Мова освіти – право вибору чи вибір без права?

Більше ніж 140 років тому, російський імператор Олександр ІІІ, знаходячись у Німеччині, підписав сумнозвісний Емський указ, одним з пунктів якого була заборона викладання українською мовою в школах.

Це призвело до витіснення української мови з культурної та освітньої сфери, а також до закриття українських кафедр та звільнення професорів – українофілів.

Новий закон про освіту, підписаний Президентом України, ризикує повторити жахливий історичний досвід та суттєво погіршити відносини між Україною та її сусідами. Цей закон, який регулює, зокрема, питання використання мови у сфері освіти, різко розкритикували Румунія та Угорщина, Польща та Болгарія ,які вважають, що документ істотно обмежує права нацменшин щодо навчання рідною мовою.

Сьома стаття нового закону гарантує корінним народам та національним меншинами України право на навчання мовою відповідної меншини лише для здобуття дошкільної та початкової освіти. Фактично цим обмежується право навчання рідною мовою в школах та університетах, звужуючи освітні можливості корінних народів та нацменшин до дитячого садка та початкової школи.

Будь-який відповідальний керівник держави розглядає роки свого президентства, як можливість зробити правильні, стратегічні кроки в майбутнє, які забезпечать його країні розвиток і стабільність. І, напевне, найголовнішою інвестицією в країну є інвестиції в освіту. Адже єдиним основним природним ресурсом нашої країни, який ми так стрімко втрачаємо, є український народ.

Організація економічного співробітництва та розвитку, яка об‘єднує 34 найбільш економічно розвинені країни світу, щорічно публікує світовий рейтинг загальноосвітніх шкіл, основою якого стали результати тестувань 15-річних школярів з математики та точних наук з 76 країн, які взяли участь у дослідженні. Перші 5 місць у рейтингу зайняли азіатські країни, а перше місце посів Сінгапур, площа якого менша за територію Києва, а ВВП майже в 10 разів більший ніж України.

Приклад побудови освітньої системи Сінгапуру є дуже показовим для України. Це острівна країна з багато національним, багаторасовим та багатоконфесійним населенням, не маючи зовсім власних природних ресурсів, спромоглася не лише вистояти під тиском значно потужніших «старших братів», а й побудувати одну з найкращих систем освіти та потужну економічну систему.

Сінгапур має три офіційні мови: китайська, малайська та тамільська, проте ще в 1966 році урядом була прийнята політика білінгвізму, згідно якої англійська мова стала мовою спілкування розрізнених етнічних і культурних груп Сінгапуру, що значно посилило процес інтеграції країни у світову економіку. Однак, разом з білінгвізмом існує і політика мовного і культурного плюралізму, яка надає можливість учням і студентам вивчати рідну мову та не забувати про своє етнічне коріння, зберігати власні культурні особливості.

Національна система освіти в Сінгапурі передбачає значні стипендіальні програми для кращих випускників, які заохочуються на отримання освіти в найкращих університетах світу за умови повернення на батьківщину. Праця педагога та викладача є однією з найбільш шанованих та високооплачуваних в країні.

Дивлячись на Україну інколи справляється враження, що крім сировинного придатку світової економіки, наші урядовці вирішили зробити країну ще й джерелом дешевої робочої сили. Мільйонні армії гастарбайтерів у Росії та ЄС, наскрізь просочена корупцією система вищої освіти, тепер ще й новий закон про освіту, який був засуджений ПАРЕ, як такий, що не пройшов відповідні консультації з представниками нацменшин. Все це ставить важкі питання про стратегію розвитку освіти в Україні, про її більшу орієнтованість на політичні течії, ніж на потреби учнів.

Лі Кван Ю, всесвітньо відомий прем’єр-міністр Сінгапуру, який є автором дивовижного перетворення країни з «третього світу» на «перший», зазначав, що однією з найголовніших причин успішного розвитку Сінгапуру є «глибока повага до освіти та знань», а також відмова від потурань вузьким націоналістичним настроям.