Кандидат в президенти має мати досвід, програму і команду, яка здатна її втілити

2 апреля 2014, 17:55
0
157

Проаналізувавши попередню діяльність кандидата, не важко зпрогнозувати його подальші кроки і взнати хто буде затверджувати плани – вузьке коло людей, чи суспільство загалом.

Головна проблема не в тому, чи потрібні планування і контроль, а передусім у тому, хто буде затверджувати плани – вузьке коло людей, чи суспільство загалом. Б.Селігмен.

 Частина кандидатів в президенти свого часу були прем’єрами, міністрами, губернаторами, головами НБУ…І проаналізувавши їх попередню діяльність не важко зпрогнозувати їх подальші кроки. Не важко зпрогнозувати, які акценти вони будуть розставляти при реформуванні країни, при виборі моделі економіки. Це будуть кроки зорієнтовані на широкі верстви населення з домінуванням колективної власності з принципами самоуправління і захисту працівників, чи країною й далі буде керувати вузьке коло людей. Ще гірше коли владу захочуть використати для помсти, перерозподілу власності і власного збагачення. Тому бажано щоб виборча компанія не проходила в форматі дурак - сам дурак.

 Звичайно, потрібно провести територіально-адміністративну реформу, навести лад з судами і силовиками, захистити малозабезпечені верстви населення і лише тоді запрацюють механізми самоуправління економікою. Найефективнішою буде власноручно вирощена економічна модель, а не нав’язана зовні. Це зумовлено багатьма факторами, зокрема, наявними ресурси: людський потенціал, наявні технології (перспективні галузі виробництва), земля, надра, сусіди і вектор інтеграції. На заході переконалися, що трудова колективна власність – найефективніша форма власності і тому будують народну економіку, а переважна більшість українців з ціних паперів тримала в руках лише ваучер. Англійський економіст А.Пігу стверджував, що “трансферт доходу від багатих до бідних збільшить сукупний добробут, оскільки сума задоволення останніх зростає більше, ніж зменшується задоволення перших”.

 В 1991 по інерції працювала ще радянська економіка. Л.Кравчуку було не до економіки, політики тоді займалися лише політикою і майже не звертали уваги на економіку. Його економічні реформи запам’яталися славнозвісною кравчучкою. Можливо, саме тому дуже швидко владу в свої руки взяли червоні директори на чолі Л.Кучмою, який в 1992 майже рік був прем’єром.

  Після розвалу союзу на території суверенної України залишилося майже 30% ВПК СРСР, 60% промисловості України були зорієнтовані на союзний ВПК, на цих підприємствах прцюало 40% українців. І не дивно, що після ейфорії відокремлення, суверенну Україну очолив саме Л.Д.Кучма. Після розвалу союзу частина продукції українського ВПК стала нікому не потрібною. Частина цих підприємств зуміла переорієнтуватися, а інші поступово “вмирали”. Тому однією з причин розвалу економіки і падіння рівня житя був нікому непотрібнй ВПК. Л.Д.Кучма був виробничником, але це було специфічне виробництво. На ВПК в союзі грошей не жаліли (це одна з причин розвалу союзу) і це виробництво було далеким не лише від ринкової, а й від планової економіки…

”Справедливий розподіл майна” - приватизація теж не зробили пересічного українця заможнішим. Збагатилися на цьому вузьке коло осіб.  При Л.Кучмі прем’єрами були Ющенко, Янукович і навіть Азаров 19 днів. Наступників Л.Кучми небезпідставно називали його ”політичними дітьми”, а вибудована вертикаль значною мірою і досі ними керується.

 Саме при Л.Кучмі був сформований середній клас, який в 2004 створив критичну масу і почав вимагати не лише розширення економічних свобод, а й зміни системи влади. Вже тоді економічна і політична системи зробили сильний крен в сторону монополістичного капіталу (олігархів) і командно-адміністративної системи. В 2006 вони взяли реванш і розпочався швидкий відкат: війна з середнім класом і закручування гайок, яке почало турбувати навіть частину олігархів. Усі 22 роки державні і недержавні корпорації і установи намагалися ввірвати собі кусок ЗАТ Україна, а боротьба державаних монополій (залізниця) і силовиків (прокуратура і міліція) за владу стала типовою для всієї країни. В цих структурах працює менше 1% жителів країни, а вони монополізували значну частину влади в країні.

 Таку модель вибудував Л.Кучма, будував країну він по аналогії з підприємством ВПК директором, якого він і був. Він, як і Корольов все життя прожив і пропрацював в такому трудовому напівлагері і вважав це нормою. Але будуючи видно наробив помилок і в результаті його “політичні діти спочатку подвинули його, а тоді ледве не перетворили його завод на тюрму, в яку він і сам ледве не потрапив.

Віктор Андрійович - талановитий фінансист і один з найкращих керівників НБУ. Гривня дуже часто трималася лише на його чесному слові і таланті. Він був першим успішним премєром-реформатором, але як показало його президенство значна доля успіху його реформ належить Л.Кучмі. Це була успішна співпраця виробничника старої закалки - Кучми і фінансиста-реформатора Ющенка. Для президенства Ющенку не вистачало рішучості, а отруєння остаточно зламало його і він попав під вплив не зовсім порядних людей. Він і сам визнавав, що кожен третій в його команді був повязаний з криміналітетом і закінчилося це все численим корупційними скандалами. Його президентство запам’яталося міжосібними війнами за посади на всіх рівнях: прем’єра, голови НБУ, губернаторів… Доречі, саме тоді за одну ніч долар обвалився з 5 до 8 гривень. І кажуть, що дехто на цьому добре заробив. В.Ющенку, як Л.Кравчуку було не до економіки, він зосередивсяна більш “високих матеріях”, а економіку віддав на відкуп “любим друзям”. Він збирав олігархів за круглим столом, а після одного з таких столів, хтось сказав: я думав влада слабка, а виявилося вона взагалі відсутня.

Його наступник був протилежністю Віктора Андрійовича. Діалог з бізнесменами в нього був “специфічним”, ”співпраця взаємовигідною”, а вільнодумство Віктор Федорович ”недолюблював. Економікою в донецьких завідував гірничий інженер - М.Я.Азаров. Керуючи країною він задіяв весь свій досвід розбудови напівсировинної економіки Донбасу. Весь його потенціал був зосереджений на співпраці з близькою і зрозумілою йому Росією. З західними регіонами регіонали втратили надію домовитися і лише справно виділяли дотації. Високотехнологічні галузі вони теж обділялися увагою. Керівництво регіоналів вони не цікавили, через неможливість отримати швидкі прибутки. Інша справа вугільна промисловість, металургія, енергетика, торгівля газом. На цьому вони зналися і ці галузі без виликих затрат дозволяли стабільно отримувати швидкі гроші і надприбутки. Є в цьому і позитив, донецькі зміцнили енергетичну незалежність країни, але як і усі попередники нічого не зробили для диверсифікації збуту продукції промислових підприємств сходу.

Я не розумію чому за 22 роки не вирішили проблему з підприємствами, які випускають продукцію лише на експорт в Росію і не змогли диверсифікувати виробництво. В США існує норма (30%), яка обмежує експорт продукції в одну країну. А в нас є міста в яких 80% жителів працює на одному підприємстві і 80% своєї продукції експортують в Росію. Потрібно було або стимулювати диверсифікацію, збільшенням платежів в фонди страхування на випадок безробіття, (для початку встановивши межу хоча б в 50%), або створювати спільні підприємства, за умови збереження росіянами обємів замовлень і робочих місць.

Після невдалої спроби нав’язати Заходу свої умови, В.Янукович спробував поспішно розвернути країну на схід і схоже планував будувати китайську модель економіки. Якщо західна модель базується на демократії і максимальній прозорості, то китайська опирається на працьовитість китайців. І з першим і з другим були проблеми, а фінал цієї історії ми знаємо.

Майже вся державна власність поступово перейшла в руки ФПГ, але характер власності і досі залишається феодальним. В 2004 середній клас спробував все змінити, але після майдану люди усунулися від відповідальності і всю владу віддали в руки політиків. Закінчилося це новим майданом. Тепер головне не повторити помилок 2004 року.

Дивним чином, але крах донецьких співпав зі спробою використати ВПК для вирішення своїх політичних і фінансових проблем. В результаті маємо загострення воєного протистояння, яке зпровокує гонку озброєнь у всьому світі. Не важко здогадатися хто від цього виграє.

Бородьба за владу між донецькими і дніпропетровськими розпочалася ще в 90-х. В союзі на першому місці була обороноздатність і з тих далеких часів заправляли дніпропетровські червоні директори, зі своїми ракетами і підприємствами ВПК. Але коли на перше місце вийшла проблема енергоресурсів, приватизувавши шахти владу захопили донецькі, зі своїм вугіллям. Цьому передував довгий період дуже жорсткого протистояння, наслідки якого ми спостерігали у вигляді судового процесу над Ю.Тимошенко. Одні хотіли з країни зробити підприємство ВПК за колючим дротом, а інші хотіли загнати всіх в шахти до мартен, хтось може перетворити країну на базар.


 
 

Використана література: С.ВМОЧЕРНИЙ    ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

Типи і моделі економічних систем та їх еволюція

Основні критерії класифікації економічних систем.

Основні моделі капіталістичної економіки та головні функції держави

Сучасне застосування терміна "ринкова економіка".

Сутність та структура господарського механізму.

Соціально-економічні моделі майбутньої та перехідної економіки

Народна економіка — найдосконаліша модель майбутнього розвитку суспільства.

 

У сучасному глобалізованому світі функціонують і розвиваються різні моделі економічних систем. Економісти дотримуються різноманітних поглядів щодо критеріїв їх класифікації, а отже, щодо їх типів та моделей. Необхідне системне обґрунтування таких критеріїв і виокремлення на цій основі найважливіших типів і моделей сучасних економічних систем, з'ясування їх сутнісних ознак і властивостей у процесі розвитку.

Цивілізаційний та формаційний підходи і основні критерії класифікації економічних систем

Сутність цивілізаційного та формаційного підходів у економічному дослідженні та аналізі основних економічних систем.

Критерії існування та розвитку економічних систем в сучасній економічній літературі обґрунтовуються здебільшого на основі цивілізаційного та формаційного підходів, а також похідних від них критеріїв. Водночас деякі вчені використовують критерії, які не можна точно класифікувати. Так, у підручнику "Основи економічної теорії: політекономічний аспект" на основі цивілізаційного підходу виділена аграрна цивілізація, яка існувала 8—10 тис. років і панувала до середини XVIII ст.; індустріальна цивілізація, яка існувала до середини XX ст.; постіндустріальне цивілізація, розвиток якої почався із середини XX ст.1.

Українські вчені А. Задоя та Ю. Петруня розмежовують три типи економічних систем (вільний, або "чистий", ринок; змішану економіку; централізовану планову або командну економіку) залежно від співвідношення "...ринкового і державного регулювання, що склалося в економіці тієї чи іншої країни"2. Російський економіст Г. Журавльова основними критеріями виокремлення моделей сучасного ринкового господарства називає цільову спрямованість державних програм, принципи регулювання економіки і частку державного сектору в економіці8.

Американський економіст Річард Вітлі виокремлює шість типів економічних систем залежно від інтенсивності зв'язків між економічними операторами:

1) роздрібнені системи (конгломерати малоорганізованих і не пов'язаних між собою фірм, які стихійно виникають);

2) координовані промислові райони (сукупність малих, абсолютно незалежних фірм, що встановлюють зв'язки між собою шляхом створення різних союзів);

3) роз'єднані системи (відрізняються протистоянням великих організованих сил, не схильних вступати у будь-які зв'язки між собою);

4) державно організовані системи (ринкові системи, що характеризуються високим ступенем державного втручання);

б) системи, основані на співробітництві (економічні системи, яким властивий високий рівень концентрації і широкий розвиток різних видів союзів і співробітництва між великими фірмами);

6) системи з високим ступенем координації (здійснюються через різного роду внутрішньогалузеві і міжгалузеві об'єднання, які, оминаючи ринок, координують значну частину економічної діяльності)1.

Основні критерії класифікації економічних систем.

Загалом визначальною характеристикою основних типів суспільства (і економіки) є характеристика а погляду економічної власності, насамперед власності на засоби виробництва. За таким підходом виокремлюють первіснообщинний, рабовласницький, феодальний та інші типи суспільства, а відповідно й економіки. Внаслідок поєднання різних типів сучасної економіки може розвиватись змішана економіка.

Пріоритет критерію економічної власності визначають такі обставини:

1) власність як багатопланова соціологічна категорія відображає майже весь спектр відносин, у які вступають між собою індивіди, колективи, класи, держави та інші суб'єкти, найважливішими серед яких є економічні;

2) від типу економічної власності (на засоби виробництва, результати праці, управління власністю тощо) залежить економічний прогрес суспільства, формування найпотужніших стимулів до праці, різні моделі управління суспільством;

3) всебічний розвиток людини передбачає не лише прогрес людини-працівника, а й прогрес людини-власника.

Проти такої характеристики не заперечують окремі західні учені (американський соціолог Д. Белл), зазначаючи при цьому, що критерієм розмежування у К. Маркса є вісь власності. Р. Вітлі найважливішим виміром економіки визначає власність, Д. Белл цей критерій вважає недосконалим.

Проте така схема характеризує здебільшого держави Західної Європи і не поширюється на Китай, Індію та інші країни.

Конкретизацією критерію власності є наявність і ступінь розвитку товарно-грошових відносин. За цими критеріями розрізняють натуральне виробництво, товарне виробництво, ринкову економіку, вільну ринкову економіку, регульовану ринкову економіку.

Якщо регулювання економіки здійснюють здебільшого адміністративними методами, її називають адміністративно-командною. Такий критерій класифікації другорядний щодо типу власності, оскільки саме на тотальному одержавленні власності, як було в СРСР, базується адміністративний тип регулювання економікою.

Важливими є критерії, що характеризують тип економічної власності й технологічний спосіб виробництва. їх поєднання також формує первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний суспільні способи виробництва.

Крім вказаних критеріїв класифікації економічних систем, існують критерії розмежування сучасних моделей соціально-економічного розвитку. До них належать співвідношення:

1) основних типів і форм власності і відповідних секторів економіки;

2) основних типів економічних інтересів і класів, соціальних верств і груп, які ставлять за мету передусім економічні інтереси й підтримують форми власності;

3) централізованих і децентралізованих форм державної власності (до децентралізованих належать муніципальна, регіональна, комунальна), демократичних і бюрократичних методів управління та контролю за цими формами власності;

4) ринкових важелів саморегулювання економічної системи (через механізм вільної конкуренції, лібералізацію цін тощо) і державного регулювання;

5) таких інститутів, як ринок, корпорація і держава;

6) економічної і соціальної ефективності;

7) ринкових й централізованих методів розподілу ресурсів і доходів;

8) демократичних і бюрократичних методів національного планування.

Відповідно до цих критеріїв розрізняють лібералізовану, змішану, соціально орієнтовану ринкову економіку, державно-корпоративний капіталізм, народну економіку та ін.

Проведений аналіз дає змогу охарактеризувати деякі моделі за різними кПритеріями (за переважання критерію власності)

 

Основні моделі капіталістичної економіки та головні функції держави

Сутність ринкової та соціально-ринкової економік.

Критерієм розмежування цих двох моделей є відносини власності, рівень розвитку товарно-грошових відносин та господарського механізму, а також місце і роль людини економічної в економічній системі. їх основою є частково ринкова економіка.

Ринкова економіка (або ринкове господарство), за теорією А. Сміта — це лад, заснований на приватній власності, в якому відбувається вільна гра ринкових сил (принцип laisser-faire). Природною рушійною силою господарського розвитку є прагнення індивіда реалізувати власні економічні інтереси, яке поліпшує його добробут, примножує багатство суспільства. Суперечності між індивідом і суспільством не існує. Крім прагнення людини до багатства, шотландський філософ Джеймс Мілль (1773—1836) виділив таку особливість, як відраза до праці, німецький економіст Адольф Вагнер (1835—1917) — побоювання злиднів. Розуміючи, що при свободі господарської діяльності торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін, або окремий суб'єкт господарювання прагнутиме до безмежного привласнення прибутку, А. Сміт вважав, що такі прагнення певною мірою гармонізує конкуренція, яка є регулятором особистого егоїзму, способом досягнення економічної рівноваги.

Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність тощо, тобто забезпечує саморегулювання економіки. Держава виконує другорядну роль, тобто ті функції, які не може здійснити окремий індивід або робить це економічно неефективно. Такими функціями є організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов'язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія банкнот великого номіналу, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів тощо) й утримання їх в належному стані.

Таку позбавлену політ-економічної оцінки характеристику ринкової економіки пропонують здебільшого в контексті економікс.

Соціально-ринкове господарство.

Концепція соціального ринкового господарства, основоположниками якої е західнонімецькі економісти А. Мюллер-Армак, Людвіг Ерхард (1897—1977) та Вальтер Ойкен (1891—1960), помітно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції ринкової економіки), в якій державі відводилася роль "нічного сторожа". Ці вчені переконані, що на державу покладені величезні завдання та обов'язки, від яких її звільнити практично неможливо. Основним завданням держави Л. Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції, оскільки головною небезпекою для соціального ринкового господарства стають монополії, які руйнують ціновий механізм.

Один із найважливіших критеріїв соціально-ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) — досягнення ефективного господарського порядку, коли зі зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) можна забезпечити соціалізацію розвитку і прибутку.

Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У зв'язку з цим Г. Ортліб (один із прихильників сучасного неолібералізму) стверджував, що необхідна комбінація планового і ринкового господарства, тобто регульована економіка. Пізніші видання німецьких авторів соціальне ринкове господарство визначають як сучасну форму економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом непрямого державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціального захисту населення.

Соціально орієнтована ринкова економіка — модель соціально-економічного розвитку, яка передбачає переважання приватної власності та ринку в процесі їх поєднання з державною власністю та державним регулюванням і систему соціального захисту населення.

Водночас Л. Ерхард відкидав концепції товариства колективної відповідальності, держави добробуту. Остання є лише елементом змішаної економіки, і в цьому головна відмінність між цими моделями в інтерпретації економікс. Друга така відмінність — домінування в соціально орієнтованій економіці приватної власності, а у змішаній — оптимальне поєднання приватної та державної (особливо коли йдеться про соціал-реформістський варіант такої економіки).

Насправді у політекономічному контексті різниця між ринковою економікою, з одного боку, та соціально орієнтованою ринковою економікою і змішаноюз іншого, зводиться до відмінностей між нижчою і вищою стадіями розвитку капіталізму з урахуванням у межах вищої ступенів монополістичного і державно-монополістичного капіталізму. Так, якщо на нижчій стадії домінує індивідуальна (приватна) капіталістична власність, то на вищій — колективна капіталістична (у формі акціонерних компаній монополістичного типу на першому ступені і державно-корпоративної — на другому). Законами розвитку цих якісно різних форм власності є відповідно закони монополізації та одержавлення капіталістичної економіки. На нижчій стадії основним елементом господарського механізму була вільна конкуренція, а на різних ступенях вищої стадії — відповідно монополістична планомірність у поєднанні з модифікованою вільною конкуренцією і державне та наддержавне регулювання економіки у поєднанні з іще раз модифікованими ланками господарського механізму.

 

Сучасне застосування терміна "ринкова економіка".

Очевидно, що поняття "ринкова економіка", або "ринкова система", відображає реалії майже 200-річної давності. Критикуючи з цього приводу погляди австрійського економіста Ф. Хаєка про необхідність підпорядкувати економіку дії "невидимої руки" абстрактного ринку (йдеться про принцип laisser-faire у концепції А. Сміта), Б. Селігмен писав, що для цього треба перекреслити історію півтораста останніх років і відтворити світ самостійних господарських одиниць без монополій і без великих утворень капіталу. Різкіше висловився Дж.-К. Гелбрейт: тих, хто стверджує про повернення до вільного ринку часів А. Сміта, він називає людьми з психічними відхиленнями клінічного характеру.

У сучасній практиці розвитку комунальної сфери України навіть у 2003 р. траплялися непоодинокі відключення світла та подачі теплої води у житлові масиви, відключення окремих військових частин тощо від подачі таких товарів і навіть від'єднання від радіотрансляційної мережі. Приватні фірми, які це робили, посилались на те, що Україна рухається до ринкової економіки, а такі заходи властиві саме їй. Якби приватні компанії хотіли знайти теоретичне виправдання своїм вчинкам, то вони справедливо могли б апелювати до праці тих економістів, які стверджують про рух економіки України до ринкових відносин.

Закон планомірного розвитку капіталістичної економіки — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки (прямі та зворотні) між досягнутим рівнем еволюції технологічного способу виробництва та змінами інших сторін економічного способу виробництва, внаслідок чого здебільшого реалізуються свідомо встановлені державою і наддержавними органами пропорції і темпи економічного зростання.

Дія закону планомірного економічного розвитку може набувати форми директивного планування, непрямого регулювання, прогнозів тощо.

Важливою причиною виникнення планомірної ринкової системи є поглиблення її суперечностей, неспроможність вирішувати зростаючу кількість проблем у процесі власної еволюції. До основних причин неспроможності механізмів ринкового саморегулювання економіки належать:

1. Розвиток продуктивних сил, їх постійне ускладнення. З'явилися нові елементи, зокрема наука, передусім фундаментальна, розвиток якої може забезпечити лише держава. Відбулися істотні та кількісно-якісні зміни у традиційних елементах продуктивних сил, насамперед в основній продуктивній силі. Роль людини, робочої сили у сучасному виробництві кардинально змінилася.

2. Поглиблення процесу усуспільнення виробництва та праці, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Для координації зростаючої кількості галузей та міжгалузевих зв'язків у масштабах всього народного господарства необхідний єдиний центр управління.

3. Поступове наростання труднощів у взаємодії людини з природою, екологічна криза. Ринок позбавлений внутрішніх чинників, стимулюючих оберігати довкілля.

4. Неспроможність рівномірно та пропорційно розвивати продуктивні сили, регіони країни, забезпечувати зайнятість населення.

5. Неможливість забезпечити ефективний, справедливий розподіл і соціальний захист населення. Це поглиблює суперечності економічної системи, знижує її ефективність, загострює соціальні суперечності, спричинюючи за певних умов соціальні революції.

6. Ускладнення відносин економічної власності. Щоб зберігати економічну систему конкурентоспроможною, держава повинна сформувати для суб'єктів власності єдину нормативну базу, виробити обґрунтовану політику оподаткування, амортизаційну, фінансову та інші форми економічної політики.

7. Неспроможність забезпечити народне господарство необхідною кількістю грошей і проводити єдину грошово-кредитну політику через центральний банк.

8. Неспроможність послабити монополізм, монополістичні тенденції в економіці, а саме породжені ринковим механізмом інфляцію, безробіття та інші негативні явища.

9. Неможливість подолання і навіть послаблення економічних криз, які вперше виникли в умовах ринкового саморегулювання економіки та ін.

Ці найважливіші причини (а також менш істотні причини й фактори) характеризують кризу ринкової системи лише в межах окремих національних держав. Ще більшу неспроможність ринковий механізм виявляє у межах світової системи господарства, світового ринку, де необхідно регулювати світо-господарські зв'язки (торгівлі, валютних відносин тощо). Але обмеженість його дії в цих сферах не означає, що ринкові регулятори тут зайві. Вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним та недержавним регулюванням. Однак пріоритет у забезпеченні збалансованості національного та світового ринків, у встановленні (або відновленні) пропорцій і розв'язанні багатьох проблем розвитку сучасної економічної системи належить державі та наддержавним органам. З часом значення державного регулювання зростатиме. Це зумовлено насамперед виникненням і загостренням таких проблем сучасності, як можливість знищення людства в ядерній війні, світова екологічна криза та ін. Формування глобальної політики вимагає збирання, оброблення та використання розгалуженої системи інформації, економічного програмування та прогнозування.

Закон одержавлення економіки — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між розвитком продуктивних сил, посиленням їх суспільної природи і невідповідності відносинам приватної та колективної капіталістичної власності, а також ринковому механізму саморегулювання і монополістичній планомірності, з одного боку, і об'єктивно неминучим процесом одержавлення цих елементів — з іншого.

Тому держава перестає бути лише елементом надбудови і стає невід'ємним елементом базису, а її економічні функції значно розширюються. Першою якісно новою економічною функцією стає функція розширеного відтворення всієї економічної системи. Без широкого втручання держави в економіку в усіх сферах суспільного відтворення економічна система капіталізму не може існувати.

Узагальнюючим результатом одержавлення інших елементів продуктивних сил є формування та розвиток державної економічної власності (на засоби виробництва, робочу силу, науку, інші елементи продуктивних сил, значну частину національного доходу), якісно нової, прогресивнішої (порівняно з монополістичною власністю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Державна власність стимулює розвиток продуктивних сил, а сама держава при цьому стає могутньою економічною силою. Так, за оцінкою Дж.-К. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8 %, а в 60-ті роки — до 30 %.

У межах цієї глобальної функції можна виокремити другу функцію державного регулювання економіки, конкретизацією якої є анти циклічне (у тому числі антикризове регулювання), грошово-кредитне, фінансове, зовнішньоекономічне та інші види регулювання, спрямовані на досягнення відповідних цілей, а його формами — програмування та прогнозування економіки.

Третьою головною функцією держави є функція участі (разом з національними органами) у вирішенні глобальних проблем людства — екологічної, енергетичної, продовольчої та інших видів загальнопланетарних криз.

Четвертою важливою функцією держави є функція обґрунтування і реалізації політики роздержавлення, в тому числі приватизація економіки, яка розпочалась у багатьох розвинутих країнах у 80-ті роки, а в постсоціалістич-них — здебільшого в 90-ті роки XX ст. Водночас можуть відбуватись і зворотні процеси.

П'ятою головною функцією держави є функція соціального захисту тих верств населення, які його потребують.

 

Сутність та структура господарського механізму.

Господарський механізм — система управління народним господарством за допомогою сукупності основних форм, методів і важелів управління народним господарством шляхом використання економічних законів, розв'язання суперечностей економічної системи, реалізації відносин власності, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів Інтересів.

Оскільки до складу народного господарства (або економічної системи) належать підсистеми та елементи, то господарський механізм поелементно можна розглядати як комплекс форм, методів і важелів управління продуктивними силами, техніко-економічними відносинами (а отже, технологічним способом виробництва), суспільним способом виробництва (у взаємодії продуктивних сил і відносин економічної власності) тощо. Його важливою функцією є узгодження цих елементів між собою у процесі розвитку і взаємодії. У такий спосіб формується система управління — свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу виробництва, економічної системи, їх окремих підсистем та елементів.

Господарський механізм (у політекономічному контексті) — сукупність виробничих відносин між державою, з одного боку, та суб'єктами господарювання — з іншого, а також між суб'єктами ринкової економіки з приводу використання різних форм і методів управління народним господарством та саморегулювання насамперед економічної власності.

У цій категорії виокремлюють кількісний (як сукупність засобів виробництва, предметів споживання, цінних паперів та ін.) і якісний (як відносини між людьми з приводу привласнення таких об'єктів у різних сферах суспільного відтворення) аспекти, тому господарський механізм охоплює процес управління об'єктами власності (засобами виробництва, цінними паперами, грошовою масою та ін.) і відносинами між людьми (класами, соціальними верствами тощо) з приводу привласнення цих об'єктів. Таке визначення господарського механізму відображає його сутність на вищій стадії капіталізму, ядром якого є державне регулювання. Оскільки другим найважливішим елементом є ринкове саморегулювання економіки, яке переважало на нижчій стадії капіталізму, а між ним і державою відбувається складна взаємодія, то категорія "господарський механізм" за сучасних умов виражає складнішу сукупність елементів та відносин. Ще однією складовою цього механізму є наднаціональне регулювання, яке найповніше втілюється в межах ЄС.

До господарського механізму належать усі форми економічних законів. Тому зі співвідношення господарського механізму та економічних законів логічно випливає, що господарський механізм є механізмом використання економічних законів. Перша умова такого використання — пізнання економічних законів та умов, за яких вони діють. Так, змістом закону вартості є, насамперед, обмін еквівалентів. Такий механізм в Україні слід встановити передусім щодо обміну товарів промисловості та сільського господарства. Це зумовлено тим, що лише на період 1991—1998 pp. внаслідок диспаритету цін із сільського господарства було вилучено понад 95 млрд грн.

З погляду суспільного способу виробництва друга за значенням — функція розв'язання соціально-економічних суперечностей. Вона зумовлена попередньою, бо кожний економічний закон містить у собі суперечність. Оскільки явище чи процес багатші за закон, ця функція спрямована на розв'язання ширшого кола суперечностей, ніж наявні у межах законів.

Третя функція господарського механізмуфункція реалізації відносин економічної власності. У її межах вирішальною є роль господарського механізму в економічній реалізації власності на засоби виробництва. Відносини власності повинні сприяти розвитку всієї системи продуктивних сил, особливо — людини, безпосереднього працівника.

Четверта важлива функція господарського механізму — функція всебічного розвитку людини, її потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то роль господарського механізму полягає в розвитку біологічного і соціального аспектів її сутності. Необхідно домогтися гармонійних відносин людини і природи, призупинити екологічну кризу, створити еколого-економічну систему, в якій органічно поєднуватимуться економічні умови життєдіяльності людини (умови її праці, освіти, набуття кваліфікації тощо) зі збереженням довкілля. У другому аспекті завданням господарського механізму є забезпечення умов для того, щоб людина стала активним суб'єктом відносин економічної власності, а також соціальних, політичних, правових, культурних відносин, могла реалізувати свою соціальну природу. Людина повинна мати змогу брати участь у політичному житті, вдосконаленні законів, у розвитку культури та мистецтва тощо (при цьому господарський механізм набуває ознак соціального). Господарський механізм повинен також узгоджувати економічні інтереси людей. Він виконує і низку другорядних функцій, наприклад, стимулювання науково-технічного прогресу, раціональне використання ресурсів тощо.

Якщо узагальнити основні функції господарського механізму, то він має забезпечити активну взаємодію всіх підсистем економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних, виробничих відносин і передусім відносин економічної власності) в усіх сферах суспільного відтворення, а також усіх елементів та компонентів кожної з названих підсистем. Щоб реалізувати цю мету за теперішніх умов в Україні, слід передусім створити науково обґрунтовану економічну програму і на її основі виробити довготермінову соціально-економічну урядову політику. Наступний крок — створення відповідної законодавчої правової бази політики реформ. Жодна з більше ніж 10 прийнятих за роки незалежності програм соціально-економічного розвитку країни не була виконана.

Основними елементами господарського механізму е ринкове саморегулювання, державне регулювання та наднаціональне регулювання. Ринкове саморегулювання (механізм ринкової економіки) нині здійснюється через механізм вільної конкуренції тобто конкуренції, на яку не впливають монополії (у тому числі олігополії), держава (вона лише слідкує за дотриманням правил такої конкуренції), профспілки (яких західні економісти вважають монополістами на ринку робочої сили), вільного ціноутворення (ціни встановлюються лише на ринку під впливом стихійного переливу капіталу на галузевому і міжгалузевому рівнях), внаслідок чого забезпечується певна пропорційність розвитку економіки.

Механізм традиційного ринкового регулювання економіки домінував упродовж приблизно чотирьох століть (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму) — до кризи 1929—1933 рр.

Першим обґрунтував необхідність широкомасштабного регулювання економіки та його методи Кейнс. Він стверджував, що розширення функцій уряду — єдиний практичний засіб уникнути цілковитої руйнації існуючих економічних форм. Подібні висновки було зроблено на Міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації (червень 1992 р.) на рівні голів та урядів держав: людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка має спиратись на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави та світової співдружності загалом. Така модель повинна базуватися на інтегрованих інтересах суспільства і лише потім — на інтересах приватного підприємця. Неспроможність ринкового регулювання економіки зумовила появу та розвиток державного регулювання економіки.

 

Соціально-економічні моделі майбутньої та перехідної економіки

Змішана економіка — модель сучасної перехідної економіки.

Сучасна економічна література здебільшого однобічно тлумачить категорію "змішана економіка". Так, у "Великому економічному словнику" вона характеризується як "структура економічного простору, за якої приватна система управляється ринковим механізмом, а суспільні інститути і уряд, спираючись на ринковий механізм, впливають на економіку шляхом директив і податкової політики". У "Сучасному економічному словнику" така економіка розглядається як економіка країни, у якій поєднуються ознаки ринкової та централізованої економічних систем.

Українські економісти А. Задоя та Ю. Петруня визначають змішану економіку як "економічну систему, в якій регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і державою, без вирішальної переваги одного з них". Колектив англійських вчених стверджує, що така економіка є системою, "в якій поєднується наявність конкуруючих приватних підприємств з певним ступенем централізованого регулювання"3.

Недоліками наведених визначень є:

1) акцентування на поєднанні лише ринкового та державного механізмів регулювання;

2) характеристика змішаної економіки як приватної системи;

3) твердження, що держава впливає на таку економіку лише шляхом директив і податкової політики.

Крім того, у визначенні англійських економістів допущено алогізм: приватним конкуруючим підприємствам протиставлено певний ступінь централізації. В "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна правильно наголошено, що змішаним економічним системам останніх десятиліть XX ст. притаманна соціальна орієнтація виробництва, економіки і суспільства. Однак це положення не оправдано поєднане з характеристикою таких систем як ринкових, а замість соціальної орієнтації доцільніше говорити про соціалістичну.

Якщо усунути названі недоліки і врахувати вимоги діалектичного методу дослідження, можна дати вичерпне визначення змішаної економіки.

Змішана економіка — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної і державної типів і форм економічної власності, державного, монополістичного і ринкового механізмів регулювання, проведення інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою побудови прогресивнішого ладу.

Двома найважливішими варіантами соціалізованої моделі є прогресивно інституціональний і соціал-реформістський. Згідно з першим варіантом необхідні важливі інституційні та соціальні реформи, раціональна взаємодія приватного і державного секторів, упровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками варіантної моделі є Дж.-К. Гелбрейт, Р. Хейблоннер та інші.

Соціал-реформістський варіант передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування та ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники — теоретики лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

У деяких країнах поширилися соціал-реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через спільне (змішане) державно-приватне підприємництво, зокрема через вплив держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих приватних підприємств тощо, завдяки чому розширюється частка державної власності. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації наявних форм власності, так і щодо створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також створювати спеціальні державні фінансові інститути, які скуповуватимуть контрольні пакети акцій окремих великих компаній, котрі діють в основних галузях народного господарства, і спрямовуватимуть їх розвиток у загальнонаціональних інтересах.

Інвестиційний процес повинен спрямовувати державні капіталовкладення, насамперед інвестиції, в соціальну сферу, в наукові дослідження і розробки, пов'язані з новою технікою.

Засобами соціалізації є також впровадження загальнонаціонального регулювання і планування народного господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції" укладання контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституціо-нальних реформ (через механізм введення до складу керівництва великими компаніями представників держави, профспілок, споживачів, удосконалення антимонопольного законодавства, прийняття нового статуту діяльності великих корпорацій тощо). Важливе значення має демократизація планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизація управління на макро- і мікрорівнях. За допомогою демократичного планування формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макро-економічне регулювання господарства, розвиток гігантських монополій спрямовується в русло загальнонаціональних інтересів. Водночас передбачається регулювання і коригування пропорцій між попитом і пропозицією на окремі товари і послуги за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки.

За допомогою механізму укладання контрактів між державою і приватними компаніями можна буде узгодити макроекономічне регулювання з мікро-економічним, встановити необхідний суспільний контроль над великими компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітності тощо).

У моделі змішаної економіки важлива роль відводиться ефективному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Незважаючи на значні успіхи розвинутих країн, в економічній системі яких втілені деякі варіанти й форми змішаної економіки, вона недосконала, оскільки допускає неефективне використання людських ресурсів (кількість безробітних — майже 50 млн, бідних — 100 млн), матеріальних ресурсів (середня завантаженість виробничих потужностей — 75%), фінансових ресурсів (значні витрати коштів на озброєння, паразитичний спосіб життя найбагатших верств населення тощо). Отже, слід розробити досконалішу модель соціально-економічного розвитку. Такою моделлю могла б стати народна економіка.

Народна економіка — найдосконаліша модель майбутнього розвитку суспільства.

Вона запозичує досягнення змішаної економіки, прогресивного інституціонального та соціал-реформістського варіантів. Водночас основою народної економіки повинна стати трудова народна власність та безпосередньо суспільне виробництво. Така економічна система зорієнтована на потреби та інтереси широких верств населення.

Народна економіка — економіка, яка базується на домінуванні трудової колективної власності, принципах самоуправління та всебічного соціального захисту працівників з використанням інших форм власності (в тому числі приватної), соціального контролю та національного і наднаціонального демократичного економічного планування у поєднанні з прогресивними сторонами корпоративної планомірності та ринкового саморегулювання.

Демократичне економічне планування передбачає використання імперативних (лат. imperativus — владний), або обов'язкових, планів для державного сектору (частка якого повинна становити 30—35 %) та індикативних (лат. indico — вказую) для недержавного (на трудову колективну власність повинно припадати до 50—55 % сукупної власності, на приватну — 10—25 %), яке супроводжується формуванням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням методів територіального комплексного управління над галузевим та регулювання останнього. Основними засобами реалізації національного демократичного планування є науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми економічної політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з корпоративними і ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Пріоритет трудової колективної власності в народній економіці зумовлений переважанням колективного характеру праці, об'єктивною потребою у подоланні відчуження найманих працівників від засобів виробництва (тобто від власності і управління нею, від державної влади), а також перевагою колективних цінностей у сучасному суспільстві. Це підтверджують висновки, дроблені на Міжнародній конференції з питань навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації (червень 1992 р.):

1) неможливість врятування людства в межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність;

2) необхідність побудови нової моделі соціально-економічного розвитку, яка повинна спиратися передусім на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності загалом, а лише потім на ринковий механізм.

Трудова колективна власність — найефективніша форма власності на сучасному етапі. Так, у США перехід до неї забезпечив зростання продуктивності праці на 10—15%, прибутку — на 50 % порівняно з середніми показниками аналогічних підприємств. В Італії на кооперативних підприємствах (порівняно з приватними фірмами) продуктивність праці на третину вища, а плинність кадрів — у 2,5 рази нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал. У США при опитуванні 66 % працівників виявили бажання працювати у фірмах, які контролюють самі трудящі, лише 20 % — у приватних компаніях. Враховуючи всі ці фактори, і республіканці, і демократи підтримують загальнонаціональне законодавство, яке стимулює власність працівників. Очевидно, що на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця.

Рушійною силою на підприємствах трудової колективної власності є потреби та інтереси всіх працівників, а на приватних — інтереси власника. Наймані працівники стимулюються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів до праці, адміністративних важелів. Колективна праця, самоуправління, подолання всіх форм економічного відчуження забезпечують великий синергічний ефект.

Народна економіка передбачає формування стабільної та високоефективної системи стимулів до праці з раціональним поєднанням індивідуальних, колективних і суспільних інтересів для окремого працівника, підприємства чи організації. На рівні окремого працівника така система передбачає;

— перетворення його на власника такої кількості акцій, які даватимуть дохід не менший 50 % заробітної плати, точніше доходу на одного зайнятого, а також власника земельної ділянки біля індивідуального чи спільного будинку тощо;

— створення найкращих умов праці та її оплати;

— запровадження прогресивних форм організації праці та оплати праці (стимулювання за економію ресурсів, електроенергії, впровадження досягнень науки у виробництво тощо) залежно від результатів.

На рівні окремого підприємства система стимулів до праці формується через наявність у трудового колективу:

а) власності на засоби виробництва на підприємстві;

б) власності на переважну частину створеного продукту (частка вилучається до бюджету через механізм оподаткування);

в) економічної влади (прийняття рішень про обсяг і спрямування інвестицій, цін на виготовлену продукцію в процесі узгодження з органами державної влади, обрання керівництва підприємства тощо), розподіл створеного доходу, а отже, участь в управлінні колективною власністю;

г) програми соціального захисту, підготовки кадрів тощо;

д) стимулювання ефективної праці менеджерів на колективних підприємствах.

Оптимальне поєднання особистих та колективних стимулів до праці формує нову продуктивну силу, якісно нові стимули до висококваліфікованої праці. Рушійними силами розвитку суспільних інтересів повинні стати:

— створення ефективних стимулів до праці у трудівників державного сектору через використання вказаних методів;

— надання менеджерам державних підприємств права бути їх співвласниками (разом не більше 0,1 % у сукупній власності великих підприємств);

— створення конкурентного середовища між іншими типами і формами економічної власності та підприємницької діяльності;

— запровадження акціонерних відносин (право придбання певної суми акцій підприємств інших форм власності за наявності між ними відносин спеціалізації, кооперації тощо);

— короткотермінові й довготермінові плани розвитку державного сектору і право парламентського контролю за їх здійсненням;

— встановлення мінімальної зарплати, не нижчої оптимального прожиткового рівня, в якому передбачається задоволення раціональних матеріальних, соціальних і духовних потреб;

— надійний соціальний захист у формі безоплатного отримання освіти, медичних послуг та ін.;

— відсутність безробіття;

— турбота держави та трудових колективів про формування працівника нового типу та ін.

Концепція постіндустріального суспільства (за винятком закладених у ній недоліків та соціальної форми) є досить наближеним до моделі народної економіки варіантом економічного розвитку суспільства.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.