Дещо про фашистів.Поштивих і охайних.А також про радянські онучі.
20 квітня 2017, 13:52
Власник сторінки
журналист
Спогади бувають різні. Навіть і такі.
Спогади старих людей – як роман. Інколи – як фантастика. А буває - як фантасмагорія, що нагадає «Капричос» Гойї. Тоді сон розуму і справді породжує чудовищ.
От одному журналісту теща (їй, нівроку, за 90) розповіла таку придибенцію. Під час війни це було. У їх село, як вона каже, «прийшли» німці. Блукали-блукали десь, а потім, виходить, завернули. Треба думати, на танках, машинах чи на «маціклетах». Ото бабця і згадує: «Взяли вони для себе більшу нашу кімнату. Ми потіснилися. (А чому б не потіснитися? Такі ж славні гості «прийшли». Дехто з особливо гостинних навіть хлібом-сіллю їх зустрічав – Б.К.) Охайні, поштиві люди (а чом не люди - хто б сумнівався – Б.К.) Завжди матері для нас вділяли зі своїх пайків різних продуктів (де ж, цікаво, вони їх брали, ці самі продукти – Б.К.) Я тоді вперше спробувала шоколад. Уранці бричка приїде за ними, відвезе у центр і привезе увечері.» Пунктуальні пани офіцери. Службу не прогулювали.
Читаєш про цю ідилію і диву даєшся. Наче не фашисти, не звірі у людській подобі вдерлися у наші села і міста, а божі ангели спустилися з небес. Навіть тоді, в часи війни, німці і поштиві, і охайні, і, либонь, напахчені французькими парфумами, і їх хромові чоботи до блиску наваксовані, і онучі випрані. А дехто пошепки згадує і таке: навіть похідні борделі за військом поспішали. А доброта так і струменіла: автомат відкладе, хлібину вкрає, цукерку, а то і шоколадку дитині простягне. Хоч не випускай з хати таких «добродіїв». Правда інколи, регочучи, і чергу з "шмайсера" поверх хлоп"ячої голівку дасть. А може це художні домисли режисерів радянських фільмів?
«А потім прийшли червоні, - згадує бабуся. – Тут же всю нашу сім'ю виселили з хати. Перебралися ми до хліва, а потім і до родичів. По всій хаті порозвішували свої смердючі онучі, задуха в хаті страшна, добре, хоч нам там не треба було мешкати. А щоб ходити до туалету на вулиці і ніг не замочити, від порога до вбиральні настелили вони в болото всі наші фуфайки, батькового кожуха, що висіли у коридорі з зими. Така радянська культура і вихованість.»
Ось вам, бабцю і Юріїв день, вибачте, життя під червоними. Дехто свій, виявляється, був гірший зайд. А виховання і культура, погоджуюсь, просто нікудишні. Великий гуманіст і не менший пацифіст Гітлер просто таки геніально виховав свої "кадри": вбивали і нищили без страху і жалю. Істинні арійці з нордичними характерами, нещадні до ворогів рейху. Куди там Сталіну, цьому незабутньму другу дітей і фізкультурників, з його педталантами.
Правда червоні не зовсім «прийшли». Вони повернулися. Радше - відбили, відвоювали, приповзли. Через моря крові, через пожарища і згарища, наперекір усім смертям. Приповзли зранені і злі, закривавлені і покалічені, залишивши позаду себе безмежжя братських могил. Їм, цим червоним, в окопах тільки й радості – «сто наркомівських», щоб веселіше було під кулі і снаряди йти. Прати онучі їм не обіцяли, як і шоколадом годувати.
А що спогад такий залишили – звиняйте. Всякого тоді люду було. Негідників, наволочі, як не прикро, теж вистачало. Так що, ще і ще раз – простіть їх грішні душі. Та й чомусь, здається мені, радянське виховання тут взагалі ні до чого. Давненько вже немає цього виховання, але ж погані і дурнів, погодьтеся, менше не стало.
ак то воно. Розумію: коли тобі під 100, спогади бувають «багатосерійними». І тут зять-журналіст, як він пише, «заради справедливості», зазначає, що «іншого разу» (правда геть не зрозуміло, чому варто було чекати іншого разу, коли все можна було і за один однісінький раз довідатись?-Б.К.) теща розкаже, як «завезли за місто дві великі вантажівки, забиті місцевими євреями, і там усіх розстріляли». У неї, дитини, на очах… Особливо старався якийсь офіцер (чи не той самий з шоколадом?). Бо розстрільна команда з німців і поліцаїв все не могла поцілити у дівчину-красуню. Він її власноруч, з пістолета…
Отака історія. Трагічна. Жахлива. Сумна. Хоча є в ній і солодкий момент – про шоколад, наприклад. Але загалом від неї тхне так само, як і від тих солдатських онуч.
Чому не називаю прізвище того, хто записав ці спогади старенької? А навіщо? Може й він безневинна жертва того осоружного радянського виховання, котрим, як пише, займалися «лакеї від влади»?
Борис Колов
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.