Movie 43

Толчковый словарь

«Movie 43» всмоктав усе, що лише можна ненавидіти в американському кінематографі: надокучливих суперзірок (яких тут навіть більше, ніж у «Дні Св. Валентина» і «Старому Новому році» Геррі Маршалла), фекально-еякулятний гумор і, найважливіше, нестримне бажання відірвати собі голову й пожбурити її в екран. Це немов найсоковитіший шматок блювоти, який могли би посмажити й з’їсти Бем Марджера і Джонні Ноксвіл ще кілька років тому – видовище для перенасичених порнухою збоченців і збочених арт-хаусом, ненаситних синефілів. Обізвати цей фільм «тупою американською комедією» не повертається язик, інакше довелось би поставити його в один ряд з шедеврами Адама Сендлера, що неприпустимо і несправедливо.

«Муві» вартий того, щоб підняти його на толчковий п’єдестал за абсолютний рекорд брутальності на екрані. Це «золото» в категоріях непристойності, огидності та бруду, які підступно в’їдаються в пам’ять, щоб згодом просочуватись смердючим потом крізь піжаму.

Цей альбом сороміцьких коміксів намальований людьми, яким близько 50 років, і їхній світогляд значною мірою сформований полицями з улюбленими відеокасетами. У цих сивочолих головах немає місця замилюванню інстаґрамними котиками, зате є безліч темних кутків для ґвалтування образу Ґарфілда. Ні, Пітер Фареллі не стане випендрюватися в твітері, щоб завоювати прихильність парочки потворних інтелектуалів. Натомість він загримує Хеллі Беррі ретельніше, ніж це зробили сестрички Вачовскі й Том Тиквер у «Хмарному атласі». Замість того, щоб просиджувати дупи в Інтернеті, відчайдушно намагаючись розвинутись до вищого коефіцієнту інтелектуальних здібностей, режисери й сценаристи «Муві» – справжні ретрогради, які залишаються вірними духу 90их, коли унітаз в руках Джефа Деніелса виглядав так само смішно, як і думка про секс з мамою Стіфлера.

Карр, Ретнер, Данн і ще кілька не перших голлівудських імен, які трудились над «Муві», не шукають популярності в інді-просторі. Попереднє речення означає, що вони тицяють середній палець усім, хто вважає себе занадто добре знайомим з творчістю французької «нової хвилі», щоб пореготати з розчавленого цицькою гуакамоле. Їхнє кіно можна розцінювати як своєрідний протест проти гостромодного, саркастичного гумору SNL – «Муві» не лестить ані глядачам, ані сценаристам. Він як костюм Бетмена на відгодованому NBC’шними пиріжками тулубі Джейсона Судекіса: просто «поржать».

Немов зібраний із написів нечистотами на стінах громадського туалету, «Муві» можна розглядати як блискучий зразок колективної, майже народної творчості. Трішки потужившись, є шанс виловити тут певні іронічні підтексти, оцінити символічність участі в проекті зіркових подружніх пар, а також помітити, що кожна з історій виконана в одному з популярних жанрів американського кіно – від корпоративної драми і кіно про супергероїв, до романтичної комедії й фільму жахів. У жодному разі це не значить, що «Муві» подібний до шоколадного асорті – Тревіс у якому-небудь осучасненому «Таксисті» міг би повести Бетсі вже не на порно, а на цей фільм.

Новочасні ж Бетсі впізнають у «Муві» своїх кумирів – яйця Г’ю Джекмана й айБейб, і на радощах зачекіняться просто на сеансі.