Сьогодні в Україні 69 тисяч дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, з них 4 тис. живуть в інтернатах. Але ще більше там маленьких хлопчиків та дівчаток, які потрапили в ці заклади по волі живих батьків. Причини можуть бути різні, але наслідки однаково сумні – діти відірвані від родини, виховуються чужими людьми, в умовах, які можуть їх психологічно травмувати на все життя.
Систему інтернатних закладів для дітей Україна отримала у спадок від СРСР. Їхня кількість досягає 750-ти і підпорядковуються вони різним міністерствам - МОЗ, Міносвіти та Міністерству соціальної політики.
У 2017 році Україна взяла курс на поступове розформування дитячих інтернатів. Це так звана реформа системи інституційного догляду, ідея якої полягає в тому, щоб дати вихованцям кращу альтернативу.
Ідея чудова, бо жоден інтернат не замінить сім’ю. Але важливо її не лише задекларувати, але й втілити в життя.
Саме по собі механічне закриття інтернатів не покращить становище дітей, бо їм потрібно буде знайти нові родини. Тотальна бідність, асоціальний спосіб життя, домашнє насильство, низька інклюзивність освіти, банальна відсутність інфраструктури, коли дитина фізично не може дістатися до школи – все це причини появи в інтернатах все нових і нових вихованців. І ці причини нікуди не зникнуть, принаймні, найближчим часом.
Що відбудеться, якщо дітей з інтернатів повернути в родини, де не готові їх прийняти назад? Ми це вже побачили на початку пандемії COVID-19, коли в умовах карантину 42 тисячі дітей ці заклади відправили до родин, попередньо не перевіривши умови, в яких вони житимуть. У результаті деякі малюки опинились в жахливій антисанітарії, дехто знову став жертвою побиття і психологічного знущання, дехто не міг більше навчатися в школі. Але найчастіше на цих дітей просто не звертали уваги. За даними Мінсоцполітики, лише 10% вдалося реінтегрувати назад до своїх сімей, решта повернулася до інтернатів.
Альтернативою інтернатним установам мали б слугувати будинки сімейного типу. Сьогодні в Україні їх працює 1500 і там виховується майже 9 тис. дітей. Звичайно, тепла родинна атмосфера – найкращий спосіб подарувати малюку щасливе дитинство. Але треба бути реалістами – сьогодні таких будинків не вистачає і держава робить недостатньо, аби їх ставало більше.
Батьки-вихователі в дитбудинках сімейного типу отримують державну соціальну допомогу (5,2 тис. грн. на дитину віком до 6 років), а влада громади зобов’язана надати їм придатне для життя приміщення і за потреби земельну ділянку чи автомобіль.
На жаль, далеко не всі громади здатні створити умови для того, щоб мотивовані подружжя зважились на створення будинку сімейного типу. Для цього потрібні не лише разові стартові ресурси, але й регулярна підтримка місцевої влади.
Депутатки Жіночого руху «ЗА МАЙБУТНЄ» в місцевих радах наразі працюють над тим, щоб все більше й більше громад взяли на себе соціальну функцію захисту дітей, яким потрібна родина.
Інший напрямок, який треба розвивати, це популяризація усиновлення. Сьогодні ця процедура надто бюрократизована, а потенційні батьки не отримують від держави жодних консультацій, не кажучи вже про психологічну допомогу. А вона дуже потрібна, особливо в перший рік після того, як малюка забрали з дитбудинку. Бо відбувається процес адаптації, який важкий, як для дитини, так і для батьків.
Найогидніше, що навіть на усиновленні паразитують корупціонери й цинічні ділки. За кілька тисяч доларів вони пропонують «купити здорову дитину-сироту», як то кажуть, «під ключ» в найкоротші строки.
Аби зробити усиновлення більш привабливим, а головне успішним, треба створити дієву мережу супроводу на всіх етапах цього процесу і на перший час життя дитини в новій родині. Потенційні усиновлювачі повинні розуміти усю міру своєї відповідальності, але одночасно і усю міру свого щастя від того, що дарують дитині нове життя.
А ще важливо гарантувати безпеку усиновлених дітей. Соцслужбам слід ретельно контролювати умови проживання, психологічний стан дитини, ставлення до неї прийомних батьків. Держава мусить дати стовідсоткову гарантію, що малюк не потрапить до рук безвідповідальних людей, або ще гірше - до збоченців.
Соціальні служби також повинні ефективніше виявляти ті сім’ї, де про дітей не дбають, де над ними знущаються, де травмують фізично та психологічно. Безумовно, таких горе-батьків необхідно позбавляти батьківських прав для того, щоб дати дитині шанс на кращу сім’ю.
Таким чином, інтернати дійсно є пережитком минулого і вони будуть поступово зникати. Але це повинно відбуватись по мірі того, які діти сироти і діти без батьківського піклування знаходитимуть собі справжні родини, де їх любитимуть і захищатимуть.
На жаль, в Україні ще відсутня така соціальна інфраструктура, яка б цілком замінила собою мережу інтернатів. Наш спільний обов’язок її розвинути. Але лише заради примарних результатів реформи не можна викидати тисячі дітей просто на вулицю або повертати у сім’ї, де їм загрожує небезпека. Давайте пам’ятати заради кого ми здійснюємо зміни – заради дитини, її щастя та її майбутнього.