Як Байден розвернеться на українському полігоні

Україна й за Байдена цікавитиме США в першу чергу як полігон в їхньому протистоянні з РФ. Які дивіденди отримаємо ми від цієї цікавості – залежить від того, де Вашингтон проведе межі цього полігону.

На сьогодні питання про межі маневрів Байдена на нашому полігоні залишається відкритим. Чи ці межі й надалі пролягатимуть тільки у військовій сфері? Чи Байден на відміну від попередників всерйоз спробує побудовати поруч із Росією економічно успішну Україну? Нехай і виключно у якості подразника «Успішна й динамічно зростаюча Україна на відміну від Росії у її безнадійній стагнації» для росіян. Які втомились від років путінського застою та відсутності перспектив розвитку за нинішнього керівництва РФ. А, відповідно, збільшення незадоволення росіян Путіним та його моделлю облаштування Росії.

… Коли я минулого тижня написав про те, що у нашої країни з’явився шанс стати поруч із Грузією у переліку пострадянських країн, яким ВДАЛОСЯ досягти успіху, отримав багато відгуків. Й від українських, і від грузинських читачів. За що їм всім щира подяка.

Із цього спілкування зрозумів, що потрібно дещо конкретизувати умови, за яких ШАНС (НЕ ГАРАНТІЯ – NB!) таки досягти успіху для нашої країни цього разу зможе реалізуватися.

По-перше, всім, хто вважає, що Україна зможе просто взяти і у себе просто скопіювати секрети грузинського успіху за Саакашвілі, треба відразу зазначити: ні – не зможе. Не тільки тому, що Україна – не Грузія, зовсім інші розміри, менталітет тощо, є агресія РФ на Донбасі тощо.

Головне – в іншому. В тому, що

1)  у Саакашвілі був карт-бланш на проведення кардинальних реформ (його підтримували більш 90% грузин);

2)  він діяв жорстко, фактично як диктатор – змусив всіх біль-менш крупних бізнесменів виплатити данину (формально - компенсацію) за отримане багатство, проводив конфіскації майна, «пресував» противників так, що «аж гай шумів»;

3)  повністю контролював не тільки уряд і парламент, а й суди, ТВ-канали та інші медіа;

4)  звів обсяг прав та свобод людини до вражаючого мінімуму;

5)  радикально урізав виплати на соціалку, охорону здоров’я, освіту.

Отже, зрозуміло, що це не про сучасну Україну та не про Зеленського.

А,  отже, головне питання залишається: ЯКУ ВЛАСНУ ІСТОРІЮ УСПІХУ МИ ЗМОЖЕМО НАПИСАТИ? В тому випадку, звичайно, що будемо її писати. А не в черговий раз просто зіллємо шанс. Як це вже було вже чотири рази. Спочатку в 90-х після отримання незалежності. Потім після перемоги Помаранчевої революції у 2004-му й приходу до влади Ющенка.  А потім ще два рази - після Революції Гідності та після «електорального Майдану» і приходу Зеленського.

Як показує досвід, можемо продовжувати накопичувати ці втрачені шанси. Адже наш неформальний договір влади та суспільства зберігається. І дозволяє кожним черговим полум’яним революціонерам швиденько повертати найкращі здобутки з тіньового збагачення попередників та проводити лише косметичні, легенькі ремонти існуючих порядків. Головне – всі нові керманичі одночасно з їхнім збагаченням не заважають людям самостійно виживати у чергових не дуже сприятливих умовах. І так повторюється знову, і знову, і знову…

Чи є можливість, що сумна вистава «Шанс, який профукала Україна» за одну каденцію Зеленського повториться мінімум двічі? Так, на жаль, є.  Перший раз це вже відбулося після його тріумфальної перемоги в 2019-му. Другий раз може реалізуватися зараз, коли нова адміністрація Байдена в США почала змінювати  modus operandi  українського керівництва і вимагати конкретних дій замість пустопорожніх розмов.

Чи є гарантія того, що ця вимогливість Штатів стане гарантією успіху кардинальних перетворень в нашій країні? Ні. Це лише шанс. А як співали в гарному мультфільмі «Острів скарбів», «шанс – он получка, не аванс».

Із попередніх спроб частково і потихеньку підфарбувати старенький радянський «запорожець», який отримала у спадок незалежна Україна, стало остаточно зрозуміло: без повної заміни движка і ходової якісно пришвидшити рух не вдасться. Хто може провести таку заміну? Наші мюнгхаузени, які раз за разом із пишними промовами під телекамери тягнуть себе за волосся з болота за ці роки наглядно довели, що вони це не зроблять.

Оскільки проблема полягає в тому, що крім номінальної влади основними політичними та економічними гравцями є вітчизняні олігархи. Самі себе вони не змусять грати за новими правилами. Потрібний надміцний зовнішній примус.

В сусідньої Росії операцію «Приборкай норовливого олігарха» провів у 2000-х Путін. Декілька його показових розправ з тогочасними господарями Росії (найбільш гучні – з Гусинським, та Ходорковським) виявилося достатньо задля того, щоб інші олігархи сприйняли нав’язані їм залізною рукою нові правила життя.

У нас, на щастя, такий сценарій не можливий. Але завдання використати ресурси олігархів задля перетворення України може бути вирішене. За допомогою тиску Сполучених Штатів. У яких, як показує історія їхньої війни  з Коломойським є більш ніж достатньо інформації про тіньові схеми та активи  всіх ключових українських гравців.

А з минулого року є й новий безвідмовний та надміцний інструмент тиску на них. Як показує оперативність та результативність роботи команди Зеленського останніх тижнів – інструмент дуже дієвий. Тепер відкритим залишається ключове питання: чи з’явиться у п’ятому акті на сцені вистави «Реформуй Україну» як deus ex machina (бог з машини) Джо Байден. І, піднявши руку до американської Феміди, чи вимагатиме: «Дайте мені в Україні олігархічну точку опори – і я переверну всю Україну»?...

P.S. Не треба, звичайно, страждати геополітичним україноцентризмом та перебільшувати роль та значення нашої країни для Сполучених Штатів. А також розмір та масштаби можливої американської допомоги. Адже у випадку цієї же Грузії, спочатку були радикальні та сміливі кроки Саакашвілі, державну скарбницю там наповнили забрані ним гроші місцевих бізнесменів. І лише після того, пішла підтримка Вашингтону – в основному, політична, і набагато меншою мірою - фінансова.

Але то не наша історія. Наші хуторянські саакашвілі тільки в низькопробних тв-опусах для широкого вжитку здібні порядок у власній країні наводити. В реальному житті такі фокуси Зеленському і Ко не вдаються. Від слова «зовсім».

І, як доводить історія з надшвидким прийняттям владою за пару тижнів радикальних рішень по закриттю каналів Медведчука, відсічі зазіханням китайців на «Мотор-Січі», забороні проросійських телеграм-каналів, виключенню з фракції СН Дубінського, забороні реєстрації російського препарату проти коронавірусу «Супутник», нашим можновладцям потрібний тільки болючий «чарівний пендель». Після якого вони моментально у рази підняли ККД своєї дільності з рівня «нижче паровозу» до цілком пристойного показника. Але тільки на пару тижнів. Після чого знову впали у звичний анабіоз. До чергового «пенделю» від вашингтонських інструкторів…