Таня Малярчук презентувала книгу Біографія випадкового чуда - депресивну чи смішну?

Таня Малярчук презентувала книгу Біографія випадкового чуда - депресивну чи смішну?

Авторка мовчала кілька років, встигла побувати закордоном й опублікувати у Відні черговий твір. Сьогодні вона жартує, намагається бути відкритою, але ще не готова до душевного стриптизу...

Таня сидить між двома модераторами презентації. Зліва Олександр – налаштований мирно, справа Василь – дошкуляє, жадає відвертості й гостроти.
Що ж то за роман вийшов з під пера письменниці? За словами Тані, книга навіяна виїздом за межі Україна:
- Живучи закордоном, я побачила – все, до чого я звикла, в чому народилась і прожила 28 років, не зовсім нормальне. Тому книга вийшла соціальна. ...Не думаю, що цей твір можна назвати реальним... Я не бралась писати якийсь путівник по Україні... Це літературний текст. Я би навіть назвала це карикатурою...
Події розгортаються в українському Сан-Франциско (ймовірно – Івано-Франківську), мають чітко окреслені часові межі – 1997-2007 роки. Лєна – творіння авторки – захисниця собак, невлаштована дивачка. Письменниця говорить, що дехто називатиме Лєну "просто дурою":
- Героїня тексту жила в такому суспільстві, в якому класичні життєві сценарії не спрацьовували одне за одним. ...Що ж тоді робити? Тоді людина починає шукати якісь альтернативні шляхи.
Альтернативними шляхами Лєни стали націоналістичні спроби й догляд за безпритульними псами. Як зауважує модератор Олександр, "псяча" тема продовжує спрямованість збірки оповідань "Звірослов" (2009). Обраний Танею епіграф німецького письменника Еріха Фріда – пронизливий та щемкий:
- "Пес помирає і усвідомлює, що він помирає як пес. І коли пес може сказати, що він усвідомлює, що він помирає як пес, то він людина..." З псом завжди асоціюється щось негативне – убозтво. Це убозтво для мене найгірше. ...Тяжко за людей, які поставлені в такі умови, які не можуть змінити.
Уривки, зачитані письменницею, смішать аудиторію. Деякі фрази, ймовірно, матимуть афористичне майбутнє: "Кинулись на мішки як койот на мертву антилопу", "Існують лише дві категорії людей: ті, що нормально ходять кожного дня у туалет, і ті, що помруть від раку прямої кишки", " Їй подобалась висота каблуків, бо так менше чуєш як земля під ногами смердить". Інколи комічні речення звучать моторошно: поява "друзів темряви" та примарної Василини, пальці, що уявно відпадають, оповідь про те, як Лєна "боялася збожеволіти. І боялася того, що, люди кажуть, божевілля приходить непомітно"...
"Гіперекспрес" презентації несеться далі і лунають "постріли" Василя. Найперше він зауважує схожість теми з "Хворобою Лібенкрафта" від О. Ірванця та творчістю польки Ольги Токарчук. Таня дивується алюзіям, проте наступне питання її "добиває".
Василь цікавиться, чи не пов’язані дивацтва Лєни з її невлаштованістю в особистому житті. Був би чоловік, вона б піклувалась про нього. "Як за псом" – закінчує один з присутніх. Таня парирує, стримано й небагатослівно відкидаючи феміністичні закиди Василя.
Напруження, котре вмить зелектризувало атмосферу, розвіює місцевий гострослов:
- Мабуть, краще не гратись в алюзії, бо тоді книжка "Біографія випадкового чуда" може бути ремінісценцією біографії Черновецького.
Вінницька письменниця Вікторія Граневська пом’якшує ситуацію, запитуючи, як жінка зрозуміла, що хоче і може писати. Таня розповідає:
- Я завжди писала, відколи я себе пам’ятала. Спочатку були якісь божевільні віршики про тарганів. Був період епігонства. Я зовсім не соромлюся цього періоду, бо була видатним епігоном Василя Стуса. Якби мої вірші порівняти, то мало би хто зрозумів, що це не він. Потім я припинила писати взагалі. У 18 років мене випадково було викинуто у зовсім інше середовище. Я поїхала на три місяці в Сибір. Сама. Їхала поїздом. І ось там і почалося. Може, через якусь ностальгію...
Авторка визнає, що матеріального зиску від своїх книжок вона ще не пізнала, хоча наклад – 7 тисяч екземплярів – нетрадиційно великий. Нинішній круїз Україною – спроба глянути в очі читачам та зрозуміти, чи її робота взагалі комусь потрібна.
Лунає репліка: Ким би була Таня Малярчук, якби не була письменницею?
Здавалося б, тривіальне питання, але уривчасті фрази й непевний голос видають, наскільки глибоко воно зачіпає Таню:
- Я не знаю. Я б хотіла все робити, адже є багато інших цікавих речей. Але я не вмію... І вже запізно щось змінювати... Я, власне, переживаю кризу, розуміючи – я нічого не вмію, а просто... тільки писати.