Зоряна бійка

Під будівлею одного із судів у Києві натовп атакував Зоряна Шкиряка. Його не били, лише штовхали, давали ляпаси, лаяли, але від цього напад на радника міністра внутрішніх справ не перестав бути нападо

З точки зору політичної теорії та «майданної» міфології те, що відбувалося під Вищим спеціалізованим судом, виглядало як щось абсолютно неможливе, як повний абсурд: «свої» накинулися словесно й ручно на «свого». До того ж, такого «свого», що, як-то кажуть, немає, де пробу поставити. Таких, хто ще більше «свій», ніж З.Шкиряк, у таборі переможців «Майдану» на пальцях двох рук можна перерахувати. Він – рупор, він – спікер, він – мало не «властелін дум», він – майже легенда. Аж раптом ставлення до нього натовпу з добровольців, ветеранів, активістів, інакше кажучи, «цвєту» патріотичного бомонду виявляється зовсім не таким, яким воно мало б бути, виходячи з офіційного трактування ситуації.

         Бажання спробувати «легендарного» Зоряна на роль хлопчика для биття у прямому розумінні цього словосполучення виникло в натовпі невипадково. Штовхали і матюкали його з усіх боків охоче й навіть радісно, вигукуючи: «Нарешті ми до тебе добралися!». А називали дуже просто: «Мент!». Хіба міг хтось з нас подумати, що патріот патріота так назве?

         У той час як патріотичні «верхи» займаються своїми справами, патріотичні «низи» продовжують жити власним життям. Жодних натяків на те, що ці два принципово різні способи буття можуть наблизитися один до одного, примиритися один з одним немає. Активність «низів» забезпечує переважно кримінал. Саме тому таку ненависть викликає у активістів «мент» З.Шкиряк. Він для них – ворог не як особистість, а як представник силового блоку влади. Це – ворожнеча не ситуативна, а класова.

         Так само, як одна ластівка погоди не робить, одна бійка загальну ситуацію не змінює. Але замислитися над тим, куди ми йшли, й куди прийшли, мала б змусити. Не заради З.Шкиряка. Й навіть не заради всіх «ментів». Заради країни.