Загальнонаціональний політичний шабаш добігає кінця

Де-не-де, на околицях фейсбуку ще можна почути розчаровані вигуки, фатальні передбачення, і подяки до сьогодні чинному президенту.

Ген-ген, на кілометри понад стрічкою простяглися текстові простирадла великих сподівань на нового, слів підтримки на його адресу, та віри у світле майбутнє. Спадає на думку, що це є саме те, легендарне, і описане у тисячах книжок відчуття – короткої миті тиші і спокою, після закінчення великого вирішального протистояння. Коли немає переможців і переможених. Є просто люди, котрим надалі жити із його результатами.

Прикро бачити, що серед нас є нестабільні особи, паталогічно схильні до маніакального розпалення ворожнечі. Ну це ті, які вчора розпиналися про єдність, і про те, що ні за яких умов вони не допустять розділу на «лівих» і «правих» - але сьогодні вже почали своє розмежування на «малоросів» і «українців», де відсотки розподілилися на 75 і 25 відповідно. Це ті ж самі, які завжди говорили, але ніколи не відповідали. Це ті, яких не змінити. Лицеміром ти був, чуваче, лицеміром ти є, лицеміром і лишишся. Твоя любов до країни виглядає штучно, твій патріотизм – фарфоровий, і я не здивуюся, якщо вже завтра ти обереш діаметрально протилежну своїй нинішній позицію. Тому що ти – патетично неврівноважена істота, пафосно непостійний організм, якого хлібом не годуй – дай знайти "ворога" і побити себе руками в груди. Всередині яких, щоправда, порожньо. Було. Є. І буде.

Загалом же, відчуття від стрічки сьогодні приємні. Все скінчилося, життя продовжується. Переважна більшість людей це розуміють, і готові йти вперед, не вдаваючись до журби, суїциду, чи пакування валіз. Політичні суперечки і політика в цілому знову йдуть з авансцени суспільного життя, поступаючись місцем спокійнішому і адекватнішому повсякденню. Люди одужують, ігноруючи гавкіть безнадійно хворих зграй. Караван рухається.

Я усвідомлено написав цей пост українською. Зуб даю, не звертаючись до перекладача по допомогу. Мені частенько закидають, буцімто я її не шарю, а повинен. Ні, дорогі мої. Я нікому з вас нічого не винен. І надалі спілкуватимусь і писатиму так, як мені захочеться. Але українську поважаю і знаю істотно краще за багатьох. Тому, не варто розвішувати ярликів. Принаймні, якщо ви не хочете, щоб я обвішав вас ними з голови до ніг і кількома мовами одразу. Бути гнучким щодо мови спілкування і до будь-яких відмінних від твоєї позицій – ось справжній тренд. Забирайте. Дарую.

Цей пост – свого роду, фінальний акорд, після якого мені, як і півроку тому, хотілося б повернутися до спокою в соціальних мережах і в оточуючому житті в цілому. Все скінчилося. Можна видихати. Жартувати про хлопців на дорогах, розмірковувати про музику і кінематограф, дружити, дискутувати, хвалити, критикувати, лайкати, коментувати, говорити, слухати, і просто бути. Не відхрещуватись від політичного і соціального. Але ж озвучувати думку тільки тоді, коли вона потрібна та/або заснована на міцних переконаннях і дійсно щось важить. Говорити по ділу, а не товкти воду. Не ображати, не зневажати, не лити бруду і не захлинатися ним самим. Вірити в найкраще, незважаючи на причетність до 25 або 75 % учорашніх виборців. Бути людиною.

Всем спасибо. Все свободны. Всем мир