Антиутопія.РФ

Майже кожний третій (32%) не відчуває загроз національній безпеці України.

Такі цікаві данні отримав телеканал «Україна 24» під час свого опитування глядачів.

Я під час проведення цього опитування якраз був у них в студії. Й ведучі попросили допомогти зрозуміти: чим керується ця третина, що на восьмому році безперервних «гібридніх» атак Росії проти нашої країни не бачить ніяких загроз від великого північно-східного сусіда.

Цікаве, звичайно, завдання. Оскільки – і про це я згадав під час відповіді – те, що Росія точно буде руйнувати нашу країну, ми з колегами у Раді нацбезпеки і оборони України (де я тоді працював) і відчули душею, і зрозуміли розумом ще у серпні 2008 року. Відразу після початку 8 серпня війни Росії проти Грузії.

Ми в РНБО тоді намагались прораховувати наступні варіанти дій непередбачуваного Путіна в ті серпневі дні. Серед іншого як цілком реальну розглядали можливість атаки росіян з моря на Крим як помсту президентові Ющенко, який повністю і беззастережно підтримав у конфлікті Грузію.

Що характерно: різкого страху не було. Було надзвичайно не приємне, тягуче, в’язке відчуття незворотного руйнування всіх ключових засад безпеки. І взагалі в світі, і щодо нашої країни зокрема. (Вдруге таке довелося пережити наприкінці лютого та весною 2014-го).

І розуміння, що наша країна ніяк на це руйнування вплинути фактично не може. А допомоги чекати немає звідки – ефемерність Будапештських гарантій для нашої країни стала очевидною за п’ять років до початку серпневої війни проти Грузії, під час інспірованої росіянами кризи із нашим кримським островом Тузла…

І ще тоді, у серпні 2008-го було чітке й тривожне відчуття: наступними після грузин будемо ми. Бо Путін не пробачить нам своєї поразки із його протеже Януковичем на виборах-2004 і яскравої перемоги ще одної кольорової, Помаранчевої революції.  Де, як само, коли він почне займатися нами – ніхто не розумів. Але була чітка впевненість: оскільки Путін у Грузії «пошёл по беспределу», то кожної миті можна чекати висадки російського десанту в Криму.  Тобто, одночасно буде відбирати території й у Грузії, й у нас.

Як там у пісні групи «Воскресение» - «Боже, как давно это было, Помнит только мутной реки вода…» Як тоді ми з колегами зрозуміли, так воно й вийшло – з 8 серпня 2008-го пішов зворотній відлік для нашої країни. Тобто, починаючи із цього дня, питання було не в тому, чи повторить Путін проти України досвід агресії проти Грузії. А в тому, КОЛИ та в якій формі розпочнеться пряма агресія Росії проти України.

Відповідей, звичайно, щодо місця і форм цієї агресії не було ні тоді, ні у січні 2014-го. Як у вашого покірного слуги, так і у інших наших співвітчизників. За виключенням хиба що великого провидця Володимира Горбуліна, який передбачив й описав дуже багато деталей з майбутньої агресії РФ (див. його блискучі «Хроніки передбачень»)…

Так, ну і що ж можна сказати про мотиви людей, які й сьогодні не бачать загроз національній безпеці від дій РФ? Менш за все хочеться жартувати. Бо тут не до жартів. Зрозуміло, що вибірка телефонних дзвінків глядачів «України 24» жодним чином не репрезентативна. Але ж є певний відсоток людей, які досі вважають, що Росія – не ворог, який восьмий рік руйнує всіма доступними засобами нашу державу. Достатньо подивитися соціологічні опитування солідних фірм із цього приводу.

Можливо, ці люди живуть за принципом «Моя хата – з краю». Можливо, важко працюють, що називається, не піднімаючи голови. Можливо, видають бажане за дійсне. Можливо, думають, що Путін «наївся» Кримом і частиною Донбасу – а проти України в цілому він нічого не має. Можливо ще…І ще можливо…

Але завдання не в тому, що колекціонувати ці численні способи уходу в бік від реальної ситуації російської агресії проти нашої країни. А в тому, як допомогти таким людям. По-перше, прийняти цю дуже некомфортну, місцями болючу реальність (знаю із владного досвіду «капітального зсуву свідомості» серпня 2008-го і початку анексії Криму та війни на Донбасі 2014-го). І по-друге, навчитися з нею жити.