Єдина країна.

Тримаймося разом

Демократія програє тоді, коли громадяни перестають вірити в те, що за їхню країну варто боротися. І так сталося, що більшість українських націоналістів у двадцятому столітті підпали під репресії, стали жертвами штучно створених голодів і депортацій. У 1932-1933 роках в Україні від голоду загинуло від трьох до п’яти мільйонів селян. А все тому, що тодішня  влада боялася сили сільського націоналізму. Після їхнього знищення для завершення процесу культурного геноциду їхні пусті села заселили росіянами, яких депортували з усіх куточків Радянського Союзу. Арешти людей, яких вважали “надто українськими”, продовжилися і у вісімдесяті роки минулого століття.

В Україні виходить так, що люди, які врешті стали до керма незалежної України після розвалу совка, не змогли створити українські інституції. Натомість, вони будували собі свою власну гарну долю. Перші два українські лідери були колишніми комуністами. Приватизація під їхнім проводом була ще більш корумпованою та хаотичною, ніж у Росії. Та й лідери, які прийшли після них, виявилися не кращими. Українські олігархи, справжні бенефіціарії двох десятиліть незалежності, також не обов’язково відчувають вірність своїм співгромадянам. Деякі з них під час поточного конфлікту стали на бік “України” чи “Європи”, а інші підтримали “Росію”.

Тому результат без націоналізму можна зараз побачити на сході України. Саме так виглядає територія де суцільна корупція, анархія, багато банд і найманців. Здебільшого, чоловіки у балаклавах, які захоплювали українські державні установи під керівництвом російських командирів. Це люди, які живуть на Донбасі випадково — їхні батьки чи дідусі та бабусі приїхали сюди через забаганки Радянських бюрократів, які взагалі не прив’язані до жодної нації, чи жодної держави.

Саме тому крихітна групка націоналістів в Україні, яких ми зараз можемо назвати патріотами, і є єдиною надією України для того, щоб позбутися апатії, ненажерливої корупції і, зрештою, роз'єднання і знищення держави.

Лише люди, які відчувають вірність своєму суспільству, люди, які оспівують свою мову, літературу та історію, люди, які співають народні пісні та передають національні легенди, лише такі люди можуть діяти від імені цієї країни.

Прищеплювати націоналізм це означає навчати йому дітей, і культивувати його під час громадських зібрань. Якщо ви так робитимете, то націоналізм, у свою чергу, надихатиме вас робити свою країну кращою, і допомагати їй бути такою, якою ви хочете, щоб вона була.

Українцям потрібно більше такого натхнення. Їм більше потрібно таких моментів,  коли наприклад 100-300 тисяч українців співають національний гімн. Їм потрібно більше моментів, коли вони можуть кричати “Слава Україні! Героям слава!”. І звісно, що їм також потрібно втілити ці емоції в закони, державні установи, пристойну судову систему і правоохоронну систему. Якщо українці цього не зроблять, тоді їхня країна знову перестане існувати як і сто років тому. Тому єднаймося країно і вперед до перемоги над російським ворогом.