Очередной слив

О некоторых особенностях современной политической кухни

Недавно произошел очередной «слив» компромата на лидеров Меджлиса крымскотатарского народа. Я имею в виду публикацию фото заявлений о вступлении в российской гражданство заместителей председателя Медждиса Ахтема Чийгоза и Умера Ильми.

Думаю, нет смысла особо распространяться о том, чьих рук это было дело (слив документов), а также о том, для чего это было нужно. Вообще, подобный слив сам по себе никакого особого интереса не представляет, по крайней мере для меня. Однако эта история интересна тем, что она проливает свет на некоторые особенности современной политической кухни (а может быть, и не только современной). Какие именно – см. ниже.

Начать стоит с того, кто вообще такие эти два деятеля.

Украинская Википедия – которая, как мы знаем, никогда не врет – о первом из них сообщает следующее.

«Чийго́з Ахте́м Зейтулла́йович (нар. 14 грудня 1964, Булунгур, УзРСР) — український кримськотатарський політик, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу (з 2008 року), голова Бахчисарайського регіонального меджлісу, депутат Бахчисарайської районної ради.

У 2004 році Ахтем Чийгоз насмерть збив на пішохідному переході вагітну жінку, однак складу злочину в цьому суд не побачив, зобов'язавши Ахтема заплатити родині загиблої 80 тисяч гривень компенсації.

У 2008 році Чийгоза було призначено заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу. В 2010 році під час конфлікту між кримськими татарами та православною общиною Бахчисарая, група людей під проводом Ахтема Чийгоза зруйнувала бетонний майданчик, що призначався для зведення екскурсійного кіоска монастиря. За словами самого Ахтема подібна ситуація виникла через те, що роботи з встановлення цього об'єкта велися не на території монастиря, а на майданчику, що перебуває у загальному користуванні.

У 2012 році Ахтем Чийгоз відзначився боротьбою з нелегальними паркувальниками, що займалися незаконним бізнесом поряд з пам'яткою Зинджирли-медресе та Свято-Успенським монастирем. Того ж року він балотувався по одномандатному округу до Верховної Ради України, однак посів друге місце, поступившись представнику Партії Регіонів Григорію Грубі. Після проголошення у 2013 році Мустафою Джемілєвим наміру скласти повноваження голови Меджліса, Чийгоз вважався одним з найреальніших кандидатів на цю посаду, однак відмовився брати участь у виборах, підтримавши кандидатуру Рефата Чубарова.

Чийгоз, як і більшість кримських татар, підтримав мітинги народу на Майдані Незалежності в Києві наприкінці 2013 року. У січні 2014 року за словами Ахтема йому намагалися підкинути в поїзді пакет з наркотиками, однак він вчасно помітив його і попросив провідника забрати, навіть не торкаючись до пакету».

Как видим, личность, мягко говоря, неоднозначная. Хотя с другой стороны – вполне типичная для украинской политики (имею в виду, прежде всего, историю с наездом на беременную женщину).

Теперь о втором борце за права крымскотатарского народа.

«Уме́ров Ільмі́ Русте́мович (нар. 3 серпня 1957, радгосп Ахунбабаєва, Узбецька РСР) — український кримськотатарський політик, віце-прем'єр Уряду Криму (1994–1997), заступник голови Ради Міністрів АР Крим (1997), голова Всесвітньої асамблеї тюркських народів (1997–1999), заступник Голови Верховної ради АР Крим (2002–2005), голова Бахчисарайської районної державної адміністрації (2005–2014).<неиВ 2004–2005 роках був довіреною особою кандидата на пост Президента України Віктора Ющенка по ТВО № 10.

Під час анексії АР Крим та Севастополя Росією навесні 2014 року Умеров у офіційній заяві оголосив, що не визнає сепаратистів та закликав громадян не йти на референдум 16 березня. Після протизаконного переходу Криму під юрисдикцію Росії певний час продовжував виконувати обов'язки голови РДА, однак 19 серпня 2014 року написав заяву на звільнення за власним бажанням, пояснивши своє рішення «відсутністю можливості виконувати роботу в умовах, що змінилися та вимагають порушення власних понять і життєвих принципів». Згодом він зазначив, що пішов на цей крок, не бажаючи присягати Росії як держслужбовець.

Умеров неодноразово отримував пропозицію переїхати на материкову частину України та продовжити повноцінну роботу в політичній сфері, однак вирішив відмовитися, аби боротися за відновлення статусу півострова зсередини. Через проблеми зі здоров'ям (хвороба Паркінсона) змушений був узяти російський паспорт задля оформлення пенсії, адже щомісяця їздити в Україну йому було не під силу. Проте, за словами самого Ільмі Рустемовича, окрім оформлення пенсії новим паспортом ніде більше не користувався, надаючи перевагу українським документам»

И вот теперь всплывают документы, свидетельствующие о том, что в 2014 году оба этих «новых украинских героя» обращались с заявлениями о принятии их в российское гражданство.

Подчеркну, и тот и другой стали «россиянами» не автоматически, как жители Крыма, то есть, возможно против своей воли и без их ведома, а добровольно, обратившись с соответствующей просьбой в российскую миграционную службу.

Однако, как я написал в самом начале, интересен не сам этот факт, а то, что можно из него узнать о политике вообще.

Ситуация мне видится так.

После аннексии Крыма, вызвавшей у многих крымских политических деятелей вполне понятное замешательство, перед большинством из них встал вопрос, чью же сторону принять. Часть (думаю, меньшая) уехала, другая же вполне благополучно получила российские паспорта. И все бы ничего, если бы не одно «но».

Судя по всему, некоторые из тех, что решили остаться, сделали это в надежде найти себе более-менее теплое местечко при новой власти. Однако вскоре оказалось, что в новой системе теплые местечки – или хоть какие-нибудь – нашлись далеко не всем. И здесь снова образовалась «развилка», выбор: либо сидеть тихо, либо… пересмотреть свою позицию по поводу «присоединения Крыма», то есть, начать считать это присоединение «аннексией».

Можно предположить, что большинство пошло по первому пути, однако нашлись и такие, которые выбрали второй. К этим последним как раз и относятся наши герои.

Трудно сказать, почему они сделали такой выбор. Возможно, решили, что лучше пострадать от рук «путинской диктатуры», чем остаться совсем уж не у дел. Возможно, получили какие-то обещания от своих турецких или западных покровителей. Возможно, решили, что «путинская диктатура» – она вроде януковичевской, то есть, вполне такая мягкая и пушистая. Ну, вызовут пару раз в прокуратуру, на том и успокоятся. В любом случае, свой выбор они сделали. За что и поплатились. Вполне, кстати, ожидаемо.

Итак, какие же выводы можно сделать из всей этой истории?

Во-первых, больше всего шансов попасть и удержаться в украинской политике у людей аморальных, циничных, запятнанных (что, впрочем, давно не новость).

Во-вторых, моральный облик, «степень запятнанности» того или иного политика никак не влияют на степень внимания и поддержки, оказываемые ему «мировым сообществом», правозащитными организациями, а также разумеется, украинской властью, если его можно использовать в политических целях (впрочем, это не означает, что его не выбросят на помойку в том случае, если надобность в нем отпадет).

Наконец, в-третьих, при всем при этом все-таки важно – если, конечно, тот или иной политик хочет остаться на свободе (а то и просто в живых) – сохранять некоторую последовательность в своих поступках, не менять политический окрас слишком часто и слишком радикально.

Ну, или хотя бы делать «правильные» ставки…