Зеленський: між молотом і ковадлом

Можливо, вже після свого президентства Зеленський зрозуміє, що йому слід було все-таки рухатися в напрямку української національної ідеї.

         Президент будує “свою” Україну, хоча ще добре не уявляє якою саме вона має бути. Звідси – невиразні посилання суспільству, причому кожний на свій копил трактує те, що озвучив Зеленський. Але передвиборчі кампанії мають властивість закінчуватись, а рейтинги – падати. Рано чи пізно стане зрозумілим, куди все-таки вирулює президент.

З одного боку, Зеленському потрібно не дуже “розгнівати” електорат Сходу і Півдня України, хоча він розуміє, що той здебільшого тягне його якщо не до Радянського Союзу чи Росії, то хоче зберегти комфортне для російськомовної людини проживання в незалежній Україні. З іншого боку, Зеленський мусить рахуватися з настроями україномовного електорату, здебільшого сконцентрованого в Галичині й орієнтованого на Європу.

Якщо він дуже різко порве з російськомовними, то “русскій мір” може показати йому “кузькіну мать”. Якщо ж Зеленський різко відходитиме від україномовних, то національні, націоналістичні, а особливо псевдо-націоналістичні сили (останні діють під прикриттям Кремля), доведуть справу не лише до нового Майдану, а й до нового радикального вибуху, який назвуть Революцією справедливості.

Зеленський опинився не лише між молотом і ковадлом “русского міра” й українського націоналізму, а й перед необхідністю знижувати тарифи, підвищувати пенсії та зарплати. Йти в обійми до “русского міра” – смертельно. Це не просто замороження військового конфлікту на Донбасі й аж ніяк не розв’язання проблеми миру. Це капітуляція перед Кремлем. З іншого боку, президент ще не визрів до розуміння сутності української національної ідеї.

Як я вже писав у одній зі своїх статей, боюсь, що він просто не встигне стати бандерівцем. Занадто короткий шлях для розбігу, щоб увімкнути космічну швидкість і зростати в національному вимірі у геометричній прогресії. Крім того, йому не дадуть цього зробити, а в нього самого нема внутрішньої мотивації, щоби бодай почитати твори класиків українського націоналізму, перейнятись українською національною ідеєю й відповідно будувати Українську державу. Зрештою, ліберальні ідеї все більше засмоктуватимуть його, так що шансів на український націоналізм у нього майже нема. Вони зростатимуть з тиском Путіна на Україну й особисто на Зеленського. А ті, хто буцімто сповідує ці ідеї, насправді бувають так далеко від українського націоналізму, що можуть дати Зеленському фору в обдурюванні мас.

Зниження тарифів, підвищення пенсій і зарплат, інші дотичні проблеми та їх розв’язання об’єднують російсько- і україномовних громадян. Вони ще не усвідомили, що Зеленський узяв курс на зменшення ролі держави у цих процесах. За монополії олігархів на світло, газ, воду, а незабаром і на повітря це може призвести до катастрофічних наслідків. Наївні спроби Зеленського домовитися зі сильними світу цього навряд чи призведуть до чогось доброго. Найбільше, що може зробити президент, – це загнати у глухий кут Ахметова, як свого часу це зробив Порошенко із Коломойським. Але в принципі це не розв’яже проблему тарифів, пенсій і зарплат.

Зеленському треба створити таку ситуацію, щоби російсько- й україномовні в однаковій мірі підтримували його. В економічному плані це буде зробити важко, в ідеологічному – нереально.

Можливо, вже після свого президентства Зеленський зрозуміє, що йому слід було все-таки рухатися в напрямку української національної ідеї.

Анатолій ВЛАСЮК

29 травня 2019 року