Для сучасної російської пропаганди властивим є поєднання трьох ключових наративів. «Антиліберальні» або «антизахідні» наративи об’єднують групу тез, які спрямовані на формування негативного образу основних геополітичних опонентів РФ – США та ЄС – та компрометування ліберально-демократичного державного устрою в цілому. «Проросійські» наративи, натомість, спрямовані на формування позитивного образу РФ, політики, яку вона здійснює, та розповсюдженню цінностей «русского мира». «Деструктивні» наративи російської державної пропаганди мають на меті стимулювання дестабілізації у суспільствах своїх геополітичних опонентів шляхом поширення фейків та дезінформації. Для поширення наративів своєї пропаганди РФ використовує всі доступні інструменти.
Є багато досліджень, які все це наочно демонструють. Але ключовим питанням є що з цим усім робити? Як ефективно протидіяти?
По-перше, Україні варто розробити інструменти, які б дозволяли виявляти на ранніх етапах, відстежувати, спростовувати та сповіщати суспільство про розгортання конкретних дезінформаційних кампаній з боку РФ чи її сателітів в Україні. Для цього профільним державним органам виконавчої влади України може бути утворений окремий інститут, який би об’єднав представників влади, медіа та громадського середовища. Парадоксально, але протягом всіх років російської агресії в Україні так і не було створено відповідного інституту. Наразі в Україні стоврено Центр протидії дезінформації, але наразі дуже рано говорити про ефективність його роботи.
По-друге, Україні варто розглянути можливості системного фінансування науковців для незалежних досліджень щодо впливу російської пропаганди, надавати фінансову підтримку для здійснення журналістських розслідувань недержавними медіа, а також громадськими організаціями для боротьби з дезінформацією РФ.
По-третє, необхідним інструментом є налагодження регулярного обміну інформацією та координації діяльності між урядовими та неурядовими організаціями, які працюють над протидією розповсюдженню російської пропаганди. Між відповідними урядовими та неурядовими організаціями не має бути конкуренції, вони повинні докладати спільні зусилля для досягнення спільної мети, вчитися на позитивному та негативному досвіді одне одного.
По-четверте, перспективним напрямком у протидії розповсюдженню російської пропаганди в Україні є розвиток суспільних мовників та/або державного телебачення. Однак, необхідною умовою для їх ефективного використання як інструменту протидії російській пропаганді є належне фінансування таких медіа з боку держави. Наразі функціонування українського суспільного та державного телебачення є неефективним саме через неспівмірність ресурсів, які вкладаються у пропаганду РФ і контрпропаганду України.
По-п'яте, українській владі слід вдосконалити та осучаснити законодавчу базу, яка регулює діяльність медіа в Україні. У законодавстві варто передбачити посилення вимог щодо прозорості власності та фінансування ЗМІ, передбачити відповідальність за системне розповсюдження російської пропаганди в Україні. Важливою умовою розробки та прийняття відповідного законодавства є проведення ґрунтовних та інклюзивних публічних дискусій за участі представників влади, медіа-спільноти та громадського сектору, які мають розробити компромісне рішення щодо параметрів майбутнього законодавства. У цьому питанні необхідно знайти баланс між дотриманням принципу свободи слова та захисту національних інтересів в інформаційній сфері.
По-шосте, в икористання соціальних мереж, а також інших інтернет-платформ, для поширення наративів російської пропаганди, потребує від української влади продумати юридичні механізми, які б урегульовували питання розповсюдження дезінформації на таких інтернет-майданчиках.
По-сьоме, у контексті протидії розповсюдженню російської пропаганди небезпеку становить ризик встановлення української державної цензури. Тож, українська влада має неухильно дбати про дотримання принципів свободи слова, незалежній діяльності ЗМІ та плюралізму думок у суспільстві.