Як Китай вирвався з комуністичного хаосу в ринкову логіку

Від хунвейбінів до мільйонерів: трансформація по-китайськи

На початку 90-х років минулого століття я кілька разів був учасником комерційних переговорів із китайськими партнерами.

Був 1993 рік, і між нашими країнами панувала повна невизначеність. Тим часом китайці вже дуже активно виходили на ринки інших держав. Якось після підписання чергового контракту довелося поспілкуватися з ними ближче.

Це були звичайні підприємці. Вони розповіли, що держава надає їм кредити під 5% річних на реалізацію будь-яких задумів, із максимальним лімітом до 5 млн доларів. І вони роз’їхалися по всьому світу в пошуках товарів і технологій, на яких можна було заробити.

Щоправда, у переговорах разом із підприємцями завжди брав участь і представник партії. Проте він навіть не втручався в розмову — просто сидів і слухав.

Результати цього ми бачимо сьогодні — у китайських технологіях та виробництві, значною мірою запозичених із інших країн. Водночас комуністичний устрій часто ставав гальмом подальшого розвитку, але попри це результати вражають. Багато колишніх хунвейбінів стали мільйонерами. А партійна номенклатура, оговтавшись, почала встановлювати контроль над їхніми доходами. Щоправда, час від часу в телеефірі показово карають чергового хабарника.

Ще тоді я зрозумів, що в Китаї партійні кошти не розчинилися безслідно. Їх використали як механізм отримання доходів із залученням приватної ініціативи. На відміну від пострадянських країн, де ці гроші просто зникли. Хоча зрозуміло, що частину з них привласнили окремі особи, які й досі отримують із цього прибутки.

Раніше я часто чув від комуністів, що в Китаї їхні ідейні побратими змогли побудувати ефективну економіку. На це я зазвичай відповідав запитанням: де золото вашої партії? Та й, зрештою, щоб досягти такого результату, потрібно бути китайцями.

Таким чином, китайське економічне диво значною мірою створили малі підприємці. Комусь вдалося — і він став мільйонером. У когось не вийшло з першого разу. Але сама ідея була правильною — замість розтягування ресурсів по кишенях.

А тепер уявімо, як це могло б виглядати в нас. Але ми — не китайці. І все ж цікаво: що буде далі з їхньою командною економікою? Чи може вона знову взяти гору? І що ще вигадає Китай у світовій історії? Схоже, навіть вони самі цього побоюються. Можливо, саме тому й підтримують ординців.