Час показав...

13 мая 2014, 19:30
Народний депутат України 2-4 скликань
2
69

...хто мав рацію!


                                                                          Бачити несправедливість і мовчати –

                                                                          це значить самому брати в ній участь.

                                                                                                               Жан - Жак Руссо

    Життя – цікава і складна річ. Прожити його – не поле перейти. Адже на всій життєвій дорозі кожну людину підстерігають різноманітні випробування, незалежно від того, чи вона – пасивна, з невисокими запитами (моя хата – скраю), типовий обиватель (хай навіть і з доброю освітою), чи навпаки – постійно прагне пізнавати нове, вдосконалюватися, вчитися, підвищувати фахові навики, щоб набуті знання і досвід могли прислужитися їй самій для підкорення нових професійних вершин та іншим людям, з котрими вона співпрацюватиме, перебуваючи на тих чи інших посадах.

   Хтось проходить ці випробування гідно, з честю, аргументовано відстоюючи свою позицію і точку зору, не гнучи свого хребта і не пристосовуючись до мінливих обставин, вилизуючи з усіх боків різних начальників. Таких принципових людей – правдолюбів і правдорубів – дуже часто недолюблюють (як очільники, так і підлеглі), особливо в наших партійних, владних тусовках, гальмують їх професійне зростання, бо вони не схожі на інших – незручні, незалежні, не спокушаються матеріальними благами чи іншими подачками. Не сприймають правдоборців і пихаті, самозакохані нарциси, які вважають себе Божими помазаниками, і впевнені, що вони все знають і вміють. а їхні твердження – істина в останній інстанції. Від таких нарцисичних діячів на різних українських посадах шкоди не менше, ніж від різноманітного пристосуванського сміття.

   Для іншої категорії людей гідність, правдивість, честь є неприйнятними в силу їхньої гнилої, підлої сутності. Вони з кар’єрних, кон’юктурних, приватних, шкурних інтересів навіть маму рідну продадуть, а тому коливаються разом з «генеральною лінією партії», перебігають з опозиції до влади чи навпаки (коли це вигідно для власної кишені або посади) і так багато разів. На жаль, саме такі пристосуванці у безкультурному, агресивно – жлобському нашому суспільстві часто - густо опиняються на керівних посадах, не даючи можливості фаховим і принциповим людям займати відповідальні пости, щоб впливати на прийняття рішень задля суспільного добра, а не тільки корпоративного чи приватного.   

   Гірко визнавати, що в новітній українській історії кон’юктурники і пристосуванці опинялися навіть на найвищих державних посадах, зокрема і після відновлення Незалежності України 24 серпня 1991 року.

   Вони охоче спекулювали на різних проблемах українського суспільства, щоб тільки відвертати його увагу від своїх темних справ, сформували олігархат, який наживається на простих українцях, збагатилися за рахунок розтринькування українського майна, загравали і заграють з російськими шовіністичними політиками та можновладцями, здаючи їм оптом і в роздріб Україну, а тепер ще й повчають нас з вами, як нам жити, видаючи великими тиражами свої книжки, зокрема і в «братній» Росії.

   Про Леоніда Кравчука, який майже за безцінь віддав тій же Росії третій - четвертий у світі український воєнний ядерний потенціал (тактична ядерна зброя, яку ми в змозі самі обслуговувати й утримувати, нам би зараз дуже знадобилася, а за стратегічну треба було вибороти для України максимум вигод), не говоритиму. Час показав, що він не мав рації.

   Зупинюсь на його наступникові Леонідові Кучмі, вірніше – на тому, що він натворив, тобто написав. Отже, книга його авторства російською мовою – «После Майдана. Записки президента. 2005 – 2006», литературно - публицистическое издание 2007 года, отпечатано в ОАО «ИПП «Уральский рабочий», Екатеринбург, Россия.

   На с. 42 читаємо: «За Декларацию о государственном суверенитете Украины, которая была утверджена Верховным Советом 16 июля 1990 года, проголосовали между тем не только «сине - желтые», но и красные». ... Я голосовал за эти документы».

   А тепер дивимось архівні дані щодо результатів поіменного голосування Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) за текст Декларації про державний суверенітет України на засіданні 16 липня 1990 року: за – 355, проти – 4, утрималось – 0, не голосували – 26. Народного депутата Верховної Ради УРСР Леоніда Кучми (виборчий округ 81) серед тих депутатів, що брали участь у вказаному голосуванні, немає – він відсутній на цьому засіданні у такий відповідальний момент (напевно витягнув свою картку з системи «Рада» для електронної реєстрації і голосування, щоб не показати власну позицію). Маємо відвертий обман читачів його книги. Отаке справжнє ставлення Леоніда Кучми до початку відновлення української державності, яке було остаточно закріплено прийняттям Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України.

   Йдемо далі, с. 154, 155: «О том, например, нужен ли и Украине, и России Черноморский флот с военной точки зрения… России, я считаю, этот флот обязательно нужен. Турецкий флот в несколько раз мощнее российского. Полностью уступить превосходство нельзя. Турция – член НАТО, у нее также есть свои интересы на Черном море. А к украинскому военно - морскому флоту я отношусь так: нам надо иметь хорошо оснащенный пограничный флот. А тот, что у нас сейчас, включая подводную лодку, вряд ли нужен. Он нам достался по наследству. Что - то продали, но не все продашь. … И главное: с кем воевать? С НАТО? С какой стати? Или с Россией? Я уверен, что Россия никогда с нами воевать не будет».

   Цікаво зараз виглядає це твердження про неможливість війни Росії проти України на фоні російської збройної агресії та подальшої окупації частини української території – Криму і дій російських військових у складі диверсійно – терористичних груп на українському Донбасі, в Одесі (отруєння людей невідомою речовиною). Мені пригадалася розмова з одним колишнім начальником управління наших аеромобільних (повітряно - десантних) військ. Він мені розказав про один дуже промовистий епізод, який стався під час його доповіді тодішньому командувачу Сухопутних військ Збройних Сил України (ЗСУ) питання про необхідність забезпечення десантників новою технікою, – командувач уважно його слухав, довго дивився на нього, а потім сказав: «Іване, воно тобі треба? Ти з ким збираєшся воювати?». Ось такі підходи панували у ЗСУ часів Леоніда Кучми, бо саме він задавав цей шкідницький тон військовикам, у тому числі і щодо Військово - Морських Сил ЗСУ. За його логікою виходить, що Україна немає своїх інтересів на Чорному морі. На жаль, ці гнилі підходи до останнього часу не змінилися.  

   Новій владі, українським провідникам їх треба жорстоко викорінювати. Так само, як і треба скасувати територіальний принцип комплектації ЗСУ (цивільних службовців це не стосується) чи то офіцерами, чи то контрактниками, чи то призовниками. Якщо всі ці категорії служитимуть тільки у тих адміністративно - територіальних одиницях, де вони народилися або досить довго проживають, то ЗСУ у нас не буде, а буде небоєздатне всеукраїнське товариство озброєних територіальних земляцтв. В Криму ця вада, ще й на тлі незрозумілої поведінки політичного керівництва України та командування ЗСУ, дуже добре проявилася. Я виступав і виступаю за екстериторіальність комплектування ЗСУ особовим складом. Хто шкодує грошей на своє військо, годуватиме чуже! Тим більше, що воно (чуже, російське) вже у нас на порозі.

   До речі, таку екстериторіальність при наборі особового складу потрібно запровадити також у Міністерстві внутрішніх справ України (починати, фактично, треба з нуля, бо ця структура майже вся є гнилою), за винятком цивільних службовців і, можливо, певної частини окремих категорій кадрових співробітників, якщо ми дійсно хочемо мати справжній правоохоронний орган, а не зібрання, у значній частині, корупціонерів, бандитів, сепаратистів та інших покидьків. Цей же принцип має діяти і при формуванні Національної гвардії України. Екстериторіальність не повинна обійти стороною і особовий склад Служби безпеки України (СБУ), Держприкордонслужби та, певною мірою, Прокуратури України, щоб їхні люди не обростали корупційними зв’язками і не «кришували» тіньовий бізнес та контрабандистів разом з іншими порушниками законів.   

   Підрозділи територіальної оборони, які зараз формуються з українських патріотів – мешканців відповідних адміністративно - територіальних одиниць України – це тільки допоміжні структури для перелічених вище загальнодержавних органів. Лише при екстериторіальності поповнення особового складу цих органів професіоналами та патріотами підтримуватиметься єдність нашої Батьківщини, без поділу її на удільні князівства так званих місцевих еліт, а сепаратистські настрої, інспіровані ззовні, будуть знищуватися в самому зародку.

   На с. 155, 156 автор пише: «Секретарь парламентського комитета по вопросам нацбезопасности и обороны Георгий Манчуленко заявил, что пребывание Черноморского флота России в Украине не отвечает ее национальным интересам. Хотелось закричать: «Что же вы, безумцы, делаете?! Вы что, действительно решили ни с того ни с сего поссорить Украину и Россию?».

   Як видно нині, моя позиція виявилася абсолютно правильною, а загравання Леоніда Кучми з Росією – ні. Не було б російського флоту на українській території, в Криму (за нашими спинами), про що я говорив, не було б і російської окупації Криму. Мало того, таке загравання, як і пізніша капітулянтська, проросійська, зрадницька політика проффесора В. Януковича, зараз Україні вилізли боком. І винуватці цього мають понести кримінальну відповідальність за здачу наших національних інтересів Росії.

   А ми продовжуємо насолоджуватися творчістю Леоніда Кучми, с. 233: «Этим летом пришлось отдохнуть на Сардинии. Впервые отдыхал за рубежом. Крым, мне кажется, намного красивее. Богаче природа. Замечательные леса. А на Сардинии деревца хиленькие…».                         

   Сподіваюся, що тепер в окупований Крим, як наслідок також і російсько - угодовської позиції автора цитованої тут книги в часи його президентства, Леонід Кучма відпочивати не поїде – не личить Президенту своєю присутністю легітимізовувати окупацію частини своєї країни. Тим більше, що грошенят у нього є достатньо аби відпочивати в інших, найдорожчих місцях світу: назбирав, відкладаючи останню копійку зі своєї президентської зарплати. А якщо таки не вистачить власних коштів, то зять Віктор Пінчук допоможе, бо ж не з руки відмовляти тестеві, коли він, будучи на посаді Президента України, допомагав своєму зятеві  примножувати статки.

   На с. 234 читаємо цікавий пасаж: «…побывал в Грузии, проехал по Военно - Грузинской дороге, знаю теперь, какая там природа, леса, какие красоты, нельзя сравнить ни с Францией, ни с Сардинией. Теперь понимаю, какие перспективы туризма. Заехал в Гори. …написал в книге отзывов: «Сталин был, есть и будет Иосифом Виссарионовичем Сталиным». Чтобы ни убавить, ни прибавить». Висновки робіть самі.

   І знову автор згадує про Крим, с. 235: «Я много раз встречался и с Мешковым, и с мальчиками вокруг него. Тон задавал Затулин. Участвовал и бойкий Станкевич. То и дело приезжал Лужков – он, можно сказать, обживал Севастополь. Его провокационные речи, выкрики подливали масла в огонь. … А сил у этих Мешковых - Сабуровых было достаточно. Тогда еще была нетронутой ГРУшная сеть по всей Украине и в Крыму – особенно. Возможности разжечь конфликт имелись. Сейчас практически такой возможности у них нет. Эта сеть исчезла. Во всяком случае, с тех пор никак себя не обнаруживала».

   Нікуди ця ГРУшна мережа, як і мережа інших спецслужб Росії, не зникала. Вона таємно під московським керівництвом продовжувала нарощувати свої сили, щоб у потрібний момент за наказом Росії ударити в спину Україні, що тепер і сталося – Росія анексувала і окупувала суверенну українську територію – Крим. Я свого часу неодноразово заявляв, що російські спецслужби, діючи з позицій Чорноморського флоту (ЧФ) Росії (база його – у Севастополі), під носом в українських спецслужб, масово вербують агентуру серед жителів Криму і південно - східних областей України. Ніхто на мої тривожні повідомлення не звертав уваги ні при Леонідові Кучмі, ні при Віктору Ющенку.

   СБУ, як контррозвідувальний орган, майже бездіяла на чорноморському напрямку. І жоден з керівників СБУ за це не поніс ніякої кари, а окремі люди того періоду знову керують СБУ. Та й інші високопосадовці також не постраждали. Чому? Мало того, багато урядовців тих часів дивилися на мене квадратними очима, коли я їм говорив, що на українській території (не тільки в Криму – підрозділи ЧФ розкидані майже по всьому чорноморському узбережжю) активно діють розвідуправління ЧФ Росії та відділ Федеральної служби безпеки Росії, а в Севастополі, крім них, базуються ще й військова прокуратура і військовий суд Росії. Завданням російських спецслужб (під дахом ЧФ) не було загорати під кримським сонцем. Вони багато років активно формували на нашій землі під носом у СБУ російську «п’яту колону». І сформували. Тепер вона активно допомагає розривати Україну.

   А Леонід Кучма каже, що мережа російських спецслужб зникла… Та що говорити, коли багато високопосадовців навіть не знали про те, що збитки, нанесені Севастополю базуванням російського ЧФ, відшкодовуються з українського державного бюджету. Отак і здавали Україну Росії.

   Дуже вболіває Леонід Кучма і за створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), цього відвертого московського імперського проекту, с.244: «Единое экономическое пространство – это тоже не минутное дело, хотя идеологии с самого начала привнесли больше, чем нужно. Постарались наши отечественные противники ЕЭП, самопровозглашенные герои борьбы за национальную независимость».

   Та якби не вітчизняні противники ЄЕП, особливо в Парламенті, серед яких був і я, то Україну вже давно б Росія задушила у «братніх» обіймах, а українська незалежність залишилася б тільки на папері, бо в керівних органах ЄЕП 80% голосів мали належати Росії, Україні – 10%, Білорусі та Казахстану разом – теж 10%. Тому Москва одноосібно керувала би цим імперським утворенням, до якого ми не дозволили втягнути Україну.

   З іншого боку, які комп’ютери чи мобільні телефони виробляють у Росії? А такі автомобілі, як «Mercedes», теж росіяни роблять? Треба дивитись правді у вічі, Росія – старіючий геополітичний карлик з надмірними, частіше необґрунтованими, амбіціями. Усе, що «старший брат» міг нам дати за кілька століть, ми вже бачили. Тому надалі треба мати справу з тим, хто може тобі тільки додати доброго, корисного, розумного. А додати може лише той, хто має сам. Дружба з кращим робить тебе самого кращим.

   Сьогодення підтверджує правильність нашої позиції щодо ЄЕП, а порятунок України від російського економічного та політичного диктату – це вступ до ЄС з його прозорими, рівноправними стосунками між членами союзу.

   Не обходить Леонід Кучма стороною і питання енергетики. Читаємо на с. 246: «Очень жалею, что не удалось создать газотранспортный консорциум. Политическое решение об этом было прийнято Путиным и мною еще 9 апреля 2002 года. Нас поддержал канцлер ФРГ. Встреча была трехсторонняя. … 7 октября 2002 года было подписано российско - украинское соглашение о создании ООО «Международный консорциум по управлению и развитию газотранспортной системы Украины».

   Дуже добре, що ця угода не була реалізована завдяки спротиву багатьох опозиційних народних депутатів України, до яких належав і я, оскільки вона задумувалась у Москві (навіть сам автор вказав, що політичне рішення було прийнято Путіним і ним, а не ним і Путіним) тільки для російської вигоди. Допустивши Росію до української газової труби, ми б її швидко взагалі позбулися, бо ця труба під прикриттям консорціуму   перейшла б у російську власність, як це сталося в інших країнах, котрі починали діяти за подібною схемою. Насторожував і той факт, що домовлялися втрьох, а підписали угоду вдвох, бо так вигідніше Росії. Навіщо їй ще й третя сторона?! А тодішній канцлер ФРН Герхард Шрьодер, як пізніше стало відомо, був московським сателітом і навіть пішов працювати у російський «Газпром» після завершення своєї політичної кар’єри.                                 

   Ну і наостанок – перлина на с. 575: «…мне очень хотелось, скажу опять, чтобы у президента России была государствення дача в Крыму. И чтобы над нею поднимался российский триколор в дни пребывания там хозяина».

   Як бачимо, побажання Леоніда Кучми збулось. Росія окупувала наш Крим і її хозяін Путін зможе там мати державну дачу, над якою висітиме російський триколор.

   Вірю, що окупація Криму не буде тривалою, бо не вірю в існуючу конспірологічно – масонську версію обміну територіями, як плату за таємний розподіл сфер впливу у світі між основними геополітичними гравцями, внаслідок чого і не приймається Заходом остаточне рішення про дієву, жорстку відповідь на агресію Росії.

   Вірю, що над Кримом знову майорітиме український прапор, бо навіть члени Ради при президенті Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини встановили і визнали, що у незаконному «кримському референдумі» взяли участь тільки 30% мешканців автономії (ще раніше Меджліс кримськотатарського народу заявив про 34%) і з них тільки половина, тобто 15 – 17% усіх кримчан, проголосували за приєднання до Росії, яка хоче відродити свою імперію, але ніколи не зможе цього зробити, бо Україна не дозволить, а без неї імперії не буде. Значить Україна має прикласти всі сили для повернення свого Криму (хоча не можна було його віддавати агресору за жодних умов при такій кількості прихильників його ж українського статусу та ще й без опору), щоб не залишити на поталу Москві більшість його жителів, які не хотять жити під російсько - нацистським окупантом.

   А для цього український народ має віддано служити своїй Батьківщині, не допускати до її управлінських посад різноманітне пристосуванське сміття, провести найжорсткішу люстрацію в усіх сферах її суспільного життя і заставляти владу дбати про національні інтереси України, зміцнення її національної безпеки, в т. ч. і всіх структур воєнної організації держави, гідне (європейське) життя її народу та забезпечити швидкий її вступ  до НАТО і ЄС, як порятунок від економічної, політичної і військової загрози Росії.

   То хто ж, все - таки, мав рацію щодо ЧФ Росії, українських національних інтересів, стосунків України з Росією – Леонід Кучма чи я? Час показав, що рацію таки мав я і правда залишилась на моєму боці. Адже для всіх українських громадян, які люблять свою землю, є тільки одна Батьківщина – Україна. А Батьківщиною патріоти не торгують!

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.