недопуску «нейтральних». Ольга вийшла на сутичку, рознесла опонентку, і пішла з помосту не потиснувши руки. Очевидно проінстуктована і підготовлена «нейтральна» спортсменка з мордору переслідувала одну з двох цілей: або потиснути руку українці, щоб відповідні фото попали у відповідні пабліки, або зробити усе для дискваліфікації соціально надактивної і популярної лідерки української збірної, таким чином закривши їй доступ до трибуни міжнародних турнірів і ОІ. І це усе відбувалося уже у той час, коли було зрозуміло, що якось вплинути на ситуацію з регламентом, правилами і позицією міжнародної федерації фехтування можливості не було. І що ж потрібно було робити? Так, звісно, спробувати зробити навколо цього максимально можливий інформаційний вибух і, оскільки позиція завідомо програшна, сподіватися на тиск світової спільноти. Але що ж у цей час роблять функціонери ми бачимо по ситуації з Ігорем Рейзліним, який просто не вийшов на сутичку і усунувся від процесу. Ми допускаємо, що така сама ситуація відбувалася і з Ольгою, але вона поступила по-своєму. Чим це закінчилося усі знають: шалений публічний розголос, максимальне привернення уваги до допуску російських спортсменів у нейтральному статусі, підсвічування факту того, що росіяни використовують спорт у політичних цілях і діють за певною програмою, висвітлення проблеми впливу російського олігархату на міжнародні спортивні федерації і МОК, миттєва публічна реакція МОК (чого до цього важко було припустити) на ситуацію з Ольгою, підтримка її позиції і надання (не зрозуміло поки за рахунок чого) можливості прийняти участь у ОІ, призупинення (на час розгляду апеляції) дискваліфікації української шпажистки. Усе це відбулося після першого ж випадку зустрічі українців із так званими «нейтральними» атлетами, яких почали з весни цього року допускати на турніри після відповідної рекомендації МОК для міжнародних федерацій, коли вже багато хто зі спортсменів втратив можливість кваліфікуватися на ОІ через пропуск за ці місяці залікових стартів. А що було, якби ці випадки масово почали виникати одразу після появи «нейтральних» атлетів на турнірах? Можна спрогнозувати, що до цього часу питання з допуском/недопуском росіян і білорусів було б уже якщо не вирішене, то на шляху до вирішення. А так ми, завдяки Ользі Харлан, тільки зараз підсвітили цю проблему. А до ОІ залишився рівно рік і потрібно розуміти, що більшість відборів і кваліфікацій завершиться задовго до спливу цього часу.

Багато хто переймається тим, яку ж роль у цій ситуації зіграли державні спортивні функціонери? Під цим терміном я б розумів керівництво міністерства та НОК і розділяти їх немає сенсу, оскільки очолюються ці дві організації різної належності не просто однією людиною, а повністю афілійовані менеджментом структур, які впливають на політику обох організацій. Окремо тут стоїть керівництво Федерації фехтування України, яке очевидно також є несамостійним і залежним. Взагалі менеджмент наших національних спортивних федерацій – це окрема тема для дискусії. Конкретно фехтування очолює відомий юрист Михайло Ілляшев. Важко зрозуміти його відношення до спорту і досвід у цій сфері, очевидно тут зіграла роль близькість до керівництва українським спортом. Зате юристи компанії «Ілляшев і партнери» відомі тим, що затримувалися ДБР і мали статус підозрюваних у провадженнях про хабарі посадовим особам антирейдерської комісії Мін᾽юсту, про розкрадання коштів ДП «Антонов»… І це тільки із повідомлень ЗМІ. Взагалі діяльність спортивних функціонерів держави і федерації можна порівняти із пожежником, який підпалив будинок, потім довго чекав щоб він розгорівся у той час, як його усі вмовляли не підпалювати і почати гасити пожежу, а коли уже все майже згоріло – почав гасити пожежу, але при цьому попросив усіх піти подалі і заховатися, замість того, щоб обладнати цей будинок протипожежною сигналізацією, системою раннього виявлення пожеж і системами пожежогасіння. І це ще ми не знаємо з якою метою, в чиїх інтересах або навіщо він його підпалив. Тому нам здається, говорити про якісь героїчні вчинки з врегулювання ситуації з Ольгою Харлан з боку спортивного менеджменту не варто. Це хаотичне намагання загасити пожежу. І ви ж не забувайте – чому ж ніхто не говорить про допомогу Ігорю Рейзліну, який опинився у такій самій ситуації, але не вийшов на сутичку і не заставив про себе говорити увесь світ.

Про що усе це свідчить? Про глобальну безсистемність у питаннях управління спортом. Усе, що ми побачили у подіях на Чемпіонаті світу з фехтування – ситуативні, непублічні, незрозумілі і необгрунтовані рішення. Чим це обумовлено? У структурі держуправління спортом лежить застарілий, неповороткий, бюрократичний і неефективний механізм, який, безумовно, потребує змін. Він зав᾽язаний на персоналіях, замість того, щоб грунтуватися на стандартах і нормах. Норми Олімпійської хартії визначають таку архітектуру управління спортом, при якій не допускається вплив держави на спортивні процеси. Що відбувається у нас – міністр стає президентом Національного олімпійського комітету, співробітники міністерства займають посади у функціональних органах НОК, які своїми рішеннями надають оцінку діяльності свого роботодавця у міністерстві на посаді в громадській організації. А чи немає тут конфлікту інтересів або незаконного сумісництва? Що з цього питання думає Національне агенство з питань запобігання корупції?

Можливо таке бачення побудови суспільних відносин у сфері спорту неправильне і суб᾽єктивне? Але нещодавно відбувся захід, організований USAID спільно з Реанімаційним пакетом реформ, де було презентовано Бачення України до 2030 року у соціально-гуманітарні сфері. І наша думка повністю збігається із фахівцями, які підготували вказану концепцію. Міністерство у тому вигляді, якому воно є сьогодні, повинно перестати існувати, повинні бути заново побудовані зрозумілі і прозорі відносини із федераціями та НОК. Представники спортивної влади були на заході і повністю підтримали таке бачення, хоча на ділі відбуваються абсолютно дзеркальні речі. Але, як показав Чемпіонат світу з фехтування, ми знаходимося у якихось різних реаліях із державним спортивним менеджментом та керівництвом деяких федерацій. І такий стан справ зовсім не спряє формуванню здорової нації, популяризації масового спорту і фізичної активності, підвищення іміджу наших спортсменів.