Про реальність проблем й відірваність Уряду від них

Ситуація з подоланням третьої хвилі пандемії коронавірусу та вакцинацією викликає великі занепокоєння.

Лікарні на межі переповнення, смертність - рекордна, а Міністр охорони здоров’я Максим Степанов робить заяви, що «кількість ліжок із киснем для пацієнтів з COVID-19 в Україні досягла свого максимуму, можливості медичної системи вичерпані». Вакцинація йде вкрай повільно. Вочевидь, ні Міністерство, ні Кабмін не в змозі ефективно впоратись з цим завданням. Вже РНБО ухвалює рішення про ще один Національний план вакцинації. Логічно постає питання, а що зі старим? А якщо до цього додати ще проблеми тарифів, зростання цін на продукти, невідповідність реальним потребам населення рівня пенсій та зарплат, проблему безробіття, стагнацію економіки, то урядовий хаос стає все більш очевидним. Не може президент в ручному режимі розв'язувати ці проблеми, для цього є виконавча гілка влади на чолі з урядом, яка, на жаль, продовжує буксувати й працювати в режимі «гасіння пожеж».

Неспроможність уряду розв'язувати проблеми, що наразі постають перед нашою державою чітко можна побачити на прикладі дисонансу в інформаційному полі, коли на рівні центральних органів влади ми отримуємо інформацію, що все наче добре, але з регіонів все частіше лунає інформація про невідповідність таких заяв реальному стану справ. Ні прем’єр, ні більша частина його кабінету не проводять реальні зустрічі на місцях, для того, щоб осягнути конкретні проблеми медиків, представників бізнесу, аграріїв, бюджетників чи пенсіонерів. Розробляти й розсилати директиви з центру - це одна справа, а знати як вони реалізовуються на місцях, а якщо не реалізовуються, то чому - це зовсім інша історія. Хіба можна в тій ситуації, в якій наразі опинилась наша держава займатись самообманом?

От чому, наприклад, Юлія Тимошенко їздить регіонами й збирає конкретні проблеми на місцях, а Шмигаль - ні? Це ж навряд чи завдання опозиції, яку б конструктивну позицію вона не займала. А медики озвучують лідерці «Батьківщини» проблеми, про розв'язання яких ми не чуємо від урядовців. Наприклад, про те, що українці не мають можливості отримувати оперативну первинну допомогу при захворюванні ковідом, адже сімейні лікарі просто не встигають за напливом хворих. Про те, що ковідні надбавки отримують далеко не всі, хто має їх отримувати, а деякі лікарі, наприклад, рентгенологи та анестезіологи взагалі не підпадають під категорію тих, хто має розраховувати на ковід-надбавки. Хоча вони безпосередньо контактують з хворими. Про те, що лікарні й досі недофінансовані, а відповідно не мають змоги запустити додаткові койкомісця, хоча мають спроможність це зробити. Про те, що ті українці, які лікуються вдома лікуються власним коштом, хоча про це має дбати держава. Про те, що здати безкоштовний ПЛР-тест є великою проблемою. Все це передбачено в ухвалених ще рік тому ВРУ законах і постановах, але на практиці не виконується. І це проблема!

Ситуація дійсно невтішна. У політичного класу, фактично, є два варіанти дій. Уряд може й далі бути відірваним від реальних проблем, а опозиція здобувати політичні дивіденди критикою перших, й радіти погіршенню ситуації. Або все ж таки варто всім, і владі, і опозиції взяти на себе частину відповідальності й спільно почати розв'язувати нагальні й критичні проблеми. Драйвером об'єднання тут має бути президент, який має розуміти недієздатність нинішньої урядової політики майже у всіх сферах. Необхідно формувати сильний Кабмін, який не чекатиме чарівного «пенделя» від глави держави, а ефективно розв’язуватиме проблеми, буде діяти на випередження. Такий Уряд має бути сформований на позапартійній основі, шляхом широкої коаліції, він має користуватись довірою й авторитетом серед громадян України. Хто його має очолити є вторинним питанням. Він має об'єднати всі конструктивні сили країни.

Наразі в інформаційному просторі знову обговорюється тему можливого прем’єрства Тимошенко. Так, Олександр Корнієнко заявив, що "Слуги народу" публічно не заперечують можливості коаліції з політичною партією Юлії Тимошенко "Батьківщина". Про можливість широкої коаліції також говорить і Руслан Стефанчук, щоправда, він вважає, що ще не час. Свої умови приєднання Тимошенко озвучила, їх три: зміна курсу розвитку країни з зовнішнього управління на розвиток власних національних сил, скасування недолугих реформ останнього часу - медична, земельна, освітня, і створення надпартійного уряду. Говорять також і про можливість приєднання до широкої коаліції частини депутатів з «Голосу», але там наразі внутрішня боротьба, яка невідомо чим закінчиться. І можливо ця політична сила повторить долю «Демальянсу» та «Самопомочі», яких знищила внутрішньовидова боротьба. ЄС і ОПЗЖ навряд чи здатні стати надійними партнерами. Але випускати пару рано чи пізно доведеться. І призначати знову «ноунеймів» на посаду керівника виконавчої гілки буде помилкою. Прем’єр має мати досвід подолання системних криз,  давати швидкий та ефективний результат, мати команду. Тут є над чим подумати. Головне щоб не було запізно.