Чи часто ми прощаємо самі чи просимо пробачення?

Лише, поступившись гординею і наважившись підійти до людини, яку незаслужено скривдили чи яка не зрозуміла нас, поговоривши і помирившись з нею можливо вирішити конфлікт і розвіяти образу.

Чи часто ми прощаємо самі чи просимо пробачення? Не завжди. Буває, що час йде, а ми не наважуємося підійти до людини, яку незаслужено скривдили чи яка не зрозуміла нас, поговорити з нею, поми­ритися... А щиро радіємо, коли, не пошкодувавши часу і посту­пившися гординею, знаходимо таки можливість вирішити конфлікт, розвіяти образу.

«Поговорив - і гора з пле­чей!» — зізнаємося. І на душі стає легко, і світ здається світлим і добрим.

Що переживає людина, котра не встигла цього зро­бити, роками відкладаючи зустріч і сподіваючися на «либонь» чи «потім»? Пси­хологи встановили, що не до­ведене до кінця краще запа­м'ятовується. Між початком дії й очікуваним результатом стійко зберігається актуаль­ний зв'язок. Тому людина й пам'ятає незавершені спра­ви, і мучать її несказані сло­ва. Вони начебто завжди жи­вуть у сьогоденні, не виба­чивши і не діставши прощен­ня, ми прирікаємо і себе, й іншу людину на страждання.

Простити когось не озна­чає погодитися з його звину­ваченнями і показати, що ди­вишся очима серця і бачиш щось важливіше у глибині душі цієї людини, аніж її звинува­чення.

Іншими словами, ти про­щаєш, керуючись любов'ю, отже, бажаєш їй добра. А не прощаєш — отже, хочеш помститися, пам'ятаєш зло, тим само вбиваючи в самому собі здатність любити.

Буває, хочеш простити, але чомусь не можеш. А причина криється в тобі. Тому, перш ніж простити іншого, потрібно на­вчитися прощати самого себе. І ще. На жаль, вдо­ма, у своїй родині люди часто завдають один одному болю. Чомусь най­ближчих і рідних ми зму­шуємо страждати, мучи­мо своєю незговірливі­стю, образами, недо­вірою, докорами. «До­машні образи» нагро­маджуються роками, і замість радості і велико­душності заповнюють життєвий простір не­проглядною пітьмою. І обидві людини — непрощений і той, хто не про­щає, — входять у єдино­борство, в якому не буває переможця.

Проте саме в родині опанують науку щиро прощати і просити про­щення, не відкладаючи на «потім». Батьківська любов — наймогутніша сила, здатна уберегти дітей від багатьох життєвих негараздів і неприємностей. Бажаючи дитині «на добраніч» і цілуючи її, скажи, що ти її дуже любиш, незважаючи на усі витівки і неслухняність. Що вона найкра­ща й найдорожча людина у світі. Це потрібно для того, щоб дитина заснула проще­ною, а отже - й любимою, зас­покоєною, щасливою.

Не менш всемогутня і лю­бов дітей до своїх батьків. Адже душа і серце у старень­ких часто болять через нерозуміння й відчуженість, через грубість і нетерпимість до їхньої немочі. Простити їм слабості і покаятися у своїх гріхах, написати теплого лис­та, уважно вислухати те, як минув день, обійняти перед сном, заглянувши в люблячі очі - це те просте й необхідне, що робить усіх щасливішими.

Тетяна Гурлева, науковий співробітник Інституту психології АПН України.

P.S. Відміна законів і амністія не вирішать усіх проблем. Для цього потрібен діалог не лише між політиками, а й діалог політиків з людьми. Діалог має бути тристороннім, адже в кожної сторони свої інтереси. Можливо, серед провладних політиків є такі, які наважаться спробувати відповісти на питання людей з майдану. Якщо не зі сцени майдану, то хоча б у режимі телемоста, з відеомоніторів майдану. У протестувальників і журналістів накопичилося багато питань до багатьох політиків. І лише довівши до логічного кінця конфлікт між кожним з постраждалих можливо розірвати стійкий звязок, між початком дії і очікуваним результатом. Лише тоді людей перестануть мучити заподіяні образи, вони припинять жити на майдані у вічному сьогоденні і залишать вулиці. Інакше політики прирікають людей на страждання, яке на наступних виборах може обернутися для них нищівною поразкою і стане основою для нових конфліктів і майданів. Не всі і не все зможуть пробачати, але це дозволить позбутися частини непорозумінь. Дозволить зрозуміти чого хочуть люди і за яких умов вони готові розійтися.

Якщо провести паралелі, то Україна - це наш спільний дім, а конфлікти (між політиками, між сходом і заходам, між сусідніми регіонами) за сфери впливу нагадують родинний конфлікт. І нагромаджені роками образи, замість радості і великодушності заповнили життєвий просвіт непроглядною пітьмою. Священики, які ризикуючи собою стали між сторонами конфлікту тимчасово розвіяли цю пітьму ненависті і заспокоїли людей. Саме священики і психологи знають, як організувати цей діалог, але без щирого бажання вибачити і вибачитися, щоб мирно розвязати цей конфлікт не варто розпочинати чергове телешоу. Люди відчувають фальш, навчилися ловити політиків на брехні, такі дії будуть лише посилювати недовіру і лише зашкодять.