Білосніжка: помста гномів / Mirror Mirror (2012)

Якщо ви досі думаєте, що Джулія Робертс незаслужено здобуває найвищі серед голлівудських акторок гонорари, то не полінуйтесь переглянути свіжесенький фільм про Білосніжку.

Лілі – справжнісінька родзинка стрічки. Її Білосніжка, на перший погляд, майже диснеївська: на світлому личку блищать величезні очиці, ясна посмішка так пасує до акуратно окреслених соковитих вуст… Лише гіперболізовані брови чого варті – неначе дві метушливі гусениці, що застигли на обличчі. Мов солодка ягідка наша Білосніжка. Але, на превеликий жаль, невдовзі замилування квітучою красою молодої акторки змінюється на якесь іронічне обурення. Річ у тім, що заклякла міна аж ніяк не тулиться до образу чутливої, добросердої, а водночас сміливої принцеси. Немов доводячи неспроможність міс Коллінз створити образ своєї героїні, інші персонажі неодноразово цілими тирадами переконують глядача, що Білосніжка – сильна, що вона – лідер, справедлива і наділена купою інших чеснот. Та марно: флегматична красуня зостається незворушною. Спершу доброзичливий глядач, безумовно, спробує виправдати загальмованість героїні її тривалим перебуванням у чотирьох стінах. Але юна принцеса й вусом не поведе, ані коли побачить злиденність своїх підданих, ані коли їй у лісі стрінуться двійко напівголих молодиків, ані під час смертельного двобою. На мою скромну думку, за саму лише сцену, де Білосніжка нібито плаче, дізнавшись про заручини свого коханого, виконавиця цієї ролі безславно заслуговує «Золотої малини». Це навіть не рівень Скарлетт Йоганссон – куди там, стара-добра сексі-білявка спромоглася б, принаймні, надувати час від часу губки чи видавити скупу сльозу. Гра Лілі може зрівнятись хіба з незабутнім талантом улюблениці всіх прищавих відлюдьків Крістен Стюарт. Напевно режисер Тарсем Сінх з особливим душевним трепетом ставиться до не найсильніших актрис – головну роль у його першому фільмі виконувала сама Дженніфер Лопес.

Однак навіть така, трохи кумедна своєю беземоційністю, Білосніжка на диво непогано вписується до загального тла стрічки. Герої фільму так і сиплють жартами, та всі вони якісь химерні, а більшість – ще й доволі посередні. А діалоги, вочевидь, написані з розрахунку на наймолодших глядачів: репліки персонажів спрощені, часом навіть примітивні, не завжди послідовні. Тож неприхований задум перетворити класичну казку на романтичну комедію з іронічними жартами вдалось реалізувати лише частково. Водночас до історії Білосніжки сценаристи спромоглись приклеїти цілу низку гострих соціальних проблем. Вони торкнулись і економічної кризи, і соціальної адаптації безробітних, і благодійності мудрих правителів, і захисту прав меншин, не кажучи про те, що емансипована Білосніжка не дозволяє Принцові себе рятувати, натомість сама бере до рук зброю. Он скільки актуальних суспільних проблем можна втиснути до одного фільму!

Проте, додавши до класичної історії дещо новеньке, довелось багато чого і обрізати. Мабуть, найбільших втрат зазнав Принц – його обкарнали до непізнаваності, не залишили ні білого коня, ні крихти почуття власної гідності. Коханий Білосніжки виглядає навіть не ґротескним: він якийсь бутафорський, неповноцінний, бездіяльний. Диву даєшся, навіщо він здався мужній (за задумом сценаристів) спадкоємиці престолу. Спасибі, що вродливий.

Отже, за провальної гри Лілі Коллінз і, м’яко кажучи, вкрай проблемного сценарію, загалом становище рятують дві речі: чарівна графіка й неперевершені костюми. А також, слід визнати, Королева в виконанні Джулії Робертс. Зла мачуха живе в такій собі подобі православної церкви, оздобленої золотими банями. Королева не жорстока, як у традиційному трактуванні казки, а радше знуджена й невдоволена життям. Її зброя – іронія. Тож вона фиркає собі, відпускає в’їдливі зауваження, повсякчас виходить заміж й міняє сукні – та й по всьому. Звісно, дивно спостерігати, як місіс Робертс веде діалоги з Дзеркалом щодо власного статусу першої красуні. Звичайно, може здатись, що Королева трішечки прісна, і не завадило б зробити її хоч на краплинку злішою. Однак творцям фільму явно хотілось викинути з казки всю жорстокість – і з персонажів, і з дії, й немов протиставити його минулорічному «шедевру» за мотивами творів братів Грімм – «Червоній шапочці» Кетрін Гардвік, де кров лилась рікою. 

Така ось пом’якшена й переосмислена казка про Білосніжку – проста, яскрава, добра, хоч до рани прикладай, і трішки засолодка. Але сцени з поцілунком у кришталевій труні все одно бракує.