Берлінський джайв українських гастарбайтерок - виконує Наталя Доляк, письменниця та артистка

Берлінський джайв українських гастарбайтерок - виконує Наталя Доляк, письменниця та артистка

Роман вінничанки Наталки Доляк "Гастарбайкерки" стане реальним порадником тій жінці, яка вирішить майнути на заробітки. Або ж, навпаки, відрадить та застереже. Тому брати до рук книжку слід обачно – хто знає, чим ваше читання скінчиться.

Наталя самовільно модерувала презентацію. Тому, маючи артистичну натуру, почала коїти неподобства вже на початку. Коли глядачі повсідалися, а годинник показав шосту, жінка усамітнюється в якомусь закапелку. Час спливає, гості покірно чекають, сніг, занесений з сльотавої вулиці, тане...
Доки зал нудиться, місцева прибиральниця у синьому фартушку порядкує: шурує шваброю, торохкотить відром. Ти ба! Підлогу миє цьогорічна призерка "Коронації слова" Наталка Доляк! І лише тоді, коли підлога позбулась бруду, а Наталка – противної уніформи, презентація роману "Гастарбайкерки" розпочалась:
- Заробітчанок сприймають як таких ось незачесаних тіток у халатику... Але наші українські гастарбайкерки – не такі: в них одна освіта, а то може й дві. В моїй книзі три головні героїні і 3 розділи. Кожен розділ – це історія однієї жінки. Жінки спеціально різного віку, тому що не можна сказати, що гастарбайкерка – це жінка з середньою освітою, такого-то віку, вона нещаслива в шлюбі. Вона різна.
Перша частина – про 60-річну жінку на ймення Галина, колишню вчительку, яка опікується багатою старою німкенею. Письменниця зауважує:
- Всі три жінки, потрапивши в Німеччину, позбулись своїх імен. Це для мене символічно, бо коли людина змінює своє ім’я, вона змінює свою долю. В Німеччині не можна бути Наташею, тому що це відразу говорить про професію. Тому я називалась Ташею. Ташею звуть персонажа другої частини, вона – найбільше схожа на мене. Наша Галина називається там Халою, Лариса - Лаурою.
Роман ґрунтується на особистих записах, зроблених під час перебування в Німеччині протягом 2001-2002 рр. Поїхала авторка туди з тижневою візою, а залишилась на рік - працювала нелегально, знайшовши роботу завдяки добрим людям-посередникам:
- Я жила в одній сім’ї безкоштовно, але приглядала за їх дітьми. У вільний час бігала по всьому Берліну. В понеділки в мене були одні люди, у вівторки – інші, в середи - ще інші... Так, до мене ставились як до прибиральниці. А потім в якийсь момент німці допитуються – яку маю освіту? Я кажу – в мене театральна вища освіта. Коли вони про це дізнались, то один дядечко оголосив: "Я ж не рабовласник якийсь! Не мий мені туалет!"
Берлін – прекрасне місто, говорить Наталя, її улюблене. Місто дивувало... По-перше, враженням, ніби Берлін й досі відбудовується після війни – всюди на вулицях крани, крани, крани... По-друге, контрастним сусідством усміхнених європейців на центральних вулицях та бритоголових молодчиків поруч у провулку:
- Буквально, звернути необачно – і вже страшно йти: розмальовані стіни, щось витає в повітрі. А мене туди занесло... Пристали скінхеди й питають: – ти єврейка? ти приїхала і забираєш в нас роботу? ти репатріантка? Я руки в ноги і тікати...
Письменниця прийшла до вінничан не з порожніми руками. Щоб кожен уявив її тодішній світ, вона показує фотоальбом. У ньому – світлини: ось добропорядна німецька сім’я, ось – Наталя з русявим хлопченям на руках, не своїм, чужим, ось – краєвиди центрального Берліна.
- Мені пощастило, – оповідає жінка, - Я жила в чудовій родині. Але я знаю людей, яким так не пощастило. Їм доводилось жити під пресингом. Я їхні історії збирала і своїх героїнь нагородила шматками цих історій. Тому роман не автобіографічний, попереджаю.
Наталя, оповідаючи про гастарбайкерські поневіряння, експресивно жестикулює. Емоції щомиті змінюють обличчя жінки. Весело вона розказує байку "Як Йошка Шумахер через гусячий жир скандалив". А тепер – згадує, як сумувала на чужині навіть за іржавими вінницькими трамваями; і голос схвильовано похрипує:
- Я патологічно хворію на ностальгію. От справді - щось болить. Але є люди, які там працюють десятиліттями. І більшість – жінки. А коли вони хочуть повернутись, виявляється, їм нема куди повертатись. І нема до кого, бо вони вже пустили коріння там, за кордоном.
А до чого ж тут джайв, запитає читач?
- Роман на початку називався Берлінський джайв, бо героїня Таша – танцюристка. Гастарбайтерство у мене асоціюється з джайвом – там все робиться в такому ритмі, що аж горять підошви.