Що чекає на українську опозицію?

Українське політичне поле змінюється. Особливо це стосується опозиційного спектру.

Частина політичних сил, як, наприклад ЄС, ОПЗЖ та Голос поступово маргіналізуються, інші ж, як, наприклад "Батьківщина" створюють собі точки майбутнього зростання, повністю перехоплюючи ініціативу з суспільно-важливих питань. Головним же завданням як для провладної політичної сили, так і будь-яких опозиційних партій є вихід за межі усталеного електорального поля і боротьба за понад 30% українців, які розчарувались й не мають бажання брати участь у парламентських виборах. Вдала робота з цим електоратом і буде запорукою успіху партій на майбутніх виборах. Можливим є й виникнення партій-джокерів, які спробують консолідувати «розчарований» електорат, але поки їх контури є надто аморфними.

Згідно з соцопитуваннями, рейтинг ЄС та ОПЗЖ продовжує знижуватись. Їхнє обопільне падіння є закономірним явищем, адже ці політичні сили є полюсними й показово антагоністичними. Дії президента Зеленського щодо послаблення ОПЗЖ знижують відчуття загрози від цієї політичної партії в очах певного кола українських виборців, які до цього шукали захисту в партії ЄС, яка начебто виступала головним стовпом опору «п’ятій колоні» й головним «захисником інтересів української держави». Своєю чергою крайні націоналістичні випади ЄС підживлювали електорат ОПЗЖ, який як загрозу сприймає таку риторику й відповідно шукав захисту свого світобачення. Наразі ж ОПЗЖ фактично зникла з політичного порядку денного, а звинувачувати Зеленського в недостатній «українськості» зараз вже дуже складно, адже жоден інший український президент поки не завдав потужнішого удару по «п’ятій колоні», ніж Зеленський, та й у відносинах з РФ його позицію важко назвати конформістською. Безумовно, ЄС не відмовляється від тактики представлення Зеленського як «малороса», але особливого ефекту такий підхід вже майже не дає. Ще одним лейтмотивом ЄС є непрофесійність влади, але тут в неї немає монополії, це давній посил всієї опозиції, а тому кореляції з електоральною підтримкою особливо немає.

Окремою проблемою для ЄС та Порошенка є зв'язок останнього з кумом Путіна Віктором Медведчуком, який реінкарнувався в українській політиці саме за сприяння п’ятого президента. Останні розслідування Bihus.Info демонструють особливу цинічність цих відносин. І це велика проблема для цієї політичної сили. Порошенко вибудовував свій імідж на трьох стовпах – армія, мова, віра, базисом для яких було протистояння РФ та особисто Путіну. Проте опубліковані записи, які не перші й далеко не останні, показують Порошенка як цинічного бізнесмена, для якого все політичне –  надбудова над бажанням здобуття економічного профіту особисто для себе. Намагання штатних ЛОМів Порошенка відіграти ситуацію виглядають досить недолуго. Загалом Порошенко поставлений в ситуацію необхідності виправдовуватися, а це завжди незручна й електорально втратна позиція. Як би це дивно не звучало, але Порошенко з кращого активу ЄС наразі перетворюється в кращому випадку на баласт, в гіршому на величезну діру в корпусі цього політичного корабля. В цілому ЄС наразі виглядає досить розгубленою, про що свідчать й постійні антикризові активності на Лаврській. Найбільшою ж проблемою є те, що ця політична сила стає токсичною для спонсорів, а патологічна жадібність Петра Олексійовича рано чи пізно призведе до відколу частини «патріотів», ну а далі включиться принцип доміно.

ОПЗЖ наразі ж намагається усіляко показати ситуацію навколо Медведчука як гоніння на опозицію, мовляв, Зеленський злякався зростання рейтингу справжніх опозиціонерів й тому почав розмахувати дубинкою РНБО та створювати тиск з боку правоохоронців. Все б чудово й прогнозовано, проте є декілька «але».

По-перше, переважна більшість українців не люблять Медведчука, або байдужі до його долі, він електорально непривабливий політик. Звичайно, є частина українців, які позитивно до нього ставляться, але їх кількість мізерна. На відміну від того ж Бойка, який за роки перебування в українській політиці здобув ядерний електорат в межах 6-8%. Але Бойко не буде ризикувати своїм електоратом, активно підтримуючи колегу по партії. Медведчук для нього також і конкурент за партійний вплив. Десятиліттями Віктор Медведчук вибудовував імідж «сірого кардинала» й зараз швидко перелаштуватись на рейки «улюбленця українців», якого утискають, не вийде. Також складно вирішити дилему: Who is mister Medvedchuk – «мачо» чи «жертва»?

По-друге, «гоніння на Медведчука» оголило й загострило одвічну проблему ОПЗЖ – розкол на табори, які начебто й разом, але кожний завжди залишається при своєму. Група Льовочкіна-Бойка не надто допомагає Медведчука, до певної міри вони навіть отримують вигоду – збільшують вплив в середині партії, але падіння рейтингу їх безумовно хвилює. Вони зараз постали перед дилемою: як зупинити падіння рейтингу, не допомагаючи тонути Медведчуку? Вони б і раді почати власний партійний проект, але мають серйозні проблеми з фінансуванням. Крім того, одна з груп впливу в ОП рада відправити на дно з Медведчуком і Льовочкіна, але останній дуже вправний гравець, який вміє обертати меч того, хто з ним прийшов проти нього самого. Але в будь-якому разі все це забирає зусилля й маргіналізує загалом цю політичну силу. Показовим також є і повний відкол від ОПЗЖ групи Столара, яка зараз залюбки підіграє владі у важливих голосуваннях. Це й не дивно, адже ця група – це виключно бізнесовий проект, за мандати для якого Столар «подякував» Рабіновичу. Тому вони будуть грати за того, хто може задовольнити їх інтереси, а в цьому Медведчук, як і сама партія ОПЗЖ, не надто корисні.

Загалом ОПЗЖ не продукує нічого цікавого, вони повністю випали з політичного порядку денного, а їх головні теми тарифів і землі повністю перейшли під протекторат Тимошенко, яка крок за кроком реалізує свою стратегію конкретних справ, продукуючи не лише гасла й критику, але й змісти. В контексті ОПЗЖ також кумедно виглядає, коли головні «антизахідники», які постійно розказували про «загниваючий Захід» та його негативне зовнішнє управління усіма справами в Україні, зараз апелюють до світової спільноти, яка має засудити «глумління» над опозицією в особі кума Путіна Медведчука.

«Голос» впевнено продовжує крокувати шляхом «Самопомічі»… Цю партію роздирають внутрішні чвари, в першу чергу, розкол по лінії Рудик-Притула, який все більше й більше набирає обертів. З одного боку це могла б бути хороша новина для ЄС, які грають на одному й тому ж електоральному полі, але з огляду на наявні проблеми партії Порошенко це не надто допоможе. Підтягнути цей електорат може спробувати УДАР. Наслідком внутрішньої війни також є і втрата цією партією підтримки Заходу, який двічі подумає перед тим як роботи на цю партію ставку в майбутньому. Окремі представники «Голосу» продовжують користуватись довірою наших західних партнерів, але партія в цілому – ні. Серединна позиція «Голосу» не створює їм точок електорального зростання, вони так і не змогли освоїти публічний дискурс і бодай щось комусь нав’язати. В їх скарбничці немає жодної яскравої перемоги або бодай теми, яка важлива для українців, і яку б вони активно просували в політичному порядку денному. Те, що наразі відбувається з «Голосом» - це традиційний шлях ліберальних прозахідних політичних проектів. Як правило, такі партії будуються на децентралізованій основі, але лідерський тип українцям все ж таки ближчий, їм потрібен хедлайнер. Рудик і Притула намагаються такими стати, але інші автономні одинці партії вкрай цього не хочуть, бо вони ж й самі ого-го які політики та лідери. Ну як тут не згадати відомий вираз: «Де два українці – там три гетьмани».

Найбільш активною опозиційною політичною силою залишається «Батьківщина» Юлії Тимошенко, яка поряд з традиційною критикою влади створює й додаткові точки зростання свого рейтингу. Вона єдина з опозиції, яка не втрачає свою підтримку, а й демонструє зростання. Вона взяла собі на озброєння стратегію конкретних справ, коли вирішує можливо не надто масштабні, але важливі для конкретної громади проблеми – чи то здобуття статусу опорної лікарні у м. Вишневе, чи допомога «Новоселицькому» кооперативу в контексті боротьби з рейдерством. Наразі її дії вкладаються у відоме гасло «Greenpeace»: «Думай глобально, дій локально».

Безумовно найсильнішим питанням в арсеналі Тимошенко сьогодні є земля. Вона тут послідовна й ініціативна. Наразі вона активно взялася за організацію референдуму. Цікаво, що інші політичні сили, попри риторику проти ринку землі, не підтримали ідею референдуму. Нещодавно Тимошенко провела збори ініціативної групи, яка буде збирати передбачені Законом 3 мільйони підписів для проведення референдуму. Причому до складу ініціативної групи входить 11 тисяч громадян України. Щоправда, є й інші ініціативні групи, зареєстровані ЦВК, але і кількістю, і змістовністю вони значно поступаються Тимошенко. Ця тема є важливою для українського суспільства, соцопитування показують, що 77% громадян хочуть проведення референдуму, а 79% проти продажу землі іноземцям. Але знову ж таки Тимошенко не виступає проти ринку землі, вона хоче, щоб він був цивілізований, коли сільськогосподарську землю має купувати лише держава, саме таке питання і буде винесене на референдум. Тобто всі охочі зможуть продати землю, але лише державі. Чи досягне Тимошенко успіху в питанні організації подібного референдуму – відкрите питання, але на відміну від інших опозиційних сил, вона робить конкретні кроки. Загалом українцям якраз і подобаються конкретні справи.

У сухому залишку – значна частина опозиції маргіналізується. Влада переважно задає тон політичному дискурсу й контролює політичний порядок денний. Більшість опозиційних сил зайняли реактивну позицію, а це завідомо програшна тактика. ОПЗЖ, ЄС та «Голос» мають системні проблеми, без вирішення яких втрата рейтингу буде найменшою їх проблемою. «Батьківщина» має точки зростання, але для виходу на нові електоральні рубежі необхідна модернізація.