Суміш сумбурної, смішної й тривожної сирітської свободи, або краса по-українськи

Фільм Сергія Маслобойщикова “Шум вітру” чимось нагадує американського “оскароносця” “Краса по-американськи”. Мабуть, красою і нагадує.

Фільм знято, як за європейськими мірками, за смішні гроші – $120 000. Для порівняння – у Європі профспілка не дозволяє робити кіно менш ніж за триста тисяч, а у США – за три мільйони. Маслобойщиков після знаменитої картини “Співачка Жозефіна та мишачий народ”, відзначеної на кількох кінофестивалях, довго мовчав. І ось – “Шум вітру” (студія імені Довженка). Фільм дуже красивий.

 Так само красиві тут актори. Це не голлівудський ляльковий глянець, а розумна краса. Є в Україні, серед усіх її парадоксів, ще й такий: великі актори, які майже не знімаються.

 “Шум вітру” на перший позір здається майже несюжетним. Справді що тут такого: хлопчик кудись тікає від батьків, і всяк час вони його ловлять.

 Спершу думаєш: а дали б вони йому дубця, та й уся любов! Але раптом той хлопчик, у нас на очах, тікає крізь скло у стару фотографію, на якій його батьки – ще діти, такі, як він. І вони там - у минулому – граються всі разом. І тобі стає зрозуміло: той хлопчик ні від кого не тікає, він (всі ми робимо це ціле життя) просто шукає свій шлях до тата й мами. І знаходить! Ось такий тут високий сентимент.

 До речі, не лише той хлопчик, а й дорослі персонажі фільму – всі ніби заблукали й “щукають маму”. Є в картині і кілька віртуозно переплетених любовних ліній, майже чеховських.

 І ще – у фільмі дуже вдало вловлено настрій сучасності: оця наша суміш сумбурної, смішної й тривожної сирітської свободи…

Фільм було надіслано на різні фестивалі і він мав зявитися в нашому прокаті. 

Україна вже 24 роки тікає зі сходу на захід, але нікому там не потрібна зі своїми проблемами. Ми постійно шукаємо політиків, які вирішать усі наші проблеми. Частина українців вже зрозуміла, що ніхто крім нас самих їх не вирішить.

 Бізнесмени тікають і судятьться в закордонних судах і перед усім світом поливають один одного брудом. Розумні і ініціативні тікають з країни на заробітки або назавжди. Підприємці ховаються (тікають) від контролюючих органів. Більшість бюджетників зі своїми злиденними зарплатами і в мирний час почувалися чужими в цій країні (не на багато краща ситуація і в приватному секторі). Молодь "тікала" від такого життя спочатку на майдан, тепер дехто "тікає" на Донбас в АТО, а мирні жителі тікають з Донбасу. Я б про це не писав, якби щодня не "стикався з людьми, долі яких були покалічені”. Я не психолог і не священник, це вони мають опікуватися проблемами цих людей. На певному етапі має сенс облишити позитивне мислення і почати розгрібати завали важких станів. Навіть влада і гроші не заповнять "прірву психологічних проблем", а ліків солодких не буває і комусь про це потрібно постійно нагадувати...

 Ці проблеми накопичувалися десятиліттями. Після цієї кризи буде катарсис, а далі або оздоровлення країни, або крах. Це не критика нинішньої влади, в цих умовах вони взяли на себе відповідальність і роблять все можливе (я про це писав раніше). Справляться з цією кризою – честь і хвала, а ні то зрадять довіру своїх виборців... Після написаного знову розпочнуться різного роду звинувачення: видаєш ледве не воєні таємниці, псуєш імідж… Але якщо порахувати мільйони заробітчан з їх родинами, додати мільйони жителів Донбасу і сусідніх регіонів, розпитати про реалії учасників АТО, то отримаємо реальну картину (викладені фото зроблені літом, зараз ситуація ще складніша). Пора зрозуміти, що визнання проблеми – це перший крок до її вирішення. В тій чи іншій мірі це стосується нас усіх, але лише сильні особистості можуть зізнатися собі у наявності проблеми і намагаються якось дати цьому раду, слабкі ж звинувачують інших і вже не знаєш що робити, дивлячись на таких. Сміятися чи плакати…