Україна довгі роки мала значні енергетичні та політичні бонуси, граючи роль стратегічного транзитера газу від Росії до Європи. Українська ГТС давала відчутну підтримку економіці: щороку + $ 3 млрд.
Утім, дії чинної влади призводять до того, що вітчизняна ГТС уже в найближчі роки може перетворитися на металобрухт – вона не коштуватиме й десятої частини від суми, в яку оцінювалася ще наприкінці 2013 року, – $ 30 млрд.
У серпні минулого року ефірі «5 каналу» комерційний директор НАК «Нафтогаз України» Вітренко відверто заявив, що з 2019 року транзиту російського газу через Україну не буде. На запитання журналіста, що робити з ГТС, він відповів: «Можна порізати на метал», а потім, спохватившись, додав, що в майбутньому, коли Україна добуватиме дуже багато газу, через нашу ГТС його можна буде експортувати до Європи.
Власне, ще в 2015 році керівництво російського газового монополіста «Газпрому» попередило, що не має наміру продовжувати транзитний контракт із Україною, який закінчується в 2019 році. «Після закінчення транзитного контракту з Україною ні продовження, ні укладення нового контракту не буде ні за яких обставин. У зв’язку з цим найпростіший спосіб забезпечити поставки газу в Туреччину – "Турецький потік"», – заявив заступник голови правління компанії Олександр Медведєв.
«У цілому стратегія ЄС вже не орієнтована на потенціал України як найважливішої енергокомунікаційної ланки на Сході, оскільки інтереси окремих країн-членів беруть гору над спільно визначеними пріоритетами», – про це прямо сказано в «Енергетичній стратегії України до 2035 року», розробленій Міністерством енергетики та вугільної промисловості та затвердженій розпорядженням Кабінету міністрів (!).
На сьогодні перед Україною, як транзитером газу, стоять дві ключові загрози, через які ми можемо втратити важливі важелі політичного й економічного енергетичного впливу, а крім того, мільярди доларів надходжень, що неминуче призведе до стрімкого падіння ВВП та колапсу на валютному ринку країни. Йдеться про «Турецький потік», «Північний потік – 2».
«Турецький потік» – міжнародний проект газопроводу з Анапского району Краснодарського краю Росії по дну Чорного моря в західну частину Туреччини, який уже реалізується. «Газпром» має намір транспортувати по ньому паливо до країн південно-східної Європи. Трубопровід протяжністю близько 1 100 км (із них 937 км – морський трубопровід) включатиме дві нитки (перша – призначена для поставок газу турецьким споживачам, друга – для газопостачання країн Південної та Південно-Східної Європи) загальною потужністю 31,5 млрд м³ газу в рік. Туреччина закуповує у Росії близько 27–29 млрд м³ природного газу в рік. Приблизно половина транспортується через Блакитний потік, інша частина – по Трансбалканського газопроводу через Україну, Румунію і Болгарію.
Ще у вересні 2017-го глава «Газпрому» Олексій Міллер зазначав, що на той момент компанія збудувала понад 300 км газопроводу загалом. За останніми березневими даними, вже побудовано за двома нитками 991 км морського газопроводу «Турецький потік». Як заявили в РФ, його будівництво на російській території давно завершено – тепер укладення труб триває в економічній зоні Туреччини. При цьому тоді ж, у вересні, було вдвічі збільшено фінансування будівництва: якщо початково в інвестиційній програмі на 2017 р. було заплановано 41,92 млрд руб. (близько $ 725 млн), то на додаток до цього восени виділити додаткові 50 млрд руб. (близько $ 863 млн). У цілому проект оцінено в $ 7 млрд.
У будівництві газопроводу крайню зацікавленість висловили влади Угорщини, Сербії та Болгарії. Для цього уряд Угорщини підписав угоду з «Газпромом» про постачання газу в країну «Турецьким потоком», в разі реалізації якого газ піде через території Сербії і Болгарії. Крім того, «Газпром», італійська Edison і грецька DEPA в лютому 2017 підписали меморандум про постачання газу з Росії по дну Чорного моря до Греції і з Греції до Італії з метою організації південного маршруту поставок російського газу в Європу за допомогою своїх газотранспортних потужностей. Болгарія першою з-поміж інших європейських країн стала на бік «Газпрому» у врегулюванні питання будівництва «Турецького потоку» з Єврокомісією.
У вересні 2017 року на форумі «Ялтинська європейська стратегія» глава НАК «Нафтогаз» Коболєв прямо заявив, що «Наша південна лінія помре, оскільки Туреччина вже уклала цю угоду». За його словами, про те, що «Турецький потік» добудують, треба говорити «як про доконаний факт». «Ми повинні подумати, як вирішити цю проблему».
«Північний потік – 2» («Nord Stream 2») – найбільший проект магістрального газопроводу з Росії до Німеччини через Балтійське море довжиною понад 1200 км; є розширенням «Північного потоку» (найдовшого підводного маршруту експорту газу в світі протяжністю 1224 км). За прогнозами, 55 млрд російського газу щороку надходитимуть у Німеччину в обхід України (транзит через Україну становить понад 82 млрд м3). Проект оцінується у близько 9,5 млрд євро.
Ще в квітні 2017 року європейські енергетичні компанії Engie, OMV, Royal Dutch Shell, Uniper і Wintershall підписали контракти з «Газпромом», запевнивши, що вони нададуть довгострокове фінансування в обсязі 50% від вартості «Північного потоку-2». Внесок кожної з компаній становитиме до 950 млн євро. Cаме цей проект за умови його реалізації загрожує критичним зниженням транзиту газу через Україну. Як зазначалося вище, наша країна ризикує втратити до $ 3 млрд щорічно плюс, за оцінками експертів, для неї істотно подорожчає імпортний газ. Київ наполягає, що «Північний потік – 2» не тільки підірве українську економіку і дозволить Росії шантажувати країни Центральної і Східної Європи, а й усуне єдиний фактор, який зараз змушує Росію підтримувати хоч якусь стабільність на сході України.
На сьогодні саме навколо «Північного потоку – 2», який став мішенню для багатьох геополітичних гравців, в Європі розгорілися справжні «газові війни». Так, його основним бенефеціаром виступає Німеччина, яка претендує на статус найбільшого газового хабу на європейському континенті у разі успішного запуску проекту. Це дасть їй можливість зберігати і продавати природний газ країнам Східної Європи. Крім того, йдеться про створення додаткових робочих місць, мільярдні інвестиції в німецьку економіку. До того ж, в інтересах Берліна чинити опір засиллю поставок скрапленого газу американського видобутку в Європу, яким Вашингтон за допомогою Польщі та країн Балтії намагається замінити російський газ.
Реалізацію проекту також активно лобіюють Франція, Австрія, Нідерланди, які в перспективі уникнуть зайвих витрат платежів країнам-транзитерам й отримають доступ до значно дешевших енергоносіїв. Ці країни так само розраховують на мільярдні надходження до своїх бюджетів, а отже, суттєве зростання ВВП, а тому діють виключно у власних національних економічних інтересах. Тут, як кажуть, «нічого особистого, тільки бізнес».
Уряди вказаних країн підтримують тамтешні компанії, які задіяні в будівництві нового газопроводу: німецькі «E.ON», «BASF», «Wintershall», «Uniper», голландсько-англійська «Shell», австрійська «OMV», французька «ENGIE». Німецька Europipe отримає близько 40% від вартості труб газопроводу, оскільки обрана постачальником труб, а Нідерландська Wasco Coatings Europe BV – більшу виручку від контракту на бетонування труб.
Основним стримуючим фактором на сьогодні поки що залишаються санкції США, які можуть бути накладені на вказані іноземні компанії в рамках CAATSA (закон «Про протидію противникам Америки шляхом санкцій») за участь у будівництві. Про це неодноразово заявляли в Держдепі. Адміністрація Дональда Трампа не приховує, що поставила пріоритетним економічним завданням збільшення експорту зрідженого газу в Європу в найближчі три роки.
Таким чином, наразі триває відверта енергетична війна між двома потужними державами, і кожна не гребує використовувати всі можливі засоби впливу на супротивника, аби послабити його позиції. Долучилися до протидії реалізації «Північного потоку – 2», крім США, Польща, країни Прибалтики та, зрозуміло, Україна. Негативно стосовно нової труби висловлювалися й депутати Європарламенту від Швеції, Данії та Словаччини. Серед озвучених ними аргументів – зростання залежності від російського газу, порушення конкуренції та обмеження прав України і Словаччини на отримання доходів від транзиту російського газу. Тому вказані країни активно лобіюють підтримку в Єврокомісії спеціального законопроекту, де передбачені нові правила роботи морських газопроводів в ЄС для забезпечення недискримінаційного доступу інших постачальників газу до таких трубопроводів, поділ компаній із виробництва та транспортування, недискримінаційне встановлення тарифів та прозорість. Вони розраховують за допомогою таких формулювань поширити на газопровід дію Третього енергопакету, який забороняє одній юридичній особі займатися і виробництвом, і транзитом палива. Як акцентується, будівництво газопроводу «Північний потік – 2» підриває пріоритет створення добре диверсифікованого і конкурентного газового ринку ЄС.
Але й тут не все гладко. Проблема в тому, що, за чинним законодавством Євросоюзу, Єврокомісія не може самостійно вести переговори з Росією про долю «Північного потоку – 2», оскільки сфера енергетики стосується сфери змішаної компетенції між ЄС та національними державами. Рішення про розширення повноважень Єврокомісії з даного питання може бути прийнято тільки всіма країнами-членами союзу одноголосно. Тобто, ініціатива має бути підтримана Європарламентом та Радою ЄС. Втім, одностайності в цьому питанні не було й не буде – з причин, що окреслені вище. Цю норму вже відхилила німецька влада, яка планомірно засвідчує повну рішучість щодо проекту і вже навіть офіційно надала дозвіл на його будівництво на частині континентального шельфу Німеччини.
Тому перспективи, що законопроект таки буде ухвалено, вкрай мізерні. Юридична служба Ради ЄС раніше заявила про необґрунтованість претензій ЄК до газопроводу. Юристи Ради також уточнили, що ЄК може заборонити «Північний потік – 2» без правових на те підстав із політичних причин: якщо держави-члени спільноти нададуть їй мандат на це. Проте і в цьому випадку не слід забувати, що Німеччина, відповідно до договору ЄС, матиме право накласти вето на таке рішення.
Поки кожна з протиборчих сторін підкидає свої камені спотикання у питання реалізації газопроводу «Північний потік – 2», певна роль у цих «енергетичних протистояннях» відводиться й Україні. Так, Європа очікує від сьогоднішньої влади демонополізації ринку, запуску нового оператора ГТС, приросту видобутку, перенесення точки прийому російського газу на східний кордон, розширення коридору «північ-південь» і залучення міжнародних операторів до управління вітчизняною ГТС. Це ключові умови для створення в нашій державі повноцінного газового хабу. І якщо Україна не виконає принаймні ці сподівання з боку своїх європейських партнерів, збереження транзиту газу через неї опиниться під ще більшим питанням.
Те, що від вітчизняних керманичів очікують реальних дій, а не порожніх заяв, підтвердила нещодавня Мюнхенська конференція з безпеки. На ній президент Петро Порошенко намагався привернути увагу до того, що «Північний потік – 2» будується виключно задля російської політичної й енергетичної експансії Росії, – зал під час його виступу був майже порожнім.
Теза гаранта про те, що нова газова труба – інструмент російської енергетичної агресії, зустрічає відсторонену позицію з боку значної частини європейської політичної еліти. Натомість ми не чуємо жодних заяв про те, як Уряд планує перетворювати українську газотранспортну систему, що дозволяє транспортувати до 120 млрд м³ газу в рік, у справді привабливий актив. Натомість у неї інвестується в 5 разів менше коштів, ніж необхідно, і, здається, робиться все для того, аби вона таки перетворилася на металобрухт.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.