Василь Іванишин: Людина, Націоналіст, Учений

23 марта 2019, 08:55
0
61
Василь Іванишин: Людина, Націоналіст, Учений

Багата політично-публіцистична спадщина Василя Іванишина ще потребує вдумливого читача і прискіпливого вивчення дослідників з наукової точки зору.

Сьогодні, 23 березня 2019-го, виповнилося би 75 років з дня народження Василя Петровича Іванишина – Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені С.Бандери, президента дрогобицької видавничої фірми “Відродження”, викладача Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка.

Саме на цих трьох китах – “Тризубі”, “Відродженні” та університеті – як на трьох опорах, і тримався Василь Іванишин.

“Тризуб” був його дітищем. Він радів з того як міцніє Організація, як в її лави вливається молоде покоління – особливо з Півдня та Сходу України. Те, що “Тризуб” так і не був офіційно зареєстрований владою, свідчить, як та влада ставилася до Організації.

Неукраїнські і антиукраїнські можновладці ненавиділи Василя Іванишина, хоча він робив те, що мав би робити кожен свідомий українець, – утверджував українців господарями на власній землі.

Степан Бандера був для Василя Петровича Іванишина дороговказом, маяком у житті, але не іконою, на яку треба молитися. Він чудово знав його праці, але розвивав ідеї Провідника в сучасних умовах. Цього ж вимагав від інших.

У “Відродженні” не просто виходили його книги. Тут панував дух вільного слова самого Василя Іванишина, а також Петра Бобика та Євгена Гнатика. Коли їх не стало, цей дух поволі став вивітрюватися. Василь Іванишин став рідше навідуватися до “Відродження”, що колись було символом Українського Слова. З сумом казав, що тут дмуть уже зовсім інші вітри. Тепер із його смертю коло замкнулося...

Університет став для Василя Іванишина другою домівкою. Він не просто працював тут від дзвінка до дзвінка, а в кожному студентові бачив особистість, формував громадян незалежної України.

Василь Іванишин був ЛЮДИНОЮ. Зрештою, всі ми створені за Божою подобою, але йому, як вибраному, була притаманна насамперед людяність. Під час дружніх бесід з ним було просто приємно проводити час. Кожне спілкування з ним було святом. Це розумієш лише після його смерті.

Василь Іванишин був НАЦІОНАЛІСТОМ. Для утвердження національної ідеї –  створення Незалежної України – він зробив набагато більше, ніж дивізії сучасних політиків.

Василь Іванишин був УЧЕНИМ. Він не просто писав наукові статті й книжки, а вносив нове слово у літературознавство та суміжні науки. Свій науковий потенціал він вкладав у сина Петра, нині доктора філологічних наук.

Із Василем Петровичем Іванишиним я був знайомий два десятиліття, з яких півтора він друкував свої статті та інтерв’ю в редагованій мною газеті “Тустань”. Прикметно, що перша стаття вийшла у червні 1992 року, в першому номері газети, а остання – незадовго до його смерті в 2007-ому. Коло замкнулося.

Робити інтерв’ю з ним було доволі просто і водночас складно. Я писав на папері п’ять-сім запитань, а Василь Іванишин повертав мені готові відповіді. Але доводилося добряче помізкувати, щоби ті питання придумати.

Якщо взяти статті й інтерв’ю Василя Іванишина, надруковані в “Тустані”, то назбирається чималий шмат матеріалу, який міг би вміститись у невеличкий томик. Через рік після смерті Василя Петровича я видав невеличку книжечку його вибраних інтерв’ю, яку розхапали, мов гарячі пиріжки. Шкодую, що пороздавав тоді усім підряд. Багатьом ця книжечка просто була не потрібна. Вони й досі не доросли до розуміння проблем, піднятих Василем Іванишиним. Однак зберіг ще декілька десятків примірників. Тепер дарую обраним і посвяченим. Хто має вуха, той почує.

За життя й після смерті Василя Іванишина любили й ненавиділи. Любили насамперед за людяність. Ненавиділи його дріб’язкові люди. Василь Петрович подобався багатьом своєю простотою й жартівливою вдачею. Звичайно, це була простота міцної за духом людини, яка знає собі ціну, а не такої, яка намагається всім сподобатись. Василь Петрович наскрізь бачив людей, особливо мізерних. Багато з них упізнали себе в його невеличкій книжечці “Жерці імпрези”. І після смерті автора, хоч і не було названо жодного прізвища, не можуть пробачити, що вивів їх на чисту воду.

Ми часто зустрічались з ним і вели розмови на різні теми. І досі жалкую, що не вмикав диктофону і не записував. Тож вийшов би чималенький томик розповідей. Василь Іванишин був унікальним оповідачем. Він не лише яскраво й детально описував ту чи іншу подію, а й вдало імітував голоси відомих нам людей.

У будь-якій компанії Василь Петрович завжди був у центрі уваги. Його розповіді, влучні слова, анекдоти тримали людей, що називається, у тонусі. Але ніколи все не зводилося до побутових тем. Завжди Василь Петрович виходив на проблеми боротьби за волю України, викладав свою точку зору на політичні події з позицій українського націоналізму. Мабуть, багато хто завдяки Василеві Іванишину став якщо не переконаним, то стихійним українським націоналістом. При цьому Василь Петрович ніколи не нав’язував своєї точки зору, але важко було не погодитись з його аргументами.

Але це те, що було назовні й кидалось у вічі. Уже тоді, а особливо після його смерті багато хто розумів, що мав справу з філософом, теоретиком українського націоналізму. Василь Іванишин глибоко знав праці класиків українського націоналізму, у розмовах і своїх працях цитував уривки із їхніх творів. А, найголовніше, не просто інтерпретував це надбання у сучасних умовах, а розвивав учення.

Василь Іванишин бачив набагато більше і далі, ніж його сучасники. Одинакам завжди важко, але вони мають здатність вести за собою маси. А коли до тебе прислухається молодь, то це вже ознака вождя. Для когось це неприйнятне і навіть вороже слово, але в орденській організації, якою був, скажімо, “Тризуб” імені Степана Бандери, Провідником міг бути лише Василь Іванишин.

У нього були двоякі стосунки з політиками. Більш-менш адекватним він пропонував свої програми українського націоналіста, з якими вони йшли на вибори, з більшістю – нещадно воював, бо ліберальна ідеологія була і залишається смертельною для України. Теоретик і практик революційної боротьби, він будив українство, показував єдино правильний шлях – шлях українського націоналіста.

Василь Іванишин бачив те, чого не помічали інші. Знав, куди заведе нас той чи інший діяч, застерігав не робити ганебних для України кроків. При цьому завжди давав шанс кожному не повторювати власних помилок.

Серед оточення Василя Петровича крутилося багато людей, яких важко було назвати націоналістами чи навіть патріотами. Здавалося, що вони працювали задля власної слави чи збагачення. Я запитував у нього, навіщо він спілкується з ними, залучає до тієї чи іншої роботи. “Вони є такими, якими є, – відповідав Василь Іванишин. – Але роблять ось це, це і це. Тебе ж теж не всі сприймають належним чином, хоча я знаю, що ти робиш ось це, і це, і це”. З ним важко було не погодитись. Він насамперед бачив у кожному щось позитивне – і витягував людину до чогось доброго, необхідного для спільної справи. Звичайно, про негідників, якщо вони вважали себе патріотами чи навіть націоналістами, мова не йшла.

Василь Петрович виховав покоління націоналістів. Не завжди воно гідно продовжує його справу. Багато хто скурвився, не витримав спокус життя. Але є й чимало твердих, яких уже ніхто не зламає. І це – запорука незалежності України.

Василь Петрович був реалістом, не творив собі кумирів, а тому не розчаровувався у людях. Він знав внутрішнє життя бандерівців, адже чимало його родичів брало участь у національно-визвольних змаганнях. Для нього це були святі особистості, які воювали за незалежність України. Але він ніколи не піддавався міфам і легендам, бо знав, що водночас вони прості люди – зі своїми гріхами й помилками.  Виховуючи молоде покоління, застерігав не героїзувати наше минуле, але радив брати на озброєння теоретичні й практичні засади бандерівців у боротьбі проти ворогів.

Нема пророка у своїй Вітчизні. Для багатьох Василь Петрович був, м’яко кажучи, незрозумілим. А ще чимало покидьків розповсюджували про нього брудні плітки. Нині багато з цих “патентованих патріотів”, за висловом Івана Франка, складають так звану місцеву еліту. Звичайно, Василь Петрович боляче сприймав нападки на себе, але намагався зберігати зовнішній спокій.

За межами Дрогобича його знали більше, ніж у Дрогобичі, і справді ставилися до нього, як до Провідника українських націоналістів.

Він захищав тих, кого цькували, навіть не поділяючи їхніх ідеологічних чи політичних поглядів, і сам ніколи не брав участі у цих негідних забавах. За це його поважали не лише опоненти, а й вороги.

Багата політично-публіцистична спадщина Василя Іванишина ще потребує вдумливого читача і прискіпливого вивчення дослідників з наукової точки зору. Кожна теза з його праць – це дороговказ майбутнім ученим, які розроблятимуть ту чи іншу тему в теорії українського націоналізму. Він ніби поспішав жити, тому й не писав розлого, а стисло.

Свою книжечку про Провідника я назвав так: “Василь Іванишин: Людина, Націоналіст, Учений”. Переконаний: якби Василь Петрович не віддавав свої знання й досвід розбудові України, став би великим ученим. Це яскраво демонструє його син Петро Іванишин, який свого часу був чи не наймолодшим доктором філологічних наук. Його наукові здобутки визнають навіть опоненти. Щоправда, деякі з них нещадно атакують ученого, але тут мова йде про не сприйняття його ідеологічних поглядів, а не наукові відкриття.

Кажуть, що політика і мораль – речі несумісні. Василя Іванишина це не стосувалося. Для нього все, що було моральним, ставало предметом великої політики – і навпаки.

Оцінки, аналізи, прогнози, які робив Василь Петрович, не втрачають актуальності й зараз. Сучасним політикам лише треба прочитати це і користуватись у повсякденному житті. Якби ж то – набивають гулі, знову наступаючи на граблі.

Назви його праць чи вислови – чіткі, афористичні й об’ємні. Ось лише деякі з них: “Словом можна обдурити, ділом – зашкодити”, “Не можна боротися з Сатаною за допомогою Диявола”, “В Євросоюзі є рівні, а є рівніші”, “Український політичний хліб тільки замішується в Галичині, а печеться на Наддніпрянщині”, “Зробити вдалося більше, ніж колись мріялося, але незміренно менше, ніж треба для України”, “Боротися за владу є кому, складніше з борцями за Україну”, “Наявність свободи слова не гарантує існування чесної влади, але без свободи слова чесна влада неможлива”, “Без Тараса Григоровича Шевченка  не може бути повноцінного незалежного українського буття”.

Поза політичною та революційною боротьбою Василь Іванишин знаходив час для глибокого розкриття сутності творчості Тараса Шевченка. Справжнім науковим відкриттям стала його невеличка книжечка “Непрочитаний Шевченко”. Сплав науковця і політика дав можливість автору по-новому глянути на Кобзаря. Мова, зокрема, про картину Шевченка “Катерина”. Василь Іванишин був переконаний, що “художник пише свою картину, закодовуючи в її образах якийсь смисл, прагнучи через них передати щось важливе своїм майбутнім глядачам”. З позицій національно-екзистенціальної методології Василь Іванишин зробив спробу структурно-функціонального прочитання картини “Катерина”. Саме цим принципом пізніше послуговувався у своїх працях про Шевченка (і не тільки) Петро Іванишин.

“Непрочитаного Шевченка”, як на мене, слід штудіювати з олівцем у руках – і не лише вчителям української мови та літератури чи студентам філологічних факультетів. Бо ніби всі ми знаємо Шевченка, вряди-годи навіть можемо якийсь його вірш продекламувати напам’ять. Але за кожним поетичним рядком, за кожним штрихом на полотні стоїть незвіданий Кобзар, непрочитаний Шевченко. Праця Василя Іванишина – лише перший крок у розумінні сутності титана української національної думки, провідника української національної ідеї.

Василь Іванишин був переконаний, що допоки не вирішене головне політичне завдання народу – створення Української національної держави, – доти жодна інша (політична, економічна, соціальна, культурна, освітня, правова, конфесійна тощо) проблема не буде розв’язана на користь народу, держави, України. Ці його слова щоразу яскраво підтверджуються, коли в Україні виникає чергова криза. На цьому тлі актуальними залишаються слова Василя Іванишина: “Перед усіма нами – подвійне завдання: започаткувати в нашому суспільстві кардинальні, якісні, воістину революційні перетворення в інтересах української нації, усіх чесних громадян, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування державності України”.

Про вибори в Україні Василь Іванишин говорив, що це вибори без виборів. У справедливості цих слів ми переконуємось і зараз. Зазвичай у нас виступають за якусь особу чи проти неї, а не за ідею. Але чи можна щось вимагати від політичних сил, якщо вони не послуговуються жодною ідеологією? Триває банальна боротьба за владу, а не за Україну.

Василь Іванишин за півтора року до президентських виборів 2004-го передбачив, що вони будуть безідейними. Про це він написав у своїй книжечці “На розпутті велелюднім. Вибори-2004”.

З нагоди виходу цієї праці я взяв у Василя Іванишина інтерв’ю. На моє запитання: “Василю Петровичу, якщо прочитати вашу книжку, то напрошується логічний висновок, що Ющенко може бути ще гіршим президентом, ніж зараз є Кучма” – він відповів: “Висновок логічний, але я би хотів тут дещо уточнити. Якщо таке станеться, то не тому, що він Ющенко. Сам Ющенко може бути дуже хорошою людиною. Тут ідеться про те, що якщо вибори будуть безідейними, то майбутній президент, ким би ця людина не була, все одно змушений буде діяти так, що його дії підуть на шкоду і державі, і громаді, і нації в цілому, Україні в цілому. Мусять піти. Повторюю, це буде при умові, якщо вибори будуть безідейними. Якщо Віктор Ющенко знову піде на вибори не під прапором української національної ідеї, якщо він знову заграватиме з соціал-демократизмом, виїжджатиме на соціальній проблематиці, то зрозуміло, що ці вибори саме такими й будуть. Поганими для України і навпаки. Якщо той, хто стане президентом, піде на вибори під прапором української національної ідеї, то хто би це не був, повторюю, знову ж таки безвідносно до особистих якостей цієї людини, це буде на користь України. Бо започатковується створення якісно нової системи, метою якої буде захист національних інтересів людей”.

На жаль, прогноз Василя Іванишина щодо Віктора Ющенка справдився.

У цій же праці Василь Іванишин говорить про необхідність виборності суддів і начальників рай-міськвідділів міліції: “Марно змінювати людей влади, не змінюючи систему влади і не переорієнтовуючи на служіння народові структури влади. Наприклад, ми можемо скільки завгодно закликати міліціонерів служити народові, ми можемо змусити їх присягати на вірність народові. Але служити кожний міліціонер буде насамперед начальникові. Бо він від нього залежить. І той його звільнить у будь-який момент. І куди ви від того дінетеся? Розумієте? А як переорієнтувати міліцію? Дехто пропонує: розігнати, бо вона така-сяка, і чисто нових набрати – і будете через пару років мати точно таке саме, як маєте, тільки в набагато гіршому варіанті, бо професійний рівень понизиться”.

Чи не про сучасну поліцію говорив Василь Іванишин? А праця, нагадаю, була написана 2002-го року.

І таких передбачень, прозорливості є чимало у творах Василя Іванишина.

У велику політику Василь Іванишин увірвався своєю брошурою “Українська Церква і процес національного відродження”, яка вартувала багатьох тисяче-сторінкових монографій. Видана фактично напівлегально, вона стала першим правдивим словом про УГКЦ – і це саме в той час, коли йшла боротьба за її легалізацію. Василь Іванишин дивився далеко вперед: “Багатьох людей релігійна криза зачепила на особистісному рівні – поставила перед необхідністю вибору Церкви, конфесії. Ідучи на цей вибір, треба позбутись упереджень і стереотипів, навіяних нам ворогами нашої єдності, намагатися пізнати правду, пам’ятати, що в нас є дві одвічні духовні опори – Бог і Україна. Хай не злякає нас шлях від Савла до Павла і людський осуд: яким би не був наш вибір, він буде християнським, якщо випливатиме не з ненависті, а з любові”.

Василь Іванишин пишався своїм дітищем – Всеукраїнською організацією “Тризуб” імені Степана Бандери. Він виховав не одну тисячу свідомих борців за волю України, багато з яких зараз відвойовують Донбас у російсько-окупаційних військ. Це ціла армія нескорених, яка не віддасть Україну ворогові на поталу. Прикметно, що за чверть століття, хто би в Україні не знаходився при владі, ця орденська організація так і не була зареєстрована. Вона кісткою в горлі можновладцям. І хоча після смерті Провідника в ній відбулися значні зміни, все ж для майбутніх керівників подібних організацій залишаються незмінними принципи створення і функціонування структур орденського типу.

Особливе місце в житті Василя Іванишина посідала постать Степана Бандери. Відповідаючи в одному з інтерв’ю на моє запитання: “Ким для вас був і є Степан Бандера? Як подолати отой негативний стереотип, який склався про нього у певних колах суспільства?” – Василь Іванишин сказав:

“Степан Бандера для мене завжди був (батько навчив) і є (життя переконало) вірним сином України, найпослідовнішим націоналістом, героїчним воїном Української Національної Революції, геніальним організатором, великим Провідником, Лицарем Ідеї та Чину, незаперечним мислителем, найбільшим Учителем, постійним порадником, немеркнучим прикладом… Продовжувати?

А тепер про стереотипи. По-перше, цей негативний стереотип не склався – його старанно і впродовж десятиліть складали наші вороги. А от у 30-их роках під впливом політичних дій Степана Бандери та його побратимів і його громових промов на Варшавському та Львівському судах у галичан сам собою склався був зовсім інший стереотип – як великого національного героя.

По-друге, негативний образ Степана Бандери на очах руйнується. Особливо це відчувається на Великій Україні. Спрацьовує і більша поінформованість українців про свою історію, і крах компартійної системи, і спонтанне пробудження патріотизму, прирощення державницької та національної свідомості. Хлопці з нашої Організації могли б чимало розповісти про це. Бо є велика різниця між тим, як реагували люди на Сході на напис “Тризуб” імені Степана Бандери” на наших одностроях у 1994 році, а як реагують тепер. І це радує.

Але зробити в цьому плані треба ще дуже багато. Це і поширення творів Степана Бандери, й ознайомлення людей із ідеологією українського націоналізму, з історією ОУН, УПА. А найголовніше – іти до народу не з чортополохом ідей, насмиканих із чужого поля, не із власними політичними видумками, не з пустопорожніми обіцянками, а з ідеями, які сповідував, культивував і утверджував Степан Бандера. Націоналістичні Ідея та Чин – ось що розчищає шлях народу до Бандери”.

Василь Іванишин виступав за створення Кримської татаро-української автономії. Про це він написав у своїй книжечці “Кримський вузол”, виданій 2006-го року. В ній Василь Петрович виклав основні проблеми Криму: “Крим у своєму нинішньому стані є міною сповільненої дії під суверенітетом і навіть самою державністю України. Дестабілізуючими тут є фактори зовнішні (передусім російська імперська політика та мусульманський фундаменталізм) і внутрішні (відсутність конструктивної політики центральної влади, свавілля місцевої влади, діяльність проросійської п’ятої колони, закономірна радикалізація кримських татарів, підневільний статус українців, змішування прав росіян Криму як національної меншини з їхніми колишніми правами колонізаторів, цілковита узалежненість інших національних меншин від промосковських олігархічно-кримінальних сил тощо)”.

Якби українська влада тоді (а президентом був Віктор Ющенко) уважно прочитала “Кримський вузол” Василя Іванишина і зробила реорганізацію устрою Криму за його порадами, вдалось би уникнути анексії півострова.

Актуальність піднятих проблем залишається й тоді, коли Крим знову стане українським. Так, Василь Іванишин, наприклад, вважав, що державною мовою в Криму має бути українська, а мовами офіційного спілкування – українська і кримськотатарська. Він стверджував, що “розв’язати кримський вузол можна тільки спільними силами українців і кримських татарів у рамках Української національної держави”. 

Василь Іванишин мав задум внести свою лепту в українську літературу. Ось як про це він сказав в одному інтерв’ю газеті “Тустань”: “Що стосується “чистої” літератури, то було безліч задумів, але є один недописаний роман. Я хотів зробити роман про своє село, як частку Галичини, як частку України. Лихоліття проносяться по цьому терені, зачіпають конкретних людей. Я хотів показати час через долю своїх земляків, їхніми очима. Можливо, це мало бути ціле двадцяте століття. Хотів показати весь свій рід, бо в мене і батько, і дід були активними, брали участь у всіх баталіях. Ми думаємо, що люди лише боролися, а люди ще й просто жили. Було багато трагічного і сумного, бо сама доля Галичини така. Але було й веселе, бо українець – людина весела від природи своєї. Він буде сміятись тоді, коли в інших народів, у людей іншої ментальності це викликало би жах. Згадайте Стефаників сміх, сміх Леся Мартовича. Це не завжди весело, але коли люди бачили, що це смішно, вони сміялися”.

Українському політикуму не вистачає Василя Іванишина. Хочеться сподіватися, що його учні, бойові побратими, послідовники таки здійснять Українську Національну Революцію.

 

Анатолій ВЛАСЮК

23 березня 2019 року

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.