Донбас: час нової політики

Конфлікт на Донбасі вже став випробуванням на міцність нового президента України. П΄ять років нескінченної війни довели: політика старої команди зайшла у глухий кут. Потрібні нові підходи.

А в той же час багатьом і в Україні, і за її межами вигідно, щоб Зеленський у питаннях війни і миру став новим Порошенком. Це стосується не лише несвідомих попутників, а й свідомих ворогів. Бо ж розуміють: за нових умов Зеленський-«Порошенко» спалить рейтинг ще скоріше, ніж це сталося з його попередником.

Проте час диктує необхідність швидких і нестандартних рішень.

Вже 14 травня Помпео і Лавров зустрінуться в Сочі. Дехто з експертів міркує про оновлену версію геополітичної угоди між США і Росією. Кажуть, Путін був би не проти продати американцям невтручання у процес зміни влади у Венесуелі. В обмін на поступки в українському питанні, звісно.

Чи буде саме так, ми не знаємо. Проте знаємо, що адміністрація Трампа налаштована на рішучий перегляд спадщини Демократичної партії у відносинах з Києвом. А відтак, зміни все одно стануться.

Команді Зеленського необхідно терміново готувати і мати на переговорному столі контрпропозиції – не проамериканські, не проросійські, а проукраїнські.

Проблема в тому, що зробити це в рамках старих підходів не вийде.

На мою думку, зміну підходів потрібно розпочати з перевизначення цілей України і характеру конфлікту, а відтак, і публічного наративу щодо нього.

Здавалося б, якими ще можуть бути цілі України, окрім миру і повернення територій? Проте не все так просто.

Команда Порошенка мала два блоки цілей і два наративи – обидва викривлені і обидва, говорячи прямо, однаково антиукраїнські і непатріотичні. Один наратив призначався для публіки, інший – для внутрішнього використання.

Публічний наратив спрощував сутність конфлікту, переводив його у суто геополітичну площину, у традиційну боротьбу за території. Для широкої публіки продовження кривавого конфлікту шостий рік поспіль видавалося за велику перемогу. Якби не «геній» Порошенка, казали провладні пропагандисти, російські війська стояли б не на Донбасі, а під Києвом, отже, ми переможно стримуємо військову міць однієї з найпотужніших армій у світі.

Друга складова цього наративу – безпідставні сподівання на те, що врешті решт Росія під міжнародним санкційним тиском піде з Донбасу. А потім території можна буде приєднати до «великої» України військовим шляхом – те, що в українському дискурсі зветься «хорватським» варіантом.

Нищівна поразка Порошенка на виборах показала: втомлений від війни народ більше не вірить у цю брехню.

Але це була лише пропагандистська вивіска. Справжні, приховані від публіки, цілі попередньої влади були і є геть іншими.

Перший і ключовий інтерес команди Порошенка – у тому, щоб конфлікт жеврів і ніколи не закінчувався. Адже мирне возз’єднання з Донбасом не становило і не становить для цих людей ніякої електоральної користі. На непідконтрольних територіях не знайти, мабуть, жодного потенційного виборця Порошенка. Інтерес цієї влади до останнього полягав у поглибленні прірви між цими територіями і Києвом.

Друге. Продовження і географічне розширення гарячого конфлікту створювало для влади чудові можливості роздмухувати мілітаристську істерію, репресувати незгодних, затикати роти ЗМІ, підтримувати насильство з боку ультраправих, замовчувати незручні теми бідності, корупції, мародерства правлячої верхівки.

Існує і третя прихована мета. Порошенко лише на публіку вдягав тогу полум’яного борця з «московською навалою». Насправді згортання будь-яких офіційних відносин з Росією аж ніяк не означало їхнього припинення. Вони лише пішли в тінь, у непублічні канали, їх монополізувало – отримуючи від цього чималий прибуток – вузьке коло людей, яких на це ніхто демократичним чином не уповноважував. Торгівля з Росією, «ДНР» і «ЛНР» не зникла, а перетворилася на контрабанду, причому, як яскраво довів «свинарчукгейт», це стосувалося навіть торгівлі зброєю у розпал конфлікту. За наскрізь «чорними» схемами до України потрапляє вугілля з «ДНР» та «ЛНР»…

Такий подвійний обман населення і партнерів, окрім того, що є сам по собі цинізмом крайнього ступеня, несе величезну небезпеку для України, її територіальної цілісності, її майбутнього.

У справжній, а не фейковій боротьбі за Донбас, Україна, «дякуючи» Порошенкові і його камарильї, терпить тотальну і глибоку поразку.

Немає нічого безглуздішого, ніж стверджувати, що на Донбасі точиться конфлікт за володіння територіями. Насправді там іде боротьба за володіння умами і душами українців. І цю боротьбу Україна вщент програла.

Саме офіційний Київ, а не Кремль, зробив усе, щоб відгородити непідконтрольну частину України залізною завісою від решти території держави.

Саме влада Порошенка зробила нестерпним, жахливим, схожим на пекло життя українців в регіоні. І це стосується усього – пунктів перетину, пенсій, документів, міжлюдських контактів, відвідання родичів, звичайної торгівлі і банківських послуг. Звіти міжнародних організацій на Донбасі за ці роки сповнені закликів до влади зробити бодай щось для людей в цьому регіоні. У відповідь – лише глухе мовчання.

Саме влада Порошенка зробила все, щоб наповнити реальним змістом пропагандистський образ України в головах у мешканців регіону. Дискримінаційний закон про мову, гоніння на УПЦ МП, «бєспрєдєл» ультранаціоналістських «тітушок» - усе це робилося владою ніби навмисно для того, щоб виправдати страхи мешканців непідконтрольних територій і остаточно відштовхнути їх від України.

За п’ять років українці на непідконтрольних територіях одружувалися, навчалися, вступали у майнові відносини, народжували дітей, ховали родичів. Проте нічого з того офіційний Київ не визнає, ніби цих фактів не існує, ніби то все сталося з громадянами не України, а якогось далекого Свазіленду.

Хіба не зрозуміло, що звичайні люди, позбавлені будь-якого зв’язку з Україною, прагнутимуть за будь-яку ціну отримати російські паспорти замість папірців від невизнаних «республік»? Хіба останній указ російського президента, що порушує і букву, і дух Мінських угод та кидає виклик новому українському президентові, не ліг не сприятливий ґрунт в «ДНР» і «ЛНР»?
Хіба цей ґрунт не був підготовлений владою Порошенка, яка робила все можливе, щоб відштовхнути мешканців непідконтрольного Донбасу в обійми Росії?

Тому команда нового президента має розуміти кілька принципових речей.

Вона не може серйозно змінити політику Росії.

Вона не може істотно вплинути на зміст можливих американо-російських домовленостей.

Але нова влада може і повинна зробити дві речі, які цілком залежать від Києва.

По-перше, змінити наратив конфлікту. Визнати об’єктивні факти: конфлікт на Донбасі, окрім геополітичного контексту і військово-політичного втручання Росії, має вагому внутрішню складову. Абсолютна більшість як учасників, так і жертв конфлікту є саме українцями.

Зміна наративу означатиме і зміну орієнтирів. Має бути нарешті чітко визначено, який розв΄язок конфлікту вважати перемогою, а який поразкою.

Відокремлення непідконтрольних територій, їхня блокада, обрубування будь-яких зв’язків між ОРДЛО і рештою України – це не перемога, а глибока поразка.

Сподівання на єдиний західний фронт проти Росії – не перемога, а марновірство і, врешті решт, – поразка.


Україна досягне перемоги лише тоді, якщо зробить все, щоб населення ОРДЛО САМО захотіло повернутися додому, у власну державу, в Україну.

Зеленський отримав на виборах блискучу перемогу, оскільки робив усе всупереч тому, що робили Порошенко та інші представники правлячого класу. Він відмовився грати за усталеними правилами, знаючи, що як тільки він почне говорити і діяти як класичний український політик, то неодмінно програє.

Саме так, на мою думку, має і надалі діяти команда нового президента.

Зеленський і його команда мають зламати нав’язану їй ззовні гру, за якою Київ у всьому діє як антипод Москви.

Ключовим елементом нової гри і водночас новим і вельми нестандартним ходом, на мій погляд, має стати відкритість до діалогу з населенням Донбасу.

Порошенку вдалося прищепити широкій громадськості нав’язливий страх з приводу того, що будь-який діалог з українцями на непідконтрольних територіях є виконанням вимог Кремля і кроком до визнання «ДНР» і «ЛНР». А отже – вважається державною зрадою та тяжким злочином відповідно до кримінального законодавства.

Проте це – брехня. Широкий міжнародний досвід свідчить: діалог і контакти – то одне, а визнання – геть інше.

Яскравий приклад – так звана «Турецька Республіка Північний Кіпр». З усіх держав світу цю країну визнає лише Туреччина, яка 1974 року вторглася на острів, окупувала його північ і наразі утримує там власний військовий контингент у 17 тисяч військових. Промовисті паралелі з Донбасом, хіба не так?

Водночас це невизнане утворення є повноцінним учасником політичного діалогу з об’єднання Кіпру. Північний Кіпр є спостерігачем в ПАРЄ та в деяких інших міжнародних організаціях. Мешканці обох частин острова, а також туристи можуть вільно подорожувати як визнаною Республікою Кіпр, так і невизнаною Північчю, громадяни ТРПК можуть за власними паспортами подорожувати до США. Турки-кіпріоти мають право в цілях торгівлі користуватися портами грецького Кіпру. Університети Північного Кіпру мають міжнародну акредитацію, а північно-кіпріотські суперкомп’ютери брали участь в експерименті лабораторії ЦЕРН з пошуку бозонів Хіггса.

Більше того, Європейський суд з прав людини у справі «Кіпр проти Туреччини» прийняв однозначне рішення щодо визнання документів та інших рішень де-факто влади ТРПК. Це рішення і його логіка повинні бути прикладом і для України.

Отже, Європейський суд проголосив:

«На зазначеній території продовжується життя для її мешканців. Це життя повинно бути зроблено терпимим та захищатися де-факто владою, включаючи і її суди. Також, саме в інтересах мешканців, рішення цих органів влади не можуть просто ігноруватися третіми сторонами або міжнародними інституціями, а особливо судами, включно з цим Судом».

Північний Кіпр – яскравий приклад того, що політичне невизнання територіального утворення не є перешкодою для гуманітарного діалогу і контактів, широких міжлюдських зв’язків.

Так само Київ може і повинен припинити тотальну ізоляцію мешканців ОРДЛО і розпочати їхнє поступове повернення до «материнської» України. І це не має нічого спільного ані з виконанням побажань Кремля, ані з визнанням «ДНР» і «ЛНР».

На мою думку, новий президент України відразу ж після інавгурації може ініціювати такі кроки:
- збільшення кількості та розширення інфраструктури пунктів пропуску;

- визнання документів, що видаються де-факто владою ОРДЛО, в базових сферах людського життя;

- скасування блокади і повернення можливостей для торгівлі з ОРДЛО, як це і було до весни 2017 року, адже торгівля насправді не зникла, а перетворилася на контрабанду та нескінченне джерело корупційних доходів;

- надання можливості для пенсіонерів в ОРДЛО отримувати пенсії за місцем проживання, або на підконтрольній території, але без будь-яких додаткових умов і незручностей;

- організація на КПВВ центрів надання адміністративних послуг для мешканців ОРДЛО, які б за простою і зрозумілою процедурою надавали громадянам України паспорти, довідки, свідоцтва, інші документи;

- доступ мешканців ОРДЛО до урядових електронних послуг;

- кроки назустріч населенню Донбасу у мовній і гуманітарній сферах;

- забезпечення і стимулювання «інклюзивного діалогу» з непідконтрольними територіями згідно з п. 7 Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року на всіх рівнях – від громадянського суспільства до рівня керівника держави.

Такими рішеннями було б покладено початок поверненню населення непідконтрольних територій додому. І врешті решт самі мешканці цих територій поставлять питання про доцільність існування фейкових невизнаних «республік».

А всім українцям нова влада має сказати прості речі.

Нам більше не потрібна стара політика, що привела Україну до поразки на Донбасі. Нам не потрібне військове повернення порожньої території. Нам не потрібне повернення території з ворожим до України населенням. Нам потрібно, щоб наші громадяни самі захотіли повернутися додому – а разом з людьми обов’язково повернуться і території.

Тільки так у цьому конфлікті переможе Україна – цілісна, неподільна і різноманітна. Тільки така перемога буде перемогою всіх українців, перемогою над розділенням, розколами і конфліктом.