Чи захистить Україна іноземців, які за неї борються?

Нинішня влада ганьбить Україну своєю байдужістю до іноземців, які допомагали нам під час Майдану та війни на Донбасі.

Сотні молодих і не дуже молодих європейців узяли участь у доленосних подіях, які спіткали нашу землю протягом останніх декількох років. Ці люди різні: принципові противники путінського режиму, активісти місцевих націоналістичних організацій, люди, які прагнуть справедливості, і просто романтики-шукачі пригод. Широкою є географія: Білорусь і Росія, Польща і Чехія, Швеція і Франція, Хорватія і Грузія. Доволі різноманітною є і форма допомоги: від участі в акціях протесту під час Майдану до волонтерства і участі у бойових діях під час війни.

Найбільш незахищеною групою військових та цивільних добровольців, які допомагають Україні, є вихідці з Росії та Білорусі. Чомусь дуже легко отримують українське громадянство ті росіяни, які їдуть до нас будувати іншу, “демократическую” Росію. Зате принципові противники путінського режиму, що дотримуються націол-патріотичних поглядів, стоять на грані депортації. Навіть якщо вони більше року, ризикуючи життям, провоювали на сході. Те ж саме стосується і білорусів. Більшість із них залюбки отримали б українське громадянство і офіційно оформилися у військових підрозділах, аби продовжувати зі зброєю в руках захищати свою нову батьківщину і тим самим боротися проти путінського режиму. Але нинішня влада чомусь не хоче ні віддячити іноземцям за допомогу, ні бодай скористатися їхніми послугами.

А вдома росіян та білорусів чекає не найкраща доля: арешт, суди і багато років за ґратами. Навіть якщо вони були в Україні інкогніто. Навіть, якщо не брали безпосередньої участі у військових діях...

Одним із тих, кому довелося поплатитися за свою проукраїнську позицію, став білорус Станіслав Гончаров. Він підтримував українців коли вибухнув Майдан і не зрікся своїх переконань під час війни. Був волонтером, зробив чимало добрих справ. Зараз він заарештований у Білорусі, його хочуть судити.

Було б добре, якби українська влада використала дипломатичні методи, аби якось допомогти відважному і жертовному юнакові. Адже, все таки, Білорусь — це не Росія, хоч якихось зрушень досягти можливо. Але поки що сподіватися на подібні речі від української влади марно. Тому потрібно по можливості самостійно підтримувати іноземців, які потребують допомоги, а також тиснути на владу, аби змусити її діяти справедливо.