Євро 2012 і відданість українських фанів

Український фанат - фанат одного моменту

Євро 2012 вже майже минає, залишаються лише чудові спогади, безцінний досвід, ейфорія, яка за масштабністю переважає шведську на Євробаченні. Беззаперечно,  успішне проведення  чемпіонату Європи з футболу в Польщі та Україні, навіює різноманітні очікування, але у кожного вони дійсно відрізняються. Для політиків і чиновників – розпочати діалог між ЄС і Україною у новому руслі щодо євроінтеграції нашої країни, для представників бізнесу – можливість для надходження інвестицій із-за кордону, для кожного українця – зберегти своє обличчя, імідж країни, який сформувався у європейців під час проведення турніру і значно відрізняється від іміджу, створеного нашою владою, що загрожує Україні міжнародною ізоляцією, не зважаючи на останні асиметричні коментарі представників Європарламенту.         

Ми повинні пишатися нашою країною не менше, ніж Мішель Платіні, адже Євро 2012 вже увійшло в історію футбольного життя, завдяки власним досягненням, що перевершили попередні чемпіонати. За останніми даними, близько 1 млн 300 тис фанів активно підтримували свої збірні, що є рекордом відвідуваності, європейці по-іншому поглянули на Україну, на українських людей, які традиційно проявили свою толерантність і гостинність, не зважаючи на ті недоліки і проблеми, які відзначали туристи (автошляхи, володіння англійською мовою і т.д.), прорахунки і втрати, про які зазначали експерти – це великий успіх для нашої держави, крок вперед, тренд з позитивними показниками, вотум довіри, який ми можемо отримати від ЄС.

Про Євро 2012 хочеться говорити лише, як  про позитивні моменти, що було б правильно і коректно. Однак, я дозволю собі вийти за рамки коректності, і написати про речі, які, на жаль, болюче вразили мене не як патріота, патріотизм поняття аморфне, і  кожен розуміє його по-своєму, а як фаната збірної команди України – про відданість, підтримку, що виступають головними атрибутами 12 гравця. Особливо, наша збірна на правах господаря турніру, не могла обійтись без підтримки домашніх редут, тому проблема, яку я намагаюсь розкрити є актуальною для кожного з нас.

Було приємно чути у ЗМІ коментарі про шалену і палку підтримку нашої збірної під час матчів з Швецією, Францією і Англією  в головних фанзонах міст, які приймали Євро 2012, приємно спостерігати, як українські фани заряджали на бій позитивними емоціями, додавали характеру і впевненості нашим хлопцям, під час відкритих тренувань, приємно познайомитись з маленьким вболівальником Тимуром, у якого справжній командний дух, а цей погляд, що покорив соціальні та інтернет мережі далеко за межами України; приємно дивитись навіть у барі, в колі друзів, навіть на плазмі, як бились наші атлети у кожному матчі. Тоді мене як і кожного переповнювали неконтрольовані емоції, але не покидала надія і відданість команді, розуміння і усвідомлення реальної об’єктивної ситуації, в якій опинилась збірна України. Як прикро, але я помітив одну негативну тенденцію, яка вразила мене ще більше, ніж приємності, про які згадував раніше. Так склалось, що вболівав я за збірну України в одному і тому ж барі, і групи фанів, що замовляли місця, теж не змінювались. Десятки сердець, здавалось одне биття, збірна України на все життя, але як виявилось лише після гри з шведами, і то не протягом всього матчу, а з моменту, коли Андрій Шевченко вирівняв становище на полі. Перед тим на його адресу звучали незрозумілі для мене слова, наприклад, “пенсіонер”. Висновок один: український фан – це фан одного матчу, а ще точніше виразитись – одного моменту. Якщо провести паралель, ірландці після нищівної поразки від Іспанії з різницею у чотири сухі м’ячі співали пісні, до останнього підтримуючи свою команду. Виникає питання, чого чекали від нашої команди, якщо перед тим самі не вірили в успіх більшість з присутніх, фанами їх не назвеш? Якщо не результату, то гідної гри, яка й так була на полі. До того ж,  стиль гри нашої команди відзначався інноваційними задумами, тактичними діями, домашніми напрацюваннями ( другий гол Шевченка, як б це так пояснив): все це перекреслило нервозність дій та помилки, які були допущені. За це потрібно подякувати тренерському штабові збірної України, і окремо, Олегу Володимировичу Блохіну. Збірна виглядала потужніше  в ігоровому компоненті, ніж на чемпіонаті світу 2006 року, коли успіх команди був колосальним – в ¼ фіналу ми поступились Італії, майбутньому чемпіону, і Олег Володимирович був дуже задоволений, незважаючи на скромніший результат на домашньому Євро 2012. Що тут і казати, турнір за рівнем потужніший за чемпіонат світу.

Потрібно подякувати кожному, хто виходив на поле і грав не для себе, щоб привернути увагу скаутів футбольних клубів, а для кожного з нас, для всієї країни, подякувати тим, кому можливо не довелось, вийти на поле, але згадайте погляд Олександра Кучера, як горіли його очі, коли він обіймав, якщо не помиляюсь Вороніна, радіючи успіху команди у грі з Швецією. Кучер був там на полі і бився разом з іншими. Жаль, що відчувалась нестача унісону биття сердець українських фанів у барі, в якому я жив надією.       

 Ще одне враження, що склалось,  футбольний матч збірної для багатьох – це швидше не свято на якому можна випити традиційно пива, а привід щоб прийти і напитись, повечеряти, а потім, вибачте, як свині говорити речі, про які навіть не варто задумуватись. Конкретний приклад: чоловік віком 55-60 років, який був присутній на кожному матчі, у грі проти Англії, в момент, коли Блохін апелює до резервоного суді, щодо моменту, коли незарахували чистий гол, болісно було дивитись на коуча, вже на доброму підпитку, кричить ганьба…

Я не суддя, тому немаю таких повноважень когось осуджувати, робити за когось висновки, хай це зробить кожен, хто прочитає те, що можливо, теж написано ще на емоціях, які не погасли.

Щодо нашої збірної України, великий Вам уклін, всім фанам, хто ні на секунду не втрачав надії, і був відданий до останнього вирішального сигналу арбітра і після.      

Україно, вперед на мундіаль до Бразилії!