Не маємо права про це забути

Сьогодні 22 червня. Це не день початку другої світової війни, вона почалася 1 вересня 1939-го. Це не день, коли ця війна прийшла на нашу землю.

Сьогодні 22 червня. Це не день початку другої світової війни, вона почалася 1 вересня 1939-го. Це не день, коли ця війна прийшла на нашу землю. Насправді кров українців пролилася ще раніше, коли угорські війська знищували Карпатську Україну та розстрілювали (часто й при допомозі польських прикордонників) її захисників. Властиво саме тоді для українців і почалася велика, тривала та кривава війна.

А 22 червня 1941-го розпочався один з її етапів - вчорашні союзники гітлерівська націонал-соціалістична Німеччина та сталінський соціал-більшовистський СРСР розпочали війну між собою. Страшний етап війни, коли фронт двічі прокотився через усю Україну, а її мешканців планомірно знищували як гітлерівці, так і сталіністи. І ще не відомо, хто більше число цивільних неозброєних осіб прирік на смерть. Згадайте хоча б бездарне форсування Дніпра біля Києва. Адже "чорні свитки" - неозброєні й необмундировані селяни, яких червона наволоч жукови та ватутіни кинули пробивати мінні поля та поглинати своїми тілами боєкомплект німецьких військ, були тими ж цивільними, яких без суду засудили до неминучої й безглуздої смерті.

Але 22 червня 1941 року розпочалася ще одна кривава трагедія, про яку старалися навіть згадку стерти в совкові часи та й зараз частенько воліють сором'язливо замовчати. Це початок тотальних розстрілів усіх політв'язнів, яких до того масово встигли кинути в незліченні тюрми по всій Україні, а особливо в нещодавно "визволених" областях Західної України. В центрі й на сході країни на фоні бойових дій десятки тисяч озброєних до зубів чекістів, замість іти на фронт захищати країну, кинулися проводити масові арешти, які теж дещо пізніше закінчилися тотальними розстрілами.

Згадаю лише про кілька епізодів, які зберегли в пам'яті сучасники і про які я сам чув від очевидців. Коли відкрили ворота тюрми на Лонцького у Львові там увесь двір був укритий тілами закатованих людей. Гебня в останні дні перед вступом німців до Львова навіть не пробувала приховати злочини, а осатаніло рвала живу людську плоть. Символом того садизму стали три мертві тіла поряд. Священика прибили цвяхами до дверей, розрізали йому ще живому живота й засунули туди ненароджену дитину, яку в цю ж мить вирізали з утроби теж ще живої матері, яку й покинули поряд помирати.

Бібрка під Львовом. Від дня початку бойових дій на кордоні та наступу німців у місцеву тюрму масово зігнали арештованих з усього району. Кілька днів і ночей постійно гуркотів трактор та звучала якась сирена, які ледве перекривали вистріли, крики та стогін. Коли трактор затих, а гебісти втекли за кілька годин до приходу німців, люди вийшли на вулицю й кинулися до тюрми. А з-під воріт текла кривава ріка зі сотень закатованих арештантів.

Чи то на Лонцького, чи на Бригідках у Львові. Арештованих було стільки набито в численних камерах, що ні закатувати, ні навіть просто розстріляти всіх до приходу німців не встигли. Тоді по коридору побігли НКВДешники з гранатами, відкривали віконця-кормушки й кидали гранати в камери. В такій камері в ту мить перебувала видатна жінка й одна з провідниць ОУН та чудова людина, близький друг нашої родини Катерина Зарицька і її народжений у цій же тюрмі син Богдан Сорока. Вони чудом врятувалися - їхня камера була далеко, гранати вже закінчувалися й тому кинули до них лише одну, яка не вибухнула...

Добромиль, заміський пагорб Саліна. З Перемишля, який тоді знаходився прямо на радянсько-німецькій границі, замість воювати проти нацистів, гебня терміново гнала на схід політичних арештантів. Зрозумівши, що німці за лічені години їх наздоженуть, людей, чия вина ніким і ніколи не була доведена, не відпустили, а пригнали до соляних шахт і почали спершу розстрілювати, а потім і живими скидати туди в глибину, в соляну ропу.

Мешканець Берегомета Фаренчук колись мені розповідав, як його неповнолітнього хлопчика просто "за компанію" кинули в одну з тюрем на Покутті. Коли почалися бойові дії, в'язнів теж погнали на схід. Коли фронт почав наближатися, старший офіцер переглянув їхні справи й звелів тих, хто явно сидів ні за що, відпустити, а всіх інших на місці розстріляти. Пан Фаренчук після війни спробував відшукати офіцера, який врятував йому життя, але взнав, що його за те, що звільнив невелику частку в'язнів, самого розстріляли вищі чекістські чини.

Такі події відбувалися по всій Україні. Німці, коли займали міста, першим ділом приводили фотокореспондентів до місцевих тюрем і дозволяли людям увійти й шукати своїх закатованих рідних, а самі потім використовували це для власної пропаганди. Такі події широко висвітлювалися в пресі, коли відкрили колосальні поховання закатованих мешканців у Вінниці чи Харкові (останнє фото точно ідентифіковане якраз із Харкова).

Не маємо права про це забути. Адже ці страшні трагедії - це і є основна суть нинішньої драматичної дати календаря. Наводжу тут кілька фото з тих часів. Насправді, їх десятки тисяч. Вистачить, щоб заткнути пельку кожному, хто продовжує нести скрєпи по "Вєлікую атєчєствєнную"