Внутрішня усмішка Дзвінки Матіяш

Внутрішня усмішка Дзвінки Матіяш

Дзвінка Матіяш - молода українська письменниця, уродженка Києва, за поводженням – львів’янка. У двох її 150-сторінкових романах лунає внутрішній монолог, присмачений містичними сплесками. Нині вона презентує вітчизняним читачам новинку – збірник прози "Історії про троянди, дощ і сіль". Невеликі за обсягом оповідання продовжують душевно-близький для авторки потяг до сповіді, кожне – плин думок, спогадів, вражень.

Наприкінці презентації Дзвінка зізналась, що має настанову від видавництва: повинна жартувати, а то на зустріч ніхто не прийде, а якщо прийде, то знудиться і не купить книжку. Чому ж вона така сумна та зосереджена? Чи може така людина написати щось цікаве, варте уваги та витрачених гривень? – мучило менеі.
Найперше модераторка зустрічі у Вінниці, філолог Катерина Девдера, випитали у Дзвінки, про що ж її нова книга:
- Частин тут 3. 15 оповідань про троянди, про дощ і про сіль. Бажання написати такі історійки у мене виникло тоді, коли я просто їхала у Київському метро. Вдихала свіжий травневий дощ. А потім з’явилась така фраза – 15 історій про дощ. Мигнула, наче на екрані комп’ютера перед очима. Троянди і сіль з’явились потім самі собою.
Головна дійова особа – дівчинка Марта, яка мріє бути художницею, коли виросте. Її вчитель – художник пан Карло: саме до нього мчить героїня щораз після того, як закінчить буденні справи. Кожна історія перевита спогадами про минулі життя реальних (померлі бабуся з дідусем) чи вигаданих персонажів.
Авторська знахідка – монах-заїка, він мріявся Дзвінці давно. Її ненаписана дисертація присвячена темі сміху у сакральній культурі, у християнстві зокрема. Дивно було чути від жінки, яка так зрідка посміхалась, що вона цікавиться, скільки разів сміявся Христос:
- Десь я прочитала легенду про те, що в якийсь монастир приходить Богородиця з Христом-дитям. Коли вона приходить, виголошують якісь панегірики, написані латиною на 40 сторінок, величальні промови.... І позаду ховається монах, який вміє тільки жонглювати - йому заборонили навіть показуватись. Але він таки вибрався наперед. І коли він жонглював, то Христос засміявся і почав плескати руками в долоньки, і радіти.
Схожу історію вплела авторка в одне з своїх оповідань. Є у неї історія про Богородицю на велосипеді – вона навіяна малюнком на обкладинці нової книги. Історія про пташиний аеродром – наслідок нового досвіду:
- Коли стикаєшся зі світом тварин, багато чого не підозрюєш. Наприклад, що їжаки зчиняють дуже багато гуркоту, бо вони зблизька дуже схожі на свиней...
Що ж приносить радість у життя авторки? Що викликає усміх на її обличчі, зблідлому від перекладацької та письменницької праці за комп’ютером? Модераторка Катерина зауважує, що у книзі дуже багато їжі. Чому?
- Я дуже люблю їсти, тому їжі так багато. Те, про що думаєш, те й відповідно описується - як матеріал, який добре знаєш. Якщо мої рецепти комусь стануть у нагоді – це буде ще одна прагматична користь від книжки.
А крім їжі? Виявляється, Дзвінка – юний спортсмен та меломан:
- Подобається їзда на велосипеді. Недавно відкрила у собі здатність до гри у настільний теніс. Люблю гарну музику – народну, барокову, середньовічну, ренесансну музику. В 14 років дуже любила і Бітлз, і Модерн Токінг. Слухаю Пікардійську Терцію.
Післямову до книги написав поет Василь Герасим’юк – давній друг авторки. Його фірмовий жарт - знайомити друзів із Дзвінкою як гуцулкою з далекого забитого села. Дзвінка мовчки підігрує, зображає дикунку та слухає туристичні поради щодо Києва:
- Добре, що мене не питають, з якого я села, бо я не дуже знаю назву. Думаю, що Василь би сам відповів. Каже про мене – метро не бачила, сидить і овець пасе. Це частина нашої дружби.
Нині, роз’їжджаючи з презентаціями по Україні, Дзвінка почуває себе не так письменницею, як акторкою, що добирає для зустрічі з прихильниками колір хустинки та колгот:
- Думаю навіть дивитись на ю-тьюбі відео з хороших презентацій, щоб навчитися цього. Було б дуже печально, коли я насправді не побачу, як люди, що прийшли мене послухати, ідуть з гарним настроєм. Бо це дорогого варте – додати в чийсь день чогось доброго.
І насамкінець:
- Підходьте за автографами, бо ж недарма письменниця жартувала..!