Якість журналістики

Диким степом нашого «громадянського суспільства» шириться плач Ярославни: мовляв, журналістика стає непрофесійною та безграмотною. Якісь «гуру», «соціологи» та «лідери думки організованих громадських угруповань» звично потихеньку опитали один одного і поставили журналістиці трійку з мінусом. Кажуть, олігархи наймають в свої ЗМІ масу недоучок, бо їх праця дешева і контрольована. Готовий рецепт «покращення»: єдина прес-карта, яку претендує видавати Комісія з журналістської етики. Вони хочуть вирішувати, хто має право називати себе журналістом, а хто – ні.

Чесно кажучи, я радію, що не маю журналістської освіти. З жахом уявляю собі, як би складав іспит з такого предмета, як «журналістська етика» (підручник Іванова та Сердюка в моєму електронному архіві лежить в одній теці з «Маніфестом комуністичної партії» та «Майн Кампф»)...

«В чому головне завдання журналіста?» – питає суворий екзаменатор. «Чесно писати про те, що мені цікаво!» – відповідаю щиро. «Помиляєшся, студенте! Головне завдання журналіста – задоволення інформаційних потреб аудиторії!» – виправляє екзаменатор. «Вибачте, професоре, але у нас свобода слова, я сам засновую засоби масової інформації і сам визначаю своє головне завдання» – починаю сперечатися. «Тоді ти не журналіст!» – суворо відповідає екзаменатор.

«Назви єдиний пріоритет для журналіста» – продовжує випитувати екзаменатор. «Висловлювати власну думку, не зважаючи на авторитети та стереотипи» – відповідаю щиро. «Яка безграмотність! Для журналіста існує тільки один пріоритет: повне, збалансоване висвітлення актуальних подій» – втовкмачує неслухняному студенту екзаменатор. «Незалежна думка завжди актуальна» – посміхаюся. «Тільки не на екзамені!» – зволить кепкувати мій вчитель, суддя та кат.

«Що означає принцип news not views?» – запитує він наостанок. «У коротких новинних повідомленнях факти мають бути відокремлені від думок. У публіцистиці, на відміну від новин, я можу вільно викладати і коментувати будь-які факти та погляди з власної точки зору» – заявляю я. «Неук! Ти не повинен мати ніякої точки зору! Ти служиш суспільству, а не собі!» – обурюється екзаменатор. «Я – вісник суспільства, в якому кожен громадянин не цурається служити собі і бути пророком-вільнодумцем. Іншому суспільству нема сенсу служити, бо це буде обслуговуванням глупоти» – сперечаюся. Екзаменатор, вже не слухаючи, ставить мені двійку з журналістської етики...

Сподіваюся, мені вдалося розкрити в цих уявних діалогах глибокий нонсенс нині поширених уявлень про журналістську етику. Журналісти так звикли від когось залежати, комусь служити, що одна пані з телебачення навіть каже: нам потрібно створити авторитетний журналістський орган, який би позбавляв журналіста прес-карти за «джинсу», тоді це було б аргументом у суперечках з власниками. Так само один навіжений самурай оголосив війну уявним демонам і вибрав «переможну стратегію»: харакірі. Невже не вистачає волі особисто сказати тверде «ні», посилаючись на особисту честь та гідність, повагу до себе як найвищий авторитет?! Якщо звільнять – створити на свої гроші своє ЗМІ і розвиватися, замість того, щоб прислуговувати (звісно ж, не абстрактному «суспільству», а конкретним корпораціям, включаючи й сектор NGO, бути на побігеньках у їх менеджерів та піар-стратегів).

Невже не зрозуміло, що «проблеми» «джинси», «падіння рівня журналістики» та «журналістської етики» активно роздмухуються тими, чий бізнес – формувати громадську думку, визначати порядок денний, маніпулювати свідомістю громадян? Вони активніше за всіх підкупають журналістів і грошима, і тонкою психологічною грою, перетворюють журналістику на сцену вистави за своїми сценаріями. Звісно, що їм не потрібні самостійні гравці в журналістиці з нормальною для початківців звичкою протиставляти стандарту глянцевої тупості щось незграбне, але нове, діяти методом проб і помилок, не відмовлятися від взаємно вигідних і справедливих господарських відносин із тими, хто не претендує купити душу журналіста з потрохами та зробити журналіста «професійним» статистом на службі у «суспільства» в своїй особі.

Гітлер змушував євреїв ходити по вулицях із зіркою Давида, перш ніж відправити їх у газові камери. Сталін змушував «ворогів народу» публічно каятися, перш ніж їх розстрілювали. Так само і кишенькове «громадянське суспільство» олігархів – стовпів режиму Януковича зараз готове добровільно стати в чергу за клеймом прес-карти. Потім будуть казати, що самі вибрали собі неволю. І будуть праві...

Але завжди будуть і ті, хто не помилиться у виборі. Ми знаємо, що якість журналістики – це продукт вільної думки, а не дешевої гри на публіку та казуїстичної стандартизації. Ми самі відповідатимемо за себе, і ніяке лукавство «спеціалістів з етики» для нас не указ. Козацькому роду нема переводу!