Англійські булочки

Залізна леді / The Iron Lady (2011)

А Марґарет Тетчер не поперхнулась англійськими булочками, почувши, що про неї знімуть фільм? Цікаво, якою була її перша думка? "Я що, вже померла?" чи "А хто мене зіграє?". Чай, напевно, переливався через край її порцелянової чашечки з трояндочками, затоплював блюдечко, жовтавою плямою бруднив скатертину, поки підтоптана бабця силкувалась збагнути, як поставитись до екранізації власного життєвого шляху.

Залізна леді дуже вчасно стартувала в українському прокаті: коли, як не в переддень затхлої нафталіном народної пиятики під приводом "Дня жіноцтва", в наших співгромадян виникне бажання дивитись кіно про заморську тьотю-політика? Цей фільм був чудовою альтернативою для тих, хто вирішив не проводити тривалі вихідні перед ящиком в компанії телесеріалу про Анжеліку, невмирущого шедевру Москва слезам не верит і безкінечної поттеріани. Адже байопік про Марґарет Тетчер виявився помірковано-нудною розвагою для притупленого вихідними розуму, таким собі відпочинком для замучених арт-гаузом очей. Водночас це кіно, що іде в народ, і на своєму шляху сподівається зустріти лише розумні маси. І якщо будь-який байопік доволі просто зробити попсовим, то ще легше - звести до нав’язливості, навіть до м’якої пропаганди.

У Залізній леді не обійшлось без нальоту міфологізації: Марґарет Тетчер постає перед глядачем  одразу в двох іпостасях – богині політичного олімпу і (протягом більшої частини стрічки) простої смертної. Причому всі епізоди з життя екс-прем’єр-міністра Сполученого Королівства пропущені крізь драматичну призму її старечих психічних розладів та галюцинацій. У фрагментарних екскурсах у минуле леді Тетчер одним порухом руки керує армією, колише своїх дітисьок, виплутується з партійних інтриг. Прямолінійність сюжету часом страшенно бентежить – від самого початку неможливо позбутись дежавю. Передбачуване зображення людяних граней, на перший погляд крижаної, незламної постаті політика не є знахідкою навіть для кіномана-початківця. Власне, режисерка стрічки, Філліда Ллойд, повсякчас балансує на самісінькому краєчку між більш-менш сентиментальним захопленням величчю своєї героїні та шаленим преклонінням перед нею як надлюдиною. І ця близька до фанатизму прихильність, перемішана зі співчутливими нотками й пробілами в оповіді, видається трохи награною й неприродною, оскільки баронеса Тетчер аж ніяк не була улюбленицею люду, вона – не Евіта й не Джон Кеннеді. Окрім того, вона не на виданні й ще не віддала Богові душу, щоб перевантажувати розповідь про неї компліментами.

Проте помірний крен у бік героїзації особи Марґарет Тетчер – це лише нікчемний підмурівок недосяжного п’єдесталу пошани, мимоволі зведеного творцями фільму для Меріл Стріп. "Найвидатніша акторка сучасності" займає увесь екранний простір, проникає вглиб кожного кадру й розчиняє в собі решту персонажів. Стріп неперевершено розкриває характер своєї героїні в рамках зображуваних епізодів, та через брак стрункої сюжетної лінії та поверхове ставлення авторів картини до подій недалекої минувшини образ екс-прем’єр-міністра Великобританії не можна назвати повноцінним. Поза будь-якими сумнівами, Залізна леді - такий собі кінематографічний театрик імені Меріл Стріп, причому окрім однієї акторки та її гримерки цей театр не має в собі нічого унікального. Володарка трьох «Оскарів» й комірчини, забитої сотнями інших кіно-нагород, не потребує чергової довгої та кучерявої похвали, тож додам лише одне: якби Меріл Стріп була пухкою брюнеткою з кирпатим носиком і смаглявою шкірою, однаково навряд чи хтось зміг би переконливіше за неї зіграти леді Тетчер.

Залізна леді, як плацебо – вона не вкоротить віку ні Марґарет Тетчер, ні глядачам: останні лише витратять час, щоб його поглинути.