Вечір артистично-комічного читання серйозно-еротичних віршів Василя Пастушини

Вечір артистично-комічного читання серйозно-еротичних віршів Василя Пастушини

Групка захланних інтелігентів групується собі десь на квартирах та самовдовольняється римами в околі побратимів - це моє уявлення про поетичний вечір. Презентація збірки "Стероїди" авторства юного українського поета Василя Пастушини цей стереотип руйнує вщент.

Чи розважаються слухачі на поетичному вечорі? Чи регочуть? Чи жартують? Я таких вечорів донедавна не знала. Отож, початок дійства видається типовим. Модератор Олександр, мнучи списаний листочок, починає розпитування. Автор сором`язливо відповідає, лякаючись власної сміливості у поетичному стриптизі.
Олександр відразу заявляє:
- Попереджаю, я буду виконувати роль нудного модератора. А наш поет тим часом балансуватиме та намагатиметься бути гіперіронічним.
Василь не балансує, Василь відразу презентує поетичну групу "Новий шинок". Він та ще з десяток молодих вінничан утворили "хлоп`яче, жартівливе, в міру іронічне, в міру саркастичне літературне об`єднання, воно народилось буквально два роки тому".
Модератор вітійствує:
- Чому назва "Стероїди"? Чому такий дисонанс між смачністю поезії і синтетичністю назви, синтетичністю ефектів, які викликає ця назва?
- Зважаючи на гротескність, яка породила парадигмальну композицію любові… – починає бува Василь, але закінчує доступно - Стероїди – це досить фізіологічно. А багато моїх віршів вирізняються своєю фізіологічністю.
До зали набилось повно молоді – красивої й пристрасної. Тому натяк на фізіологію інтригує та примушує насторожитись.
Тим часом друзі автора – парубки й дівчата, або "дІвчинки" як висловлюється Олександр, декламують вірші. Вірші "білі", без рим, "суцільний сюрреалізм й дадаїзм". Тому лише акторство й душевність читців рятує шанувальників традиційної поезії від нудьги.
Та от, на 30 хвилині типового поетичного вечора, на авансцену поспішає сміливиця Юлія.
Молода жінка читає коротенькі віршики на 4 рядочки – римовані… підкреслю – короткі й римовані. На завершення, по дружньому обнімаючи автора, вона випалює:
- Мені в Пастушині подобається, що він вкотре доводить, як справжній чоловік показує, що головне не розмір, а "чувство ритма".
Василь червоніє під доброзичливий регіт. Модератор жартівливо свідчить: так-так, так і є… Наш поет – шанувальник вінницьких "філологинь" та "філолошиць", "вчительок" та "вчителиць". Що той і підтверджує, занурюючись у спогади про гуртожитські часи:
- Поезія і любов – це поєднувані, але досить різні речі. Оця синкретизація дуже яскраво прослідковується. В мене так виходить, що коли я веселий, то пишу сумні вірші. Коли сумний – пишу веселі. Я люблю жінок іронічних, самоіронічних, люблю несхожих, особливих. Або навпаки, занадто звичайних.
В поезії, акцентує Пастушина, немає рамок. Тому він не обмежує свої твори темою любові.
Однак кожен наступний читець озвучує інтимно-еротичні рядки, які публіку збурюють та примушують фантазувати.
В якийсь момент з`являється юний поет – Сергій Лефтер – і проникливо цікавиться:
- Що відчуває автор під час творчого акту? – це конче необхідно знати, щоб правильно прочитати вірш, - Як відбувається авторський творчий акт?
"Хліб жінок – пухкий,
як мох,
як ох…" - мовить Сергій з придихом, проникливо, ритмічно, аж повітря гарячішає…
До слова запрошують Віталію. Легке створіння в темному вбранні стає перед очі вінничан. Поезія Пастушини з її уст не читається – вона ллється солодко й ніжно, м`яко, інтимно. Історія, яку вона оповідає насамкінець, плюндрує її репутацію, проте робить атмосферу дійсно спекотною:
- Колись ми з Василем разом працювали. Василь пригрозив, що мене зараз вкусить… Він мене так і не вкусив. Але я надихнулась на вірша.
Я не буду цитувати його повністю. "І ти мене шматочок надлюбив
І ще шматочок ти надлюбиш потім" – це початок. "Люби мене, бо я з тобою поряд. Люби мене й усі мої шматки" – коли Віталія фінішує, Пастушині, мабуть, заздрять всі присутні мужчини.
Наступний промовець публіку охолоджує. Чи то пак – смішить:
- Маю питання до автора: про що думають вареники?
Василь Пастушина міркує недовго, відповідає коротко:
- Я просто інколи спілкуюся з варениками. Хто знайомий з моєю творчістю, той це знає. Вареники мені кажуть – ти наш творець, ти наш бог… - хм, сподіваюсь, він жартує…
Але комічний відступ не збив з путя читців – далі було тільки про любов…
На прощання Василь Пастушина декламує ще не опубліковані поезії. Вірш з паралельної реальності про міцно пригорнуте тіло Анни у цвинтарному автобусі, про синці на стегнах покоївки, про слинявого пса… Блокнот Василя видається бездонним - сподіваюсь, наступна книга не забариться. Вона стане черговим приводом для гостини з порцією адреналіну та емоційними стероїдами.