Гаваї в сльозах

Джордж Клуні нібито був завеликою зіркою, щоб знятись у попередньому фільмі Александра Пейна, «На узбіччі» (2004).

Минуло сім років, і здобувши «Оскара», містер Пейн вирішив, що час настав: пора вже віддати колишньому лікарю Росу головну роль у своїй новій стрічці. Лише заради чого?

«Нащадки» – чергова варіація на одвічну тему сліз у раї на землі. Латифундист, а також посередній батько й чоловік Метт Кінґ разом з дочками та якимсь бовдуром тиняється всіма Гавайями, аби знайти коханця дружини, яка лежить на смертному одрі. Ця (в теорії драматична) історія відбувається на тлі роздумів героя щодо спадкоємності родинних цінностей.

Спробувавши догодити всім, режисеру не вдалось догодити нікому – хіба що найвідданішим фанаткам Джорджа Клуні, адже його тут дійсно багато, навіть більше, ніж Гавайїв. Борець за власне право на безшлюбність у житті, в кадрі Джордж виглядає вкрай непереконливо. Можливо річ у трепетному ставленні до нього режисера, чи то недоліках сценарію, а може – в недостатній увазі актора до ролі, та його Метт Кінґ – просто папа Карло. Якби ще в цьому й полягав задум… Але навіщо спантеличувати глядачів, вкладаючи до вуст Клуні репліки про сімейні цінності й насильно виставляючи його ледь не зразковим сім’янином? Він, хоча актор непересічний, значно легше вибудовує стосунки з тайськими свинями, аніж з жінками. Навіть якщо образ невтомного одинака – лише гра, Клуні загрався до запаморочення. Він бачив забагато моделей Victoria’s Secret, щоб виконувати роль однолюба й таточка. Тим більше, виконувати її недбало.

Та вибір актора для головної ролі – не найбільший режисерський недогляд. «Нащадки» міг би виявитись цілком годящим фільмом, якби його зняв, скажімо, Вуді Аллен. У його спритних руках схожий сюжет не видавався б банальним, і його не зіпсував би навіть «завелика зірка» Джордж Клуні. Однак творцям фільму відверто забракло почуття гумору й духу, щоб як слід поглузувати з головного героя. В підсумку «Нащадки» виглядають компіляцією серйозної драматичної історії з безжалісно наклеєними на неї пласкими жартами. Питання навіть не в тому, наскільки цікавою є для глядача розповідь про чоловіка, що переживає втрату коханої жінки. Припустімо, глядач пропустив ще не злежані стрічки зі страшенно схожим сюжетом. Наприклад, він не бачив відчайдушної спроби героя Ліама Нісона знайти коханця своєї покійної дружини в «Іншому чоловікові» Ричарда Ейра.  Або не спостерігав за перипетіями батька-удівця в виконанні Коліна Ферта в «Генуї» Майкла Уїнтерботтома, тож не помітить ані вікової, ані зовнішньої подібності донечок з цього фільму з дівчатками з «Нащадків». Байдуже, чи дивились ви ці стрічки – адже останній витвір Александра Пейна однаково не чіпляє за живе. Однак піднімає кілька важливих питань. Наприклад, навіщо знімати фільм, не цінний ні як художній витвір, ні як прогрес у кінематографі, ні як своєрідний філософський трактат, та навіть як видовище/розвага не вартий виїденого яйця? Для чого це засилля великих планів? Невже перебування в комі матері здатне повирішувати всі сімейні проблеми? Який психоаналітик зі старшокласника-стецька? І що цей фільм забув серед номінантів на престижні кінонагороди?

Проте найважливіше з-поміж усіх питань – як авторам «Нащадків» вдалось зробити з не найгіршої історії затягнуте й беззмістовне кіно? Напевно зрозуміти, пробачити, забути й жити далі доведеться не лише Меттові Кінґу, а й усім глядачам цієї стрічки.