Кривенька качечка

Ви, Королево, гарні у нас, та крихка Орлеанська діва в обладунках відріже Вам голову на раз.

Під час сеансу готичної кіноказки «Білосніжка й Мисливець» тричі гаснув екран. Діваха, що сиділа за моєю спиною й невпинно видавала перли зі свого арсеналу в три десятки слів, вкотре вжила улюблене «Жесть!..». Але перегляд не скінчився, і жоден з глядачів не залишив залу – вони завмерли, мов діточки, що чекають, поки дідусь відкашляється й завершить свою оповідку.

Звісно, важко не перечепитись через упередженість, намагаючись скласти враження про блокбастер «Білосніжка й Мисливець». Від часу появи першого трейлера й виходу промовистого саундтреку гурту Florence and the Machine так і хотілось нагострити язика й заздалегідь підшукати епітети для проголошення цієї стрічки попсою для мавпочок, чию увагу можна привабити лише простим і знайомим сюжетом, насиченою графікою, швидкою зміною кадрів та засиллям кінозірок. «Білосніжка й Мисливець» мов проситься здобути дошкульні зауваження зголоднілих критиків-естетів, адже, на перший погляд, нашпигована усіма складниками ідеального комерційного кіно: тут і посипана вампірським порохом бджілка-трудівниця Крістен Стюарт, і Шарліз Терон – друга в історії акторка, що здобула «Оскар» після появи власних фото в Playboy, і поцінований Американською кіноакадемією монтажер «Титаніка» й «Термінатора-2» Конрад Бафф IV, і розпашілий торс модного нині австралійця Кріса Гемсворта, й далеко не улесливий рядок «від продюсерів Аліси в Країні чудес»… Як втриматись від необ’єктивної оцінки?

Насправді ж дебют у повному метрі знаного англійського рекламного режисера Руперта Сандерса несподівано виявляється чимось більшим, ніж сумою до нудоти якісних складових загальною вартістю 170 млн. доларів. Крізь кожен кадр глядач зазирає в фантазійний світ, захоплення від якого можна прирівняти хіба до ранніх дитячих вражень від гортання сторінок своїх перших збірочок з казками. Різниця, однак, у забарвленні вражень: Сандерс спробував потрактувати оригінальну казку братів Грімм, не розцяцьковуючи її всіма кольорами веселки, натомість часом звужуючи візуальний ряд ледь не до монохромності. Графічно окреслені деталі та заворожливий інді-фолк музичний супровід загалом переважують затерту, хоча й модифіковану фемінізованим образом Білосніжки й значно віддалену від класичної історію.

У центрі сюжету – відчайдушна втеча юної принцеси (Крістен Стюарт) з полону Злої Королеви Равенни (Шарліз Терон) та її намагання за допомогою згорьованого вдівця Мисливця (Кріс Гемсворт), купки гномів і недолугого благородного молодика Вільяма (Сем Клафлін) повернути собі престол.

Білосніжка, за версією Руперта Сандерса, лише умовно може носити титул найгарнішої в Королівстві. Це крихке рябеньке дівча в обладунках, сильне духом і вправне зі зброєю. Вона практично байдужа до упадань чоловіків і не прагне вибирати лише з-поміж тих, кого їй пропонують. Крістен Стюарт успішно передає блакитнокровне відсторонення й зверхній холодок своєї героїні – такої собі аристократки з неаристократичними рисами, за задумом сильнішої за всіх людей у Королівстві. Її героїня – практично Ґолда Меїр, Єлизавета І й Жанна д’Арк, влиті в тіло кривенької качечки. Тож від співочої віктимної диснеївської крихітки зостався сам кістяк. Жодних перевдягань у пишні сукні й пасивного замилування вродою: очевидно, що на головну роль у цій суворій готичній стрічці невипадково обрано далеко не першу красуню Голлівуду.

На тлі зовні нескладної Білосніжки королева Равенна постає в усій красі. Сповнена ледь не всіх негативних емоцій та жаги життя – чи варто вкотре писати про рішучість Шарліз Терон щодо перевтілення в неперевершених почвар? Її героїня ближча до королеви в виконанні Моніки Белуччі з «Братів Грімм» Террі Ґілліама, ніж до нещодавньої ролі Джулії Робертс у «Білосніжці: Помсті гномів» Тарсема Сінґха. Равенна – це істерична й жорстока потенційна пацієнтка психоаналітика: незрозуміло, для чого майже слізне пояснення про їхнє з братом важке дитинство, та нащо здався неодноразовий опис глибинних причин ненависті Злої Королеви до чоловіків. Невже кривда неодмінно мусить мати причину?

Чоловічі персонажі в «Білосніжці…», здається, виконують допоміжну роль: вони композиційно врівноважують дію й уособлюють певні сучасні кліше. Мисливець – ось зразок нового героя. Не романтичний і замріяний безбородько, а невтішний пияка-відчайдух з шикарним волоссям. Руперт Сандерс, на щастя, не зловживає сексуальністю персонажів і не зосереджує увагу на романтичній лінії – про все це лише напівнатяками та недомовками, і майже цнотливо. Якщо, звісно, не брати до уваги те, що технічно свій перший поцілунок Білосніжка подарувала Равенні. Нічого дивного – кожен чоловічий персонаж у стрічці по-своєму тюхтій (чи то «всього лише людина»), підвладний чарам смертоносної краси. Втім, принцеса й не прагне всього й одразу, залишаючи влаштування особистого життя, мабуть, на сиквел.

«Білосніжка й Мисливець», звісно, не потішить глядачів ані інтелектуальними діалогами, ані соковитим любовним трикутником, ані особливою влучністю вставок атрибутів класичної казки – гноми й поцілунок у труні тут виглядають домашнім завданням, яке не надто хотілось виконувати режисерові, однак він мусив. Але це радше помарки, ніж незалік. Зрештою, стрічка не претендує на статус мистецької, хоча й знята ледь не любовно й сповнена викоханих кадрів. Врешті-решт, казка на те й казка, щоб давати шанс навіть гидким каченятам.